Український письменник та журналіст розповів Кременчуцькій газеті про книжки, журналістику та письменництво.
У Кременчук цей хлопчина привіз невеличку «порцію порно». Богдан Логвиненко закінчив Український коледж ім. В. О. Сухомлинського, навчався на хімічному факультеті Києво-Могилянської академії, в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого.
Працював у «Газеті по-українськи», був членом журі «Книги Форуму - 2007», отримав премію «Культурний провідник» за оперативність висвітлення культурних подій.
Працював на «1+1» і на Першому національному телеканалах. Перша книга казок Богдана Логвиненка називалася «Богдан Логвиненко про Нестора Махна, Шарля де Голля, Олеся Бердника, Джохара Дудаєва, Романа Шухевича».
З 2010 року подорожує автостопом по Західній Європі, Уралу, Сибіру, про що пише в LiveJournal.
У 2012 році робить коло навколо Балтійського моря, долаючи 10000 кілометрів, знову автостопом.
З кінця 2015 року живе в Україні, робить виступи про сучасну журналістику і досліди подорожей, готує до друку книгу історій з подорожі, веде проект «Перехожі з Богданом Логвиненко» на сайті «Українська Правда Життя», пише для The Insider та інших видань, планує туристичні маршрути.
До Кременчука Богдан Логвиненко завітав у рамках презентації книги «Saint Porno», яку видав Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля».
Про перші кроки на шляху до письменництва автор розповів Кременчуцькій газеті.
- З чого ти починав свій письменницький шлях?
- Я починав працювати як журналіст бульварної газети. Писав «ужасные статейки» про шоу-бізнесових зірок, і мене весь час засмучував той факт, що мені треба спілкуватися з людьми, які не мають чого сказати. Вони ж вчать написані прес-секретарем відповіді.
- Ти вважаєш себе людиною, якій є що сказати?
- Навіть не знаю, але я принаймні можу відповісти на будь-яке запитання. Не боюся жодного, напевно. Я не є експертом, тому не можу говорити про більшість тем.
- Про що ти хотів би розповісти людям?
- А я і розповідаю.
- Ти розповідаєш переважно чужі історії.
- Я переповідаю історії, у яких, на мою думку, є певний сенс. Проблема журналістики сучасної полягає в тому, що вона походить з пропагандистики радянської. Більшість журналістів тільки переписують вже готове.
Я ж запитую, наприклад, ромів про їх життя, про те, як вони крадуть. Як на мене, я таким чином замінюю цими історіями стандартну журналістику, яка просто переписує прес-релізи.
- Що можна вважати саме твоєю історією?
- Це переважно мої тревеллоги. Я розповідаю про свої подорожі, про те, що відбувається зі мною. Я не вважаю себе майстерним письменником, і я не можу писати про буденні штуки, як це може писати Кафка або Прохасько, який, до слова, є моїм улюбленим письменником. Для мене потрібно проїхати 50 країн, побачити купу речей і записати, як «лєтопісєц» про всі ті речі, які зі мною відбулися.
- Якщо ми вже заговорили про письменників, назви три книжки, які ти радив би прочитати.
- Все залежить від потреб того, хто читає. Як на мене, варті уваги книжки «НепрОсті» Тараса Прохаська, «Тероріум» Василя Кожелянко, і «Тема для медитації» Леоніда Кононовича.
- Яка з мов, які ти знаєш, твоя улюблена?
- Звісно українська. Справа в тому, що я знаю 5 мов на різному рівні. Наприклад, лекції читати і щось писати я можу англійською і польською. Розумію все чеською, говорю індонезійською. Просто це досить різні рівні. Писати іноземною мовою мені не вистачає словникового запасу.
- Чи вважаєш ти себе в праві писати іноземною мовою?
- Я пишу українською, бо треба мати метафоричний запас та й взагалі запас слів. Я польською пишу, як дурачок (сміється). Пишу листи, лекції, але художні твори – це зовсім інше – тут треба мати серйозне підґрунтя.
- У якій країні тобі комфортніше за все?
- Мені скрізь дуже комфортно. Це внутрішній стан і він не залежить від країни. Я ніде не живу. Я не люблю штампів, і ніде не затримуюсь надовго. Це мене надихає.
