За словами ініціаторів перейменування вулиці Халаменюка, у цій історії вони також поставили крапку – все що могла громада зробила. Але вважають, що для активних людей – це початок нового після цієї крапки. Тепер потрібно більше розповідати про ці постаті, дискутувати, переосмислювати, а головне – формувати культуру пам’яті.
У центрі Кременчука є невеликий провулок, який з’єднує вулиці Шевченка та Покровську. На запиленій потрісканій стіні одного з будинків досі залишилася табличка зі старою його назвою – пр. Челюскінців (на честь учасників льодового плавання на радянському судні «Челюскін», яке затонуло в Арктиці у 1934 році, змусивши екіпаж два місяці дрейфувати на крижині). Непримітний провулок, здавалося б, нічим не відрізняється від сотень інших, хіба що тут розташовані житлові будинки, які носять нумерацію суміжних вулиць.
У 2023 році провулок отримав нове ім’я – Симона Петлюри, який понад століття тому очолював боротьбу за українську незалежність. Проте не так давно громада прагнула вшанувати його масштабніше – дати ім’я одній із головних вулиць міста. Але у підсумку досягла лише цього скромного компромісу.
«Товариство перейменування»
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, по всій країні почався процес деколонізації, щоб позбавити українські міста і села радянського та російського імперського спадку. Кременчук стало одним із перших міст на Полтавщині, що активно долучилося до цього процесу, перейменовуючи вулиці, провулки і сквери.
Від початку у місті сформувалася неформальна ініціативна група для обговорення нових назв. Вона не проводила відкритих зборів і не робила публічних оголошень, а запросила до участі тих, хто «гарно відгукувався» про процес деколонізації і мав активну проукраїнську позицію. Спершу група зібралася, щоб обговорити спільні дії та узгодити єдині принципи. Активісти радилися, як уникнути суперечностей у подальших зверненнях, щоб випадково не агітували за різні назви однієї вулиці.
Після цієї зустрічі вони створили закритий чат «Товариство перейменування», де й далі координували свої ідеї та дії. Потім люди з цього чату ходили на засідання комісій і відстоювали ідеї про перейменування певних вулиць.
На одному з таких засідань було ухвалено рішення про перейменування провулку Челюскінців на честь Симона Петлюри.
– Залишилися ми дуже незадоволені, що оцей провулок. Але розуміли, що треба погоджуватися, бо взагалі не буде імені Петлюри ніде, – розповідає депутатка Лариса Гориславець.
– А ще те, що цей провулок у центрі, – додає членкиня комісії з перейменувань і громадська активістка Світлана Овчаренко.
– Так, у центрі. Думаємо, ну нехай буде в центрі…
–…бо десь засунуть Петлюру на якусь саму дальню околицю з трьох хат, то краще буде провулок з трьох будинків у центрі, принаймні це можливість людям почути, що він тут є.
Активісти раділи, що нарешті з’явилася можливість вшанувати борця за незалежність України в назві міської топоніміки. На той момент вони ще не звернули увагу, що у жодного з будинків провулку немає адресної приналежності до цієї назви – будинки носять нумерацію прилеглих вулиць.
– Першим на це звернув увагу Юрій Мартиновський, здається. Або Євген Бергер, – говорить Лариса Гориславець.
– Це ж важливо, щоб був дискурс: на якій вулиці я живу, куди мені слатимуть листи, – долучається до розмови громадський активіст Олег Овчаренко. – А якщо просто та вулиця Петлюри десь існує як щось таке…
– Можливо, вони тому і погодились на перейменування? – запитую.
– Так ми так і думаємо, – погоджується Лариса Гориславець. А Світлана Овчаренко додає:
– Петлюра весь час відсувався і відсувався. Тобто він був завжди у пропозиціях, але випадав, випадав, випадав. І вже довипадалося до того, що не було з чого вибирати, бо його весь час не обирали.
“Суперечливий діяч”
Причину, чому весь час не обирали, ймовірно можна знайти у цитаті з офіційного порталу Кременчуцької міськради, у новині про перейменування провулку. «Петлюра був одним із суперечливих діячів української історії», – зазначається в ній.
Згадка про «суперечливість» Симона Петлюри перегукується з радянським наративом, який зображував його як ворога: неука, буржуазного націоналіста, зрадника України, антисеміта. Довгий час слово «петлюрівці» було синонімом бандитів, майже лайкою.
Ця стратегія радянсько-імперської демонізації не є новою: до того її використовували проти Івана Мазепи, після того – проти Степана Бандери. Образ ворога, створений радянською пропагандою – мазепинця, петлюрівця, бандерівця – завжди має одну спільну рису: всі ці діячі були борцями за незалежність України.
Запитую в ініціаторів перейменування вулиці у Кременчуці на честь Симона Петлюри, чому для багатьох він суперечлива постать?
– Якщо ж людина живе, чи виросла і зростала в одній системі координат і цінностей, то їй дуже важко перелаштуватися. Якщо тривалий час говорили, що Петлюра і петлюрівці були ворогами, то їй важко усвідомити, що це були герої. Якщо весь час говорили, що воїни-інтернаціоналісти несли добро афганському народу, то важко зараз говорити про те, що Моторола такий же самий воїн-інтернаціоналіст, що з росії прийшов в Україну. І це потребує певних зусиль. Як я собі пояснюю? Що в людей спрацьовує психологічний захист – вони перестають про це говорити, вони перестають сприймати нові дискурси і живуть, як їм зручно. Бо це ж тоді треба визнати, що я частину свого життя прожив не так. Я не тих людей вважав героями і так далі. А це часто буває важко, – пояснює Олег Овчаренко.
– Мало того, що психологічний захист спрацьовує, ще й люди перестають вчитися. Немає в нас традиції вчитися впродовж життя, – додає Світлана Овчаренко. – В школі їм казали, що Петлюра – це щось взагалі страшне, Мазепа – це зрадник, Бандера – це просто вбивця, кривавий кат і так далі. А потім вони перестали цікавитися, читати. Якщо людина не читає книжки і не шукає цієї інформації, то в неї просто не було можливості щось інше почути. А тепер раптом приходять якісь там молоді, «сильно умні», починають їм розказувати, що вони думали не так, що Петлюра не такий, і Мазепа не такий, і воїни-афганці, при всій повазі до їхніх страждань, зовсім не були героями і не несли ніякого добра афганському народу. Це важко, люди жили-жили, а тепер вони зіткнулися, їм боляче. І плюс іще те, що в Україні ми зараз всі в стресі, у нас купа проблем сучасних, і воно теж не сприяє, не дає достатньо простору для того, щоб переосмислювати, заглиблюватися в минуле.
Головний Отаман
Симон Петлюра народився у Полтаві у міщанській родині у 1879 році. У 16-річному віці він почав навчання у духовній семінарії. Там він захоплювався історією, хоровим співом, грою на скрипці, літературою. Там же проявились його проукраїнські погляди: він виступав проти викладання російською, не сприймав лекції про «зрадника Мазепу», захоплювався творами Миколи Лисенка, який на той час був ідеологічно цензурованим. Власне через останнього Петлюру і вигнали з семінарії: він виконав для Миколи Лисенка кантату “Б’ють пороги”.
Захоплення музикою, літературою, театром та історією, зокрема творами Шевченка й Котляревського, сформували світогляд Симона Петлюри. Саме ці захоплення згодом вплинули на його політичну діяльність, у якій він приділяв значну увагу розвитку культури, вважаючи її основою для виховання національної свідомості та ідентичності.
Після відрахування із семінарії Петлюра займався репетиторством, писав аналітичні статті, цікавився театром і музикою. Саме він запропонував ідею відбудувати хату Івана Котляревського в Полтаві.
Активно долучався до українофільських мітингів, що привернуло увагу російськ*их жандармів, тож, рятуючись від переслідувань, Петлюра вирушив на Кубань. Там він збирав фольклор, досліджував архіви українського війська й познайомився з диригентом Олександром Кошицем, який згодом очолив Українську республіканську капелу. Саме з ініціативи Петлюри капела вирушила у світове турне, популяризуючи українську культуру. Зокрема так став всесвітньо відомим “Щедрик” Миколи Леонтовича.
На Кубані Симона Петлюру вперше заарештували за діяльність у Кубанській організації РУП і поширення антиурядових листівок. Але звільнили, заборонивши викладати. У 1903 році Петлюру заарештували вдруге, і після звільнення він виїхав до Києва, де став активним членом Української соціал-демократичної партії. Він працював у газеті “Рада”, співпрацював з видатними діячами, як-от Борис Грінченко й Михайло Грушевський, писав критичні статті про український театр, що виходили у провідних виданнях.
Після повалення самодержавства у 1917 році Симон Петлюра організував у Мінську (де на той час мешкав з родиною) український фронтовий з’їзд, на якому його обрали головою Українського військового комітету Західного фронту і делегували на Всеукраїнський військовий з’їзд у Києві. Там його обрали головою Українського Генерального Військового Комітету, а згодом — першим Генеральним секретарем військових справ у Генеральному Секретаріаті Центральної Ради. Петлюра фактично став першим міністром оборони незалежної України.
Пізніше Петлюра покинув цю посаду, аби створити добровольчі військові формування, коли Україні загрожували Червона і Біла армії та війська Антанти. Як голові Директорії йому довелося очолити державу в найскладніший період її існування. Після поразки Української революції та окупації більшовицькою Росією, керівництво УНР змушене було емігрувати.
Спочатку Симон Петлюра переховувався у Польщі, від якої Москва вимагала його видачі. У Варшаві він продовжував підтримувати УНР, координуючи роботу уряду і військових підрозділів у Польщі. У 1923 році через Будапешт, Відень і Женеву він дістався Франції, куди пізніше приїхали його дружина та донька.
Оселившись у Парижі, Петлюра продовжував бути небезпечним для радянської влади, яка вирішила його вбити. 25 травня 1926 року він зупинився біля книжкової крамниці, де до нього підійшов єврейський поет Самуїл Шварцбард і запитав: «Ви Симон Петлюра?» На що Петлюра відповів: «Так, це я», але замість слів його зустріли кулі.
Російська пропаганда активно звинувачувала Петлюру в єврейських погромах, хоч більшість нападів скоювали війська Денікіна, червоноармійці та анархістські загони. 12 квітня 1919 року Директорія оприлюднила прокламацію про боротьбу з порушеннями порядку й оголосила про жорстку протидію погромам проти єврейського населення. Наступного дня Петлюра, як головнокомандувач, видав наказ арештовувати та віддавати під трибунал усіх, хто підбурював до погромів.
У травні 1919 року було створено Надзвичайну комісію для розслідування погромів, і винних віддавали до військових трибуналів. У серпні 1919 року Петлюра звернувся до армії, закликаючи уникати провокацій, нещадно карати погромників і підтримувати дисципліну: “Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів. Більше карності і дисципліни я вимагаю від вас у цьому відношенні, щоб не постраждав жоден невинний”.
Після смерті Симона Петлюри окупаційна влада в Україні зробила період його правління білою плямою в історії. Тіна Пересунько, дослідниця, журналістка і засновниця Інституту Леонтовича, під час лекції у Полтаві розповіла, що навіть на історичних фото його обличчя часто замальовували, аби не згадувати про цю постать.
“Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державности стелиться через Киів, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами”, – із листа Симона Петлюри до Юрія Гуменюка, 1926 р.
“Нам треба значить вулиця”
– Коли відбулося засідання, де перейменували провулок, ми тоді всі вийшли і кажемо: люди, ми ж не задоволені. Це ж провулок, нам треба значить вулиця Петлюри. І тоді, мабуть, вперше прозвучало, щоб [перейменувати вулицю] Халаменюка, – розповідає Лариса Гориславець.
– І це, мабуть, Артем Ряса [запропонував]. Знайшов резерви, – посміхається Світлана Овчаренко.
– Ряса – це локомотив у перейменуванні. Його багато, але це реально людина, яка цю роль виконує на двісті процентів.
– Він, правда, сидів ночами вишукував. Це він придумав, що має бути сквер. Давайте, каже, якщо вулиць немає, перейменуймо сквер біля річкового вокзалу. Але він нібито не підпадав під визначення скверу, а потім виявилося, що сквер назвали «Сонячний».
– Тоді ж і з’явилась ідея: перейменуймо вулицю Халаменюка на Петлюру. Як раз же з’явилося підтвердження від Інституту національної пам’яті.
Навесні Кременчуцька районна військова адміністрація звернулася до міської ради з листом, у якому запропонувала розглянути перейменування 15 вулиць, пов’язаних із радянською добою. Спиралась вона на дані Українського інституту пам’яті (далі – УІНП), експерти якого зауважили: ці назви більше не відповідають сучасним реаліям.
Проте міська влада не була готова до радикальних змін: на засіданні комісії у травні секретар міськради Юрій Гриценко говорив, що тривають консультації.
Позиція УІНП щодо вулиці Олександра Халаменюка у Кременчуці: вона підлягає перейменуванню, бо згідно із Законом перейменуванню підлягають об’єкти топонімії, присвячені особам, які обіймали керівні посади в збройних формуваннях СРСР під час реалізації російської імперської політики на окупованих, анексованих чи в інший спосіб зайнятих СРСР. У випадку з Халаменюком мова йде про радянське вторгнення до Фінляндії у 1939-40 роках, коли радянський союз намагався завоювати цю країну і встановити там маріонетковий комуністичний уряд.
Однак, міська влада таку аргументацію заперечує. У травні 2024 року секретар ради Юрій Гриценко говорив місцевим журналістам, що пропозиція УІНП не враховує, що Халаменюк був «кременчужанином», «геройськи загинув» і «призивався до армії як 18-річний строковик».
– Зараз вони [УІНП] чогось знову повернулись до питання стосовно, приміром, Халаменюка, Турубари, які були кременчужанами. Загинули геройськи на війні. Вони, згідно закону про увічнення пам’яті другої світової війни, можуть бути у нашій системі топоніміки міста Кременчука. Стосовно Халаменюка пишуть, що він якоби був учасником фінської війни. Я хочу сказати, що він був рядовий строкової служби, якого, будем так говорити, забрали і закинули згідно приказу. А потім він загинув старшим лейтенантом танкової роти в боях і посмертно був нагороджений. В чому його [провина]? І там посилаються, що він був учасником фінської війни, на мій погляд, це некоректно.
Герой Радянського Союзу
«Це той, що вулиця у нас Халаменюка? Якийсь воєнний? По-моєму, воєнний. Якої війни воєнний? Напевно ж вітчизняної».
«Я без понятія, хто він такий, якийсь чи військовий, чи медик».
«Мабуть, полководець був».
«Пам’ятаю, як колись про нього хотіла знайти інформацію років 7 назад, щоб підготувати виховну годину, але інформації ніде не знайшла»
«Він був солдатом Красної армії».
«Не пам’ятаю, можливо, в школі розповідали».
«Та я в принципі ніколи не цікавився і не знаю хто цей Халаменюк».
Олександр Халаменюк справді народився у 1918 році у Кременчуці. Але будьмо відвертими, якщо більшість мешканців міста знають, де знаходиться вулиця його імені, то ким він був – ні.
Із двох книг, виданих у радянські часи – “Навіки в строю. Книга шоста” (1973 р.) і “За мужність та відвагу, документальні нариси про Героїв Радянського Союзу – уродженців Полтави та Полтавської області” (1984 р.), – відомо, що передвоєнні роки Халаменюк провів у Харкові. Там працював та навчався в школі фабрично-заводського училища при Харківському тракторному заводі, де навіть став капітаном футбольної команди «Трактор».
У 1939 році його призвали до “Червоної Армії”. На той час йому було не 18, як говорять у кременчуцькій міськраді, а 21 рік. Після прийняття присяги, він писав рідним: «Тепер я – справжній воїн Країни Рад. Клятву, дану Батьківщині, виправдаю».
Перший бойовий досвід Халаменюк отримав під час вторгнення СРСР до Фінляндії. Радянсько-фінська війна, або Зимова війна тривала з 30 листопада 1939 року по 13 березня 1940 року. Радянський Союз прагнув завоювати частину фінської території, зокрема Карельський перешийок, та встановити прорадянський уряд у Фінляндії. Фінляндія, у свою чергу, захищала власну незалежність.
Хоча радянські сили мали значну перевагу в техніці та чисельності, фінська армія застосовувала ефективну тактику оборони і завдала серйозних втрат СРСР. Але зрештою Фінляндія була змушена підписати Московський мирний договір, згідно з яким передала Радянському Союзу частину своїх територій.
Документи Олександра Халаменюка свідчать, що він брав участь у «Фінській кампанії Північно-Західного Фронту». Північно-Західний фронт був створений у січні 1940 року для прориву лінії Маннергейма – оборонної системи на Карельському перешийку. Фіни побудували її ще в 1920-1930-х роках на випадок можливого вторгнення з боку Радянського Союзу. Лінія складалася з мережі фортифікацій, укріплень і артилерійських позицій, названих на честь Карла Густава Маннергейма, фінського військового діяча та головнокомандувача фінськими збройними силами.
Лінія затримала радянські війська, тоді було завдано їм значних втрат. Укріплення включали потужні бетонні доти, кулеметні гнізда, протитанкові рови, мінні поля та дерев’яно-земляні споруди, які в умовах суворої зими створювали додаткові труднощі для атакуючих.
Хоча лінія Маннергейма не була непрохідною, її оборонний потенціал дозволив фінській армії відбити радянський наступ протягом трьох місяців, завдавши серйозних втрат, перш ніж зрештою відступити. Судячи зі звання Олександра Халаменюка, його направили проривати лінію у складі танкової групи.
В одному з боїв Халаменюк був поранений і потрапив до госпіталя, після якого написав рапорт з проханням надіслати його на навчання до Харківського бронетанкового училища. Закінчив він його успішно й опинився у навчальному танковому полку, йому доручили готувати механіків-водіїв для фронту. Швидше за все, це було у Казані, бо у той час він одружився у тому місті на місцевій мешканці Фавсті (Фаїні). У пари народився син Андрій, який у 1943 році помер від інфекції.
Участь Олександра Халаменюка у радянсько-німецькій війні розпочалася у жовтні 1942 року, коли його у званні лейтенанта направили до гвардійської танкової частини на посаду командира танка Т-34, пізніше він очолював танковий взвод і роту.
12 січня 1945 року, під час наступу з Сандомирського плацдарму, Олександр Халаменюк командуючи танковою групою в складі штурмових батальйонів, отримав наказ на знищення вогневих точок противника: станкового кулемета та двох зенітних батарей. Одну зенітну батарею було знищено. Ще одна продовжувала вести вогонь. Тоді Халаменюк направив свій танк прямо на неї, внаслідок чого танк загорівся. Усіх членів екіпажу було поранено. Попри це, Халаменюк продовжував вести вогонь, поки не знищив батарею. Він зміг вибратись з танку, але був розстріляний німецькими солдатами зі стрілецької зброї. За цей бій Олександр Халаменюк був посмертно нагороджений званням Героя Радянського Союзу. Похований у Польщі у селі Яніно, де відбувся бій.
Міська влада Кременчука розповідає, що Олександра Халаменюка «забрали і закинули згідно приказу» до Фінляндії. Але з його біографії більше схоже, що він свідомо обрав військову кар’єру після участі у “Зимовій війні”, проте його плани порушило німецьке вторгнення до СРСР.
Наратив про “маленьких людей”, які не відповідають за воєнні дії політиків, полюбляє використовувати російська пропаганда, зміщуючи акценти з відповідальності російських військових за їхні злочини в Україні на їхнє керівництво або лише на путіна. Так само схожий наратив використовувала пропаганда радянська. У контексті перейменувань (згадаймо історію про службу в НКВС Антона Макаренка) цей наратив чомусь дуже люблять використовувати і кременчуцькі чиновники. І попри факт участі у вторгненні до незалежної країни Фінляндії, «суперечливою постаттю» Олександра Халаменюка не називають.
Лист від громадських організацій
Коли громада вирішила перейменувати вулицю Халаменюка на Петлюри, час повноважень, коли міські ради мають право перейменовувати вулиці, минув. Юрій Гриценко порадив ініціаторам писати листа на ОВА.
Такий лист кременчуківці створили. Підписали його різні міські громадські організації: краєзнавці, історики, АТОвці, волонтери, журналісти тощо.
– Ми подбали про те, щоб у нас було хороше представництво. Щоб не сказали, що це якісь там… Тобто, щоб це була громадськість, представники різних громадських організацій. Ганна Капустян, професорка історії підписала, вчителі історії підписали, Євген Бергер, краєзнавець, підписав, ветеранські організації підписали. Яке ще ширше і якісніше представництво громадськості треба було надать? – запитує Лариса Гориславець.
Потому відбулась нарада в Полтавській ОВА, де розглянули цей лист. Заслухали аргументи від Юрія Гриценка і вирішили вулицю Олександра Халаменюка залишити як є (разом із вулицею Миколи Залудяка, який був секретарем компартії).
Перед тим Юрій Гриценко дав коментар журналістам «Кременчуцької газети», де повідомив, що «були пропозиції по назвах вулиць, названих на честь кременчужан, які визволяли місто. Але потім попрацювала робоча група, яка вирішила залишити без змін. Адже всі ці назви підпадають під дію Закону по увічненню Героїв і жертв Другої світової війни. Це стосується вулиці Залудяка і Халаменюка».
Тут варто зауважити, що ні Олександр Халаменюк, ні тим більше Микола Залудяк Кременчук не визволяли. Перший, бо воював на інших територіях, другий – бо народився у 1941 році.
– Так що зібрали ми підписи, направили ми листа. Сподівалися… Ну, на жаль, – зітхає Лариса Гориславець.
– Більше того, я написала запит, мені не відповіли на нього вчасно, – додає Світлана Овчаренко. – Правда, потім казали телефоном, що ось такого-то числа відповідь відправлена. Але чомусь її не було. А як я подзвонила, ой – кинулися шукати. Дуже ввічливо і дуже щиро вони бідкалися. Бог їх знає, може й справді у них якісь проблеми були. А у відповіді потім було, шо лист розглянули, взяли до відома. Але на той час, коли я почала дзвонить, то рішення вже було прийнято: відмовити у перейменуванні та й на тому все.
22 липня голова Полтавської ОВА Філіп Пронін написав у своєму Telegram каналі, що підписав розпорядження, яким у процесі декомунізації та деімперіалізації топонімів у населених пунктах Полтавщини поставили крапку.
Час для обговорень
– У тому є шанс для громади. Бо саме по собі перейменування, наприклад, вулиця Халаменюка, воно «ні о чьом», бо хто такий Халаменюк? Хтозна. Хто такий Залудяк? Хтозна. Ключовий момент, що в громаді має бути дискурс і спосіб пам’ятання тих людей та їх заслуг. Іншими словами, поки про це говорять, поки є й пам’ять. Локальна пам’ять – це як ми пам’ятаємо тих чи інших людей на місцевому рівні. Якщо просто назвали провулок і забули, ну окей, але це ні до чого, – говорить Олег Овчаренко.
– У нас немає традиції і культури пам’яті. В нас немає традиції проговорювання нашого травматичного досвіду, ми взагалі його ховаємо десь там під ковдрочки. Ми не говоримо про болючий досвід, про переосмислення. Мало хто хоче про це говорити, бо якщо партія сказала, що Халаменюк – герой, значить, Халаменюк – герой, – додає Світлана Овчаренко.
За словами ініціаторів перейменування вулиці Халаменюка, у цій історії вони також поставили крапку – все що могла громада зробила. Але вважають, що для активних людей – це початок нового після цієї крапки. Тепер потрібно більше розповідати про ці постаті, дискутувати, переосмислювати, а головне – формувати культуру пам’яті.
За матеріалами МедіаДоказу
Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!
