Кременчугская газета
Четверг, 24 Мая 2018 года
Facebook Twitter Instagram Кременчугская газета на Youtube

Вы здесь

Коли війна застала тебе у 17 років

 

9 мая 2018 08:00
Коли війна застала тебе у 17 років

Напередодні 9 Травня – Дня перемоги над нацизмом – журналістка нашої газети поспілкувалася із двома фронтовиками. Їм уже за 90, але сумні та важки роки юнацтва обидва пам’ятають добре. Один із них тричі був поранений. Друга служила санітаркою при військових частинах. Які спогади та відчуття несуть з собою через усе життя ті, хто опинився під кулями в ранній юності?

Іван Бордюг: «У 18 років став командиром мінометної обслуги, і за день до Перемоги мені прострелили легеню»

Учасника бойових дій та визволителя Кременчука ми застали в палаті Кременчуцького обласного госпіталю ветеранів війни майже по завершенні реабілітації. 

«На фронт я потрапив 17-річним хлопцем, дитиною-малоліткою. А загалом із боями пройшов від Дніпра до Ельби (річка на території Германії). Берлін взяли 2 травня 1945 року, і якраз за день, 1 травня, мене втретє поранили, пробивши грудну клітку і легеню. Це лишило слід і неприємності на все життя. Але про все по порядку», – ділиться спогадами жвавий, веселий 92-річний Іван Митрофанович Бордюг.

«26 березня 1943 року нас, 40 юнаків із села Василівка Козельщанського району, забрав офіцер до військової частини у Кременчуці. На той момент у Потоках, неподалік від Дніпра, формували підрозділи. Я потрапив у артилерію. Допоміг у цьому високий зріст – туди відбирали саме таких. Спершу я був піднощиком снарядів, пізніше – заряджаючим, згодом – наводчиком мінометів.

А вже 23 грудня 43-го під Кіровоградом отримав перше поранення у ногу уламком кулі. Лікувався два місяці – і знову на фронт.

Часи були дуже насиченими, все відбувалося досить швидко. Виходить, у 18 років я став командиром мінометної обслуги. Далі була Молдавія. Там у квітні 1944 року знову отримав незначне поранення. У медсанбаті зробив перев’язку, місяць на реабілітацію – і знову на фронт», – продовжує ветеран.

Про відчуття, які пережив на фронті, Іван Митрофанович говорить без особливих емоцій, більш короткими фразами і серед основних: «Ви все одно не зрозумієте і не відчуєте цього, і слава Богу!». 

«1 травня 1945 року в Німеччині ми у нашій військовій частині святкували День солідарності. Та нам дали наказ відступити до іншого міста. Ми завантажили міномети на підводи, а самі їхали на велосипедах. Все було більш-менш спокійно. Але на трасі Дрезден-Берлін стояли протитанкові загородження. Як з’ясувалося потім, за ними, за колодами, причаївся німецький військовий кулеметник. Почався раптовий обстріл.

Куля, потрапивши мені у грудну клітку, пробила легеню, кров пішла ротом і носом. Тоді було багато, як ми говорили, «перебитих»: і людей, і коней. Уже пораненого мене підібрав військовий з медсанбату. Із того моменту найдужче пам’ятаю, як робили перев’язку в підвалі. Всередині все горіло, а води не давали. Не можна. Бо я втратив тоді багато крові. А якщо її компенсувати водою, в організмі настає «рівень» і людина помирає від малокров’я. Пам’ятаю, що страшенно хотілося пити, всередині все горіло. Я втратив свідомість. А прокинувся вже на операційному столі в армійському госпіталі.

Після поранення спершу був у прифронтовому шпиталі в Німеччині, пізніше поїхали в Польщу, потім у Кіровську область  Росії. Через поранення упродовж року зробили там 6 операцій», – розповідає далі.

Через рік лікування у різних госпіталях, наприкінці травня 1946 року, 19-річного Івана Бордюга виписали інвалідом ІІ групи.

Також чоловік коротко зауважив, що працювати військовим навідником було непросто, особливо коли ти зовсім молодий і не готовий не лише до захисту, а й до військових дій, які передбачають кровопролиття з обох сторін. Загалом же за бойові заслуги у Івана Митрофановича 5 нагород. 

«Після фронту 20 років працював бухгалтером у селищі міського типу Козельщина.

У 32 роки одружився на дівчині, з якою познайомився на танцях. Їй говорили, що я довго не житиму, адже я інвалід. Проте жили добре, вона мене берегла. Маємо доньку та сина. Та вийшло так, що вона померла на 59-му році життя. А я уже після того не одружувався», – розповідає старенький.

І показує фото своїх бойових товаришів.

 

«Так склалося, що всі фото були зроблені одним звичайним військовим. Він на одному полі бою знайшов загублений німцями фотоапарат. Але розібрався у ньому і так нас клацав. Лишилася пам’ять. Як бачите, на фото з товаришами скрізь я наймолодший. Майже нікого із них уже в живих не лишилося», – зауважує Іван Митрофанович.

Фронтова санітарка Наталя Шашкіна: «Перед сценою виносили поранених та хворих на носилках, клали їх на розкладачки»

Про те, як потрапила на фронт у 17 років, розповіла нам і 93-річна Наталя Антонівна Шашкіна.

 

«Все дитинство я провела в рідному Крюкові. А коли почалася війна, мені ще не було і 17 років. Без освіти, лише школа. Але на фронт закликали не лише мене, а й багатьох знайомих, товаришів. Через це було не так страшно», – ділиться вона спогадами.

І скромно зауважує, що була санітаркою при військових частинах.

За її словами, найважче було з «черепниками» – тобто пораненими в голову.

«У нас у частині було від 60 до 100 людей. Тож під час жорстоких боїв ми не спали ночами, були у стресі постійно. Допомагало лише те, що ми були сильними і молодими», – розповідає вона.

Батьки Наталі, звісно, були не в захваті від того, що доньку такою юною покликали в обов’язковому порядку на фронт. До того ж під час військових дій під Австрією загинув її старший брат.

«Прийняв присягу – і служи, як мідний котел», – повторювали ми слова, що нам говорили на фронті. Тому у відпустку додому, на жаль, до рідних не відпускали. Не було коли в гору глянути!» – згадує Наталя Антонівна.

У складі фронту побувала в багатьох країнах: Білорусії, Молдові, Польщі, Німеччині.

«І уже майже 19-літньою, після Перемоги, поспішала додому. Війна застала мене дитиною, та після неї відчувала себе більш, ніж дорослою. Непрості післявоєнні роки, відбудова… Роботи не менше. Але у мене під час фронту з’являлася така туга за домом, що я уже і в мирний час просила чоловіка жити у моїй батьківській хаті», – розповідає жінка.

Після фронту вона працювала телефоністкою, потім поступила на Крюківський вагонний завод стругальщицею. Одружилася, народила двох доньок.

По війні отримала 2 ордени: «Великої Вітчизняної війни» та «За мужність».

«Принести пораненого до медчастини, помити його, підготувати до операції, прибрати операційну чи місце для військового – це все було у наших обов’язках під час війни. Але не лише це. Було і захоронення померлих, і багато інших речей, про які не хочеться згадувати», – зауважує.

Однак за недовгої розмови ветеран розповіла нам і про кілька позитивних моментів.

«Як не дивно, серед цих основних спогадів із фронту, що запам’яталися на все життя, було і багато хорошого. Пам’ятаю концерти, з якими до нас навідувалися на фронт артисти. Наприклад, концерт Людмили Зикіної, коли вона вітала фронтовиків. Ми на вулицю перед сценою виносили поранених та хворих на носилках, клали їх на розкладачки. В ті моменти всі були щасливі, сміялися і раділи. Так би мовити, після важких моментів набиралися позитиву – бо не може людина весь час перебувати у стресі», – пояснює Наталя Шашкіна і підсумовує: «Але знову ж таки, нас рятувало те, що ми були молодими, навіть юними, тож не все, мабуть, усвідомлювали. Може, тому і були сили жити далі після війни…».

 

Аріна Алініна

Подпишись на нас

Facebook Twitter Instagram Кременчугская газета на Youtube telegram Facebook Live
Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию

Другие новости

Загрузка...
Афиша Кременчуга
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Мы в Telegram

Подписаться