Історія про незвичайний експонат краєзнавчого музею.
Червоні, рожеві, вишневі, білі, навіть чорні – таких кольорів може бути найвідоміше українське намисто – коралі. З давніх-давен саме ці жіночі прикраси вважалися найпрестижнішими і символізували достаток в українській родині. А ще слугували жіночим оберегом, охороняли дитячі сни (якщо намисто підвісити поряд з дитячим ліжечком), були талісманом мирного подружнього життя.
Про ці та інші традиції, пов’язані з прадавніми прикрасами, розповіла нещодавно у бібліотечному відділі очільниця Кременчуцького краєзнавчого музею Алла Гайшинська. Особливу увагу вона приділяла саме коралам - показувала світлини, на яких на українських жінках поверх вишиванок раніше одягали разки з коралями. Адже з цим намистом у нашого народу пов'язано чимало вірувань. Наприклад, якщо розірвався разок, це віщувало лиху долю або нещастя. Тож кожна власниця дбайливо стежила за намистом, зберігала його в найпочеснішому місці, як дорогий скарб.
Для дівчини було найвищим проявом почуттів, коли коханий дарував їй пишні коралі. Прийняти їх -означало дати символічну згоду на шлюб. Ми розповімо одну дивовижну історію, у якій коралі врятували декілька поколінь однієї родини з нашої місцевості.
«Аби цю історію мені переповіли, я б вирішила, що хтось просто начитався жіночих романів. Проте я почула її своїми вухами – з вуст колишньої власниці цього коралового намиста із п’яти разків із срібними доповненнями, що зберігається у музеї з 1976 року», - почала розповідь Гайшинська.
«Якось, на початку 90-х років, я познайомилася з жінкою, яку звали Євдокія Семенівна. Одного дня вона прийшла до музею і розповіла, що колись передала сюди бабусине намисто. Та поцікавилася, чи воно ціле. Я звернулася до чергових, нам відкрили експозицію. Жінка здалеку впізнала бабусине намисто зі словами: «Ну нехай береже!». Я не зовсім зрозуміла, що вона мала на увазі, а потім ми розговорилися. Бабусю цієї жіночки, Євдокії, звали Явдоха, тобто, її назвали в честь бабусі», -додала краєзнавця.
Явдоха народилася у 1872 році у звичайній селянській родині у селі Савине (колись розташовувалося з боку теперішньої Петрівки). Зараз цього села уже немає. Тоді село вважалося великим, із двома церквами. Явдоха росла у працьовитій родині, була веселою та завзятою. А коли трошки підросла, у неї з’явилася забаганка: мати дорогі коралі. І якось, під час розмови з дівчатами, заявила: «Піду заміж за того, хто подарує мені коралі у три разки!». Подружки тільки посміялися. Проте цю розмову підслухав місцевий хлопець Петрик, на якого Явдоха майже не звертала увагу. Він взяв собі це на думку та й пішов у Кременчук, щоб заробити кошти на такі прикраси. Працював у порту, на залізниці, на тютюновій фабриці Дурунчі, на пряничній фабриці у купця Поддєрєгіна.
«Усі знали, що Петро Миколайович Поддєрєгін хоч і був місцевим шоколадним королем, проте порядною людиною. Тож до нього і звернувся Петрик, щоб не обдурили, а допомогли купити коралі на зароблені кошти. Той дійсно допоміг, і Петро таки прийшов свататися до Явдошки. Батьки хотіли їй іншого, але як вона побачила не три, а п’ять ниток справжніх рожевих коралів, то вигукнула: «Ні! Піду тільки за Петра». Зіграли весілля. На весіллі вона була, звичайно ж, у них. І потім ні разу в житті не пошкодувала, що вийшла заміж саме за нього. Адже жили вони чудово, любили один одного, жаліли, разом ревно працювали, ростили аж п’ятьох діточок. Зауважу, що мали саме п’ятеро синів і ні однієї доньки. «Божечко, Божечко, кому ж я передам свої коралі?» - сумувала Явдошка, на що отримувала Петрову відповідь: «Сама, королева, будеш носити».
Час ішов, сини виростали. Родина відчула на собі наслідки революції, війни, загрозу голоду. Тож, на жаль, двох синів сім’я втратила. У кожного з трьох інших синів народилися по три сини. Тож дев’ять онуків гляділа Явдошка і знову жодної дівчинки. Лише у 1925 році у наймолодшого сина народилася четверта дитина – донечка. Назвали її теж Євдокією. Бабуся не могла нарадітися онучці. Однак напровесні 1933 року під час голодомору маленька Дуся занедужала. Дівчинка вже не ходила, ледь говорила. І коли запитали, що вона хоче, дитини просила хліба.
«Тоді баба Явдоха взяла свої весільні рушники, загорнула коралі і разом із кумою пішла до кременчуцької станції міняти ці дорогоцінності на їжу», - переповіла Гайшинська далі.
Явдосі пощастило. За її розкішні рушники їй дали торбинки борошна та пшона і навіть пляшку олії. Проте хліба не знайшли. Вона підійшла до якогось немолодого військового, дістала коралі і каже: «Купіть або поміняйте на щось. Мені б хлібця!» Він подивився, в руки їх не взяв, а попрохав почекати. Згодом повернувся зі справжнім хлібом і ще щось обережно поклав у кошик Явдохи та попрохав не показувати – щоб не пограбували. Жінка схопила ту кошовку, простягла йому коралі, а він каже: «Ні, мамаша, не візьму. Ви ж внучці хотіли, на весілля. А вона, як захоче, хай свого сина назве Михайлом».
Уже вдома Явдоха побачила у кошику половину вареної курки і шматок сала. Два тижні вони різали і їли той хліб, курку переварювали. Дитина врятувалася, як і вся родина. А після голоду і життя стало поступово налагоджуватися.
У 1941-му всі брати Дусі пішли на фронт, як і більшість їх ровесників. А восьмикласницю Дусю батьки відправили з Кременчука назад до Савиного – подалі від німців, адже молодь тоді якраз забирали на роботу до Німеччини. Побоювалася за онучку і Явдошка. Узяла намисто, пішла до сільського поліцая, віддала йому і каже: «Ось тобі. Воно дороге, тільки щоб не чіпав мою кровинку». Той пообіцяв, але буквально через кілька днів на молодь сталась облава. Забрали і Євдокію. Змусили взяти одяг, їжу з собою, посадили на бричку та й повезли у Кременчук. Наступного дня Явдоха зустріла поліцая, схопила за комір, почала трясти.
«Що ж ти мене обманув? Ти ж обіцяв. У тебе ж самого дівчата ростуть. Хіба ж ти думаєш, що їм щастя принесуть коралі моєї крихітки?».
Що той поліцай думав, ніхто не зна, але сів він на велосипед і поїхав до Кременчука. Приїхав на нинішню вулицю Покровську. На тому місці, де колись розташовувався цирк, збирали дівчат і юнаків і розподіляли до Німеччини. Він туди, а їх уже повели до вокзалу. Знайшов Дусю уже майже в вагоні, простягнув коралі. «Забери, я не хотів обманути. Не тримай на мене зла. Я не знав, що буде облава». І от вона, заплакана, із своєю валізою і з цим маленьким мішечком поїхала до Німеччини.
«Не дуже їй добре там було, але, можна сказати, нашій Дусі пощастило, працювала на фермі. Фрау у неї була не дуже клята і дозволяла їм раз у тиждень відпочивати. Якось вона відпустила дівчат у місто і навіть дозволила їм сходити у кіно. Звісно ж, на такий захід вона одягла свої коралі. Назад вони запізнювалися, тож бігли. А коли бігли назад, імовірно, коралі загубилися. І вже лише вдома дівчина виявили, що намиста нема. Дуся проплакала всю ніч. А вранці піднялася з опухлими очима і словами: «Мабуть, я скоро вмру. Загубила я бабусині коралі».
Проте сталося чергове диво: на ранок прийшов хлопець і запитав, чи ніхто не губив намиста, яке він знайшов. Щастя Дусиному не було меж. Адже в який раз коралі повернулися до власників», - додала Гайшинська.
Згодом і Євдокія приїхала додому. Усі: батьки, дідусь та бабуся були живими. Тож дівчина повернула бабусі прикраси. Та відмовляла їх залишити, але Євдокія наполягла, що візьме їх тільки після того, як її візьмуть заміж.
«І як ви думаєте, за кого Євдокія вийшла заміж?» - продовжила Гайшинська з посмішкою.
Звісно, за того хлопця, який знайшов її намисто. Згодом у них народилися 2 сини, старшого назвали Михайлом – у честь військового, який колись врятував дівчинку від голодної смерті. Обидва хлопця стали військовими. Цікаво, що загалом у них народилися теж п’ятеро синів.
«Одній невістці віддати намисто – іншу образити, онучок не було. Але оскільки намисто так її захищало упродовж усього життя, то і вирішила поділитися оберегом з усіма жінками нашого міста», - додала керівниця музею.
Тож уже майже 50 років у краєзнавчому музеї зберігається 5 разків пам’яті про цю життєву історію. Завершуючи зустріч, директорка музею побажала миру Україні та родинного затишку – у кожну сім’ю:
«І коли купуєте чи отримуєте в подарунок якусь прикрасу, думайте про добро, і тоді воно обов’язково охоронятиме вас та ваших рідних упродовж століть».
Ліна Романченко
Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!
