Від звинувачення у зв’язках з мафією до створення «Чумацького шляху»
Колишній міський голова Кременчука Іван Кіндратович Пономаренко, який керував містом в 1990–1994 та 1995–1998 роках, а до цього був керівником Автозаводського району (1977-1990 роки), 1 травня був би іменинником. Він народився у 1940 році в Харківській області, але майже все життя працював у нашому регіоні.
Так, з 1962 року навчався в Харківському автомобільно-дорожному інституті, по його закінченні 1967 року направлений у Комсомольськ.
Працював інженером, начальником виробничого відділу, заступником директора, з 1969 року – директором Кременчуцької автобази №5.
Від жовтня 1970 року – секретар парткому виробничого автотресту, завідувач відділом міськкому партії.
Протягом 1977-1990 років керував Автозаводським районом Кременчука, з грудня 1990 – кременчуцький міський голова.
З 1994 по 1995 рік – начальник управління з автотранспорту АТ «Кременчукнафтаоргсинтез».
У грудні 1995 року на дострокових виборах знову обраний міським головою Кременчука.
У квітні 1998 року Полтавський обласний суд анулював обрання Пономаренка міським головою Кременчука – на перевиборах міським головою обрали Олега Надошу.
21 жовтня 1999 року Іван Пономаренко помер після важкої хвороби.
Його іменем у Кременчуці назвали сквер, що в районі між зупинками Меморіал «Вічно живим» та вул. Вадима Бойко, і яким опікується «Кременчукм'ясо». Там же встановлено пам'ятний знак колишньому меру Кременчука. Завдяки підприємству у сквері з'явилися нові клумби, «лава примирення» і дитячий майданчик. Це був подарунок «Кременчукм’яса» до 70-річчя визволення Кременчука від німецько-фашистських загарбників.
Кременчуцька газета з нагоди дати народження екс-мера вирішила зібрати спогади тих, хто з ним працював. Бажаючих розповісти про ті роки було багато. Ми обрали лише частину того, що можу вмістити газетна сторінка. Повний текст матеріалу буде опублікована найближчого четверга, а наразі тільки невеличкі вирізки з матеріалу.
«Розповім трохи саме про ту роботу, яку ми виконували разом – налагодження взаємовигідних зв’язків із закордоном та залучення інвестицій. Саме Іван Пономаренко відкрив ворота Кременчука для іноземців. Він активно працював у цьому напрямку. Ми разом були у Словаків та Білорусі, Польщі та Угорщині…. Не було місяця, аби ми не відвідали міністерства закордонних справ чи зовнішніх відносин, посольства чи то дипмісії, і завжди він там прославляв наше місто.
Ось якось були у словацькому місті Міхаловце. Там він побачив щорічний ярмарок і згодом дав мені вказівку зробити ще кращу виставку-ярмарок у Кременчуці. Так народився «Чумацький шлях», який завжди відвідували іноземці.
Ви знаєте, він пройшов школу комсомолу та комунізму, але на зламі державності став за Незалежну Україну. Зі старого він взяв господарську жилку, вміння продумувати наперед, а за нової формації зрозумів, як просувати місто і шукати інвесторів. Він та Самойленко були ініціаторами створення у місті вільної економічної зони «Кременчук».
Коли на виборах Пономаренко не виграв, це була трагедія не лише для нього, а й для половини Кременчука. Нова влада його інвестпроекти завернула. Якби він залишився мером, то обов’язково створив би економічну зону, і в нас вже був би Індустріальний парк»,- розповів Андрій Мельник, директор комунального підприємства «Кременчук Інвест», почесний президент Асоціації сприяння міжнародному бізнесу та розвитку.
«У нього була висока працездатність. Знаю, що якось під ранок він повернувся з відрядження, але на ранок усю пошту вдумливо розписав виконавцям, на нараді підняв нові проблеми, поставив нові завдання. Організація його роботи чітко планувалася, його щоденник можна демонструвати як приклад: наради, зустрічі, відрядження – все на перспективу.
Не уникав він зустрічей з кременчужанами на місцях їх роботи і проживання. Був випадок, коли він за місяць-півтора обійшов пішки все місто. До нього приєднувалися депутати в мікрорайонах.
Він був уважний до людей, з якими працював. Якщо не вдалося з ним переговорити по телефону, то при першій можливості він сам зателефонує…
Не забудемо його контакти з творчою інтелігенцією, і не лише нашого міста: з поетом Миколою Лукієвим, Народними артистками України Валентиною Степовою та Раїсою Кириченко, подружжям Білоножків та іншими. Була мрія мати міський театр.
Як кожна людина, Пономаренко допускав і певні помилки. На мою думку, вони іноді стосувалися кадрових рішень.
Про власне збагачення Івана Кіндратовича іноді ходили вигадки, чого тільки варте «розшифрування» назви «ВІКОМ»…. Після закінчення його роботи на посаді міського голови, а потім і після смерті, все, як кажуть, «вилізло» би. Однак ні на дружині, ні на дітях не вгледіли прихованого. От тут пильним можна і порівнювати»,- каже Віктор Матвієнко, колишній заступник голови Кременчуцької міської ради, пізніше – секретар міськради.
«Я привезла з Куби фрукти тропічні – у нас тоді ні ананасів, ні кокосів ще не було. Я їх порізала, лікер відкрила, ми всі сидимо, розмовляємо, на столі ананас і лікер… Кіндратович про маму свою розповідав, про дитинство, про те, що завжди вчитися хотів і працював завжди багато, про людей, яких цінував і поважав.
А потім так подивився на стіл і каже: «Дивіться, хлопці, ось так, як зараз, уже ніколи не буде! Навіть, якщо ми все зберемося і на Кубу злітаємо за ананасом і лікером, але все одно, щось буде інакше: погода за вікном, настрій у когось із нас і так ділі. Ви ж розумієте, що треба цінувати кожну мить життя, кожну секунду спілкування!»,-згадує Олена Бичкова, екс-директорка Будинку дитячої та юнацької творчості.
Олег Булашев
Подпишись на нас
