
Кременчужанин з військової династії пройшов пекло війни, врятував побратима, за що отримав орден Богдана Хмельницького. Однак рідні просять оцінити його вклад у Перемогу значно більшою нагородою.
Майор Геннадій Сова (з позивним «Психолог») мав проблеми зі здоров'ям та міг виїхати за кордон, проте 24 лютого 2022 року прийшов до військкомату з вимогою: «Відправте мене на фронт». По-іншому він зробити й не міг, бо народився та виріс у родині військового. «Психолог» пройшов пекло війни і 2 вересня 2022 року прийняв свій останній бій біля села Давидів Брід на Херсонщині, де закрив своїм тілом побратима.
Вже не перший місяць батько загиблого Героя, учасник Афганської війни – Володимир Сова листується з Офісом Президента та просить присвоїти своєму сину звання Героя України. Відповідне подання Головнокомандувачем Збройних Сил України, генералом Валерієм Залужним було направлено на розгляд Президенту України Володимиру Зеленському ще у 2023 році.
Подання з проханням щодо присвоєння звання Герой України Геннадію Сові (посмертно) за вірність Українському народові та військовій присязі, здійснення визначного героїчного вчинку та особисту мужність, проявлені під час виконання бойових завдань по захисту Батьківщини в умовах воєнного стану, у 2024 році зробила й Кременчуцька міська рада. Але поки київські чиновники, як і влада нашого міста, на прохання не відреагували.
Єдине, Герой посмертно отримав орден Богдана Хмельницького III ступеня. Так у серпні 2023 року на сайті офіційного інтернет-представництва Президента України Володимира Зеленського було опубліковано указ №217/2023 «Про відзначення державними нагородами України». Проте батько загиблого воїна продовжує боротися за свою мету. Днями він завітав до нашої редакції, де розповів про сина.
Геннадій народився 21 лютого 1974 року у Костромі, де батько служив у Збройних силах. Згодом родина переїхала до міста Горький, а потім у чехословацьке місто Міловіце, де Володимир Сова був з початку командиром роти, а потім командиром батальйону.
«Гена завжди був зі мною! Їздили разом на 500-кілометрові марші. Я якось сказав йому: «Проспиш, я тебе будити не буду!» Так він цілу ніч не спав, щоб батько забрав його», – згадує Геннадій Сова і на його очах з’являються сльози, але витерши їх чоловік продовжує розповідь про життєвий шлях сина.
Після служби за кордоном родина Сови повернулася у Радянський Союз, де Володимир продовжив служити у Москві.
Він згадує перший та останній раз, коли підняв руку на сина: «Йому було 7 років. Учителька мені зателефонувала та розповіла, що вони знайшли десь 5 рублів і зробили схов. Я приходжу до дому та запитую, де гроші? Він мовчить. І ото я єдиний раз за все його життя по жопі вдарив. А вони з хлопцями знайшли ці гроші і зробили наче банк у них буде, на що знадобиться і так далі».
Після Москви родину військового Сови у 1987 році відправили служити до Ташкенту. Через кілька років там Геннадій вступив до військового училища, але не довчився, бо батько перевів сина до Одеської військової академії. Так він і став справжнім військовим, а далі доля поєднала його з Полтавщиною. Служив він у Глобиному начальником військкомату.
«Він прийшов у військкомат, навів порядок, а потім почали пропонувати йому гроші, аби того сина чи іншого в армію не брав. А він каже: «Для мене вони всі однакові». І на нього почала вся банда глобинська наїжджати. Тож згодом він написав рапорт та почав цивільне життя. Це сталося до цієї клятої війни, яка розпочалася у 2014 році», – розповів батько загиблого.
Далі життя закинуло Геннадія до Німеччини, де він працював на лісовозі. Потім чоловік повернувся до Кременчука, але не знайшов тут роботу за такі кошти, які заробляв за кордоном та вирішив їхати назад у Німеччину.
«Він відкрив візу на 24 лютого 2022 року і повинен був їхати до Німеччині. А тут почалося повномасштабне вторгнення. Він заявив: «Я не поїду, я піду на фронт». Сам пішов до військкомату, хоча міг би не йти, бо був інвалідом третьої групи. Але там дав 300 доларів лікарю, аби пройти медкомісію, щоб той написав, що він не інвалід. Йому пропонували посади у центрі комплектування, місцевій теробороні, відмовляли по причині, що наразі немає потреби, однак Геннадій цілеспрямовано добивався свого. Кілька разів звертався до кадровиків Генштабу і таки потрапив у рідні Збройні сили України, на фронт, у 57-му бригаду.
Пів року знаходився на нульовій позиції, проходив службу на Авдіївському напрямку, де самостійно зупинив ворожу колону військової техніки, рятував побратимів з поля бою та отримав контузію. Потім бригаду, в якій він перебував, перевели на південний напрямок.
Під час артилерійських обстрілів Гена витащив двох поранених, а третього закрив своїм тілом. Його сильно розірвало на шматки, а той пацан залишився живий. Поранення сина були несумісні із життям…
Я єдине жалію, що ми один одному тоді морду не набили, що я його пустив туди. Оце я ночами не сплю. Сина згадую. А коли сплю він мені сниться: заспокоює та каже: «Ти ж в Афгані був, а я пішов свою землю захищати!» Оце останні слова, що він мені сказав», – каже батько загиблого Героя.
Про Геннадія Сову у своїх дописах згадує й кременчуцький журналіст, а зараз військовий Тарас Деркач: ««Психолог» тримав бойовий ряд серед тих, хто не розмовами і показовим блюзнірством, а реально стали на захист держави, пішли на фронт, втримували оборону у найтяжчі часи під зливом російських «Градів», гаубиць, «Ураганів», «Точок У», «Солнцепьоків», танків; терпіли, зціпивши зуби; втрачали побратимів; кляли снарядний голод, нестачу артилерії; але не відступали та знищували рашистське лайно. Після боїв біля Ізюма підрозділ боронив Сєвєродонецьк та Лисичанськ.
У червні там знову перетнулися наші фронтові дороги. Гена з бійцями бився на позиціях у Вовчіярівці, аби не дати оркам оточити українські війська та замкнути кільце в районі Лисичанського НПЗ. Важкі бої, втрати побратимів, гіркий відступ та все ж виконане бойове завдання–кілька місяців ЗСУ тримали російські війська на одному місці, знесилювали, топили їхні підрозділи в крові, давали час формувати в тилу необхідні резерви, накопичувати озброєння і такі необхідні снаряди.
Я більше не зустрівся з «Психологом» на фронті. Хоча на початку вересня були поряд на Херсонщині.
Українські штурмовики зробили рішучий ривок через Інгулець в районі Давидового Броду. Майор Геннадій Сова разом з підрозділом став протитанковим заслоном на плацдармі в районі злощасного Броду. росіяни зібрали арту, танки, авіацію та ударні вертоліти і буквально «утюжили» позиції українських бійців. Вижити було майже неможливо. У останню мить, останній приліт Геннадій прийняв осколки на себе і так врятував побратима, з яким спина до спини зустрів черговий авіаналіт. За словами тих, хто витягнув «Психолога» з поля бою та віз у шпиталь, Гена ще певний час жив, коротко звертався до хлопців і був таким же стриманим, спокійним та інтелігентним українським офіцером, який без зайвих розмов, розповідей та заяв виконав свій військовий обов'язок до кінця».
6 вересня 2022 року Кременчук прощався із загиблим майором Геннадієм Совою.
«Геннадій був дуже доброю, комунікабельною людиною. Тривалий час служив на різних посадах у військових частинах, а також у Глобинському військкоматі. 7 березня він разом зі своїми товаришами пішов воювати. Воював добре у одному із механізованих бригад. У ході бойового завдання у Херсонській області нарвалися на групу ДРГ і у результаті вогневого удару зі сторони противника 2 вересня він загинув.
Це важка утрата для всіх нас. Його багато хто знав у Кременчуці. Тривалий час займався спортом, навчався тут. Багато людей зібралося провести у останню путь Геннадія Сову», – розповідає військослужбовець із позивним «Художник».
За його словами, загиблий був на посаді офіцера-психолога, за що і отримав позивний «Психолог».
У Геннадія Сови залишилися батьки, дружина, донька та син.
Попрощатися із ним прийшли його побратими, колеги по роботі, однокласники, друзі дитинства.
«Геннадія знав з кінця 90-х років. Він був молодим офіцером, який прийшов після закінчення військового училища. Служили ми разом у ракетній бригаді. Пам’ятаю, як світлу людину: молодий, енергійний, перспективний офіцер з військової династії. Дуже шкода, що такі люди гинуть. Царство небесне і вічна пам'ять», – пригадав підполковник у відставці Андрій Чуйко з позивним «Кочевник».
«Любив футбол, був дуже дисциплінованим. Разом у школу ходили, я на клас старший. Він весь час хотів бути військовим і так його доля й склалася. Був нормальним хлопцем, компанійським. Він приїхав із Кременчука у село Варварівка Карлівського району і ми знайшли спільну мову. Все село хвилюється за Гену», – ділиться товариш по школі Валерій Озаров.
Поховали Геннадія Сову на Свіштовському кладовищі. Батько загиблого чи не щотижня відвідує могилу сина та спілкується з ним.
Зараз його розмови про несправедливість і бюрократію, обман і те, що інколи у думках сивочолого пенсіонера з’являється думка взяти до рук зброю та розстріляти внутрішнього ворога – корупційне чиновництво, яке не хоче його почути.
«Вони кажуть, що замість Героя, надали йому орден Богдана Хмельницького. Але він заслуговує на зірку Героя. Залужний, Сирський, міськарада зробила подання, а в Києві все це ігнорується. Я вже писав і Президенту, і Прем’єру, і у Верховну Раду, і куди тільки не писав. І всі дали відповідь – документи, направлені в Офіс Президента. Звідти написали, що за результатами комплексного розгляду зазначеною експертною групою нагородних матеріалів щодо присвоєння звання Герой України майору Сові Г.В. (посмертно) установлено, що його заслуги у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України було відзначено державною нагородою України – орденом Богдана Хмельницького III ступеня, яким його нагороджено відповідно до Указу Президента України від 13 квітня 2023 року № 217/2023 (посмертно).
Але мені не надають матеріали цієї експертної групи. З того, що я маю, то бачу, що до подання віднеслися халатно. Ось погляньте на нагородний лист. Вони пишуть, що він народився у Кременчуці, а насправді в Костромі.
По-друге, нагородний лист датований 18 березня 2003 року. Як це 2003 року, якщо тоді не було війни? А далі взагалі фабрикують справу – то не той нагородний лист, то немає представлення від командира частини, а воно ж є…
Моє враження, що ніяких наших документів, ніяка комісія ніде, нічого не розглядала. Все там зробили формально.
Вони мені то пишуть, що йому дали Орден, то у подальшому про Орден вже мовчать…
Чи вони на дурака розраховують, думають, що я, дурень старий, почитаю, та й все закінчиться. Та ні, вибачте! Мені сказали, що давай, збирай більше документів, і ми будемо виходити на Державне бюро розслідування, щоб вони провели розслідування, відносно нагороди сина. Я хочу добитися правди. Я вам чесно скажу, я все життя страждав за правду. Ми з побратимами вирішили, що будем виходити на Залужного. Якщо й у нього нічого не вийде, тоді зберемо всі ці документи і будемо виходити на Міжнародний суд з прав людини. Оце я вам кажу відкрито!», – резюмував Володимир Сова.
Олег Булашев
Фото з домашнього архіву та автора