"Зараз йде народження модерної української нації" : громадський діяч Артем Ряса – автор близько 60 нових назв топонімів у Кременчуці

Інтерв'ю з кременчуцьким активістом.

Артем Ряса – кременчуцький молодіжний активіст, екскерівник об’єднання студентів з України у Любліні, волонтер. Останні півроку він присвятив питанням деколонізації – активно включився в процес перейменування топонімів у рідному місті. Він подавав свої варіанти назв більш ніж на 114 об’єктів, з них прийняті в цілому біля 60. Про себе, свою діяльність та цікаві назви вулиць він розповів Peremoga.media.

– Розкажіть коротко про себе і навчання у Польщі.

– Після закінчення школи я поїхав до Любліну, де закінчив університет ім. Марії Кюрі-Склодовської. Прожив у Польщі 7 років.

Вів активне студентське життя, постійно і всіляко прославляв Україну і Кременчук. На будь-яку зустріч з політиками, відомими людьми брав стандартний набір – листівки з Кременчука з памʼятником Тараса Шевченка, прапором України і Євросоюзу. Такі сувеніри з моїх рук отримали багато відомих політиків. Серед яких:

• Лех Валенса – перший президент Польщі, перший керівник профспілки «Солідарність», лауреат Нобелівської премії миру. Він проводив зустріч зі студентами, але мені вдалося з ним трішки поспілкуватися – я висловив йому свою повагу і розповів про Кременчук.

• Дональд Туск – польський політик. Коли ми, польські студенти, з ним зустрічалися у 2019 році, він був головою Європейської Ради. Зустріч проходила у форматі «круглого столу» у Брюсселі. Коли дійшла моя черга задавати питання, я висловим йому побажання: «Не підтримуйте старих політиків, підтримуйте молодь». Він мене вислухав і спитав дозволу процитувати ці слова у Верховній Раді України, де у нього була запланована зустріч через два тижні. І він таки їх озвучив, закликав народних депутатів підтримувати молодих політиків. Сказав, що це – побажання українських студентів.

• Листівки з Кременчука тепер є в штаб-квартирах ОБСЄ та ООН у Відні, в стінах Комісії Європейської в Брюсселі тощо.

На той час Україна була не так цікава світу. Про неї знали, що вона існує на мапі світу, але не більше. Тому я в університеті постійно проводив різні конференції, наприклад «Дні України». Люди дізнавалися багато нового про нашу країну, дивувалися, захоплювалися.

Після закінчення магістратури я повернувся в Україну. Це була моя чітка позиція – пробувати свої сили в рідній країні та впроваджувати європейський досвід для України. На початку 2022 року повернувся на Батьківщину.

– Де Вас застала війна, яким був для Вас 24 лютого 2022 року?

– Початок війни застав мене у Києві. Евакуація в столиці, перший день повномасштабної війни – це жах, історична подія, про яку, впевнений, знімуть ще не один фільм.

Мені почали телефонувати та писати журналісти з Любліна. Умовно я вів прямий репортаж польським медіа про те, що відбувалося в Україні. Надсилав відео, казав, що все це правда, що дійсно росія розпочала повномасштабне вторгнення.

Відразу дібратися до Кременчука не міг – ні потягом, ні автотранспортом. Спочатку дістався до села Моринці, звідти зміг виїхати до Львова. Там знаходився деякий час, волонтерив у Центрі біженців. Мене й там не полишала Польща. На вулиці я зустрів польських тележурналістів, яким потім допомагав знімати серію відеоматеріалів про висвітлення подій війни в Україні.

Потім повернувся до Кременчука. І тут одразу розгорнув активну діяльність. Завдяки особистим контактам та зв’язкам налагодив доставку гуманітарної допомоги з Люблину. Завдяки Любліну тонни помочі надійшли ВПО та медустановам Кременчука.

До речі, восени 2022 року ми разом з ініціативною групою направили звернення до Президента Володимира Зеленського з пропозицією надати Люблину статус «міста-рятівника», адже він допомагав не лише Кременчуку, а й усій Україні. Це звернення підтримали депутати ВРУ та міських рад, мери міст, науковці різних рівнів та інші. У березні Люблин отримав такий статус. І я цим пишаюся.

– Тепер перейдемо до деколонізація, а саме перейменування топонімів. Розкажіть, чому Вам це цікаво?

– Цій справі я присвятив останні півроку свого життя. Почалося з того, що я написав розгромний пост у «Фейсбуці» про російські назви вулиць у місті. І запропонував свої варіанти назв. Мене запросили на засідання комісії. І почалося.

Я вважаю, що до вибору кожної назви потрібно підходити дуже виважено. Адже це справа відповідальна, ми створюємо наше майбутнє і меседж наступному поколінню, і воно має звучати.

– Чи були й скандальні випадки?

– Так. Наприклад, вулиця Воїнів-інтернаціоналістів, яка тепер – вулиця Мрії. Це моя ініціатива. Кременчуцькі т.зв. «воїни-інтернаціоналісти» були проти, але це перейменування відбулося за подання Українського інституту національної пам’яті. Насправді, «афганців» називати воїнами-інтернаціоналістами не можна, бо вони точно не інтернаціоналісти, а просто представники армії срср.

А от як правильно їх назвати, потрібно вирішувати владі. Наприклад – «українці, які брали участь у війні в Афганістані». Вони – жертви радянської комуністичної машини, яких кинуто у жерло війни, не нашої війни. Їх, насправді, шкода, адже їх просто використали. Тому потрібна переоцінка і пам’ять з розумінням, а вулиці – нову назву. А от пам’ятники звичайним загиблим солдатам у Кагамлицькому парку залишити як символ скорботи. Чого не сказати про табличку Генералу Маргелову, який є творцем окупантського ВДВ і посилав людей на смерть, на окупацію третіх країн і придушення повстань у Празі та Будапешті.

– Якою назвою найбільше пишаєтеся?

– Моя особлива гордість – бульвар Українського відродження. Це замість бульвару Пушкіна. Боротьба за назву була запекла. Варіанти були різні – і гідні (Незалежності, Василя Сліпака, Революції Гідності) і абсурдні, типу Фонтанний. Але мені вдалося відстояти свою назву.

Бульвар Українського відродження – унікальна назва, такого бульвару в Україні більше немає. Такі назви-візитівки повинні бути. Коли ми кажемо – Дерибасівська, Хрещатик, то одразу розуміємо, про яке місто йде мова. Тепер прославимо і Кременчук.

Гарна назва для центрального бульвару міста Кременчука. Як прагнення до набуття статусу центру українського відродження. Це не проста назва і далеко не загальна. Українське національне відродження – це культурно-філософський рух на теренах України. Ще має назву «Український Ренесанс». Найбільше піднесення руху припало на середину XIX ст. – на початку XX ст.

Активними представниками руху є Володимир Антонович, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Павло Чубинський, Володимир Страшкевич, Олександр Русов та багато інших поважних людей.

А головне – до нього дотичні і ми. Кременчужанин Павло Житецький – активний діяч Українського Відродження. Таким чином, ми ще раз змогли віддячити діячу і підкреслити, що Кременчук – це Україна.

Також цим ми вшанували розстріляне відродження XX сторіччя – Леся Курбаса, Хвильового, Куліша, Зерова, Підмогильного і інших.

Фактично кременчужани створили унікальний проукраїнський ансамбль топоніміки. Вулиця Соборна (соборності України) – площа Незалежності – Бульвар Українського Відродження – Парк Слави (а там пам’ятник ДНК нації).

– Які ще назви Ваші, наведіть кілька варіантів.

– Я подавав назви на всі 114 топонімів, які треба було перейменувати. Моїх назв, які подані мною і затверджені комісією, у Кременчуці – 60. Серед них:

• вул. Ґарета Джонса (раніше Ріхарда Зорге)

• пров. Савинський(Тельмана)

• вул. Винахідниці Ющенко(Ірінєєва)

• вул. Льва Орнштейна (Попопва)

• вул. Мане-Каца (Сєрова)

• вул. Архітектора Сергєєва

• вул. Валентини Федько

• вул. Лікаря Парнети (Павлова)

Піддубного, Гребінки, Ступки, Чорних запорожців, Нацгвардії, Івана Підкови, Івана Виговського, Константиновича, Калиновича тощо.

Пріоритет був – якомога більше кременчуцьких імен. До речі, за Сергєєва. Мені зателефонувала його донька з проханням таким чином вшанувати пам'ять її батька. Адже багато споруд у Кременчуці побудовані за його розробкою. І мені вдалося виконати її прохання.

Також я подавав завідомо непрохідні назви, щоб просто подивитися на реакцію комісію. Наприклад – провулок Кременчуцької Щуки, провулок Борщевий, провулок Пана Коцького (його назвали Придніпровський). Але насправді, такі назви веселі і мають право на життя. Так, наприклад, у центрі Варшави, колишню вулицю Леніна люди перейменували у вулицю Вінні Пуха. І всім подобається. Гадаю, якби у Кременчуці був провулок Пана Коцького, його б прийняли добре і він би запам’ятався.

– Чи є у Вас якась методика по перейменуванню?

– Ну, це не методика. Але певних правил, до яких я прийшов під час роботи, я все ж дотримувався.

1. Не можна називати вулиці в центрі міста типу Смарагдова, Зелена, Фіалкова. Такі назви підійдуть для віддалених районів, де маленькі провулочки. І навпаки, абсурдно звучить «вулиця Вільної України» там, де навіть асфальту немає.

2. Заміна повинна бути рівнозначна і співзвучна. Адже назва може й не «прижитися». Наприклад, була вулиця Радянської Армії. Її перейменували у Козацьку. У цьому випадку старші люди називають вулицю по-старому. Хоча молодь все частіше використовує нову назву. Потрібно було робити двоскладну назву – з двох слів. Люди звикають до певного звучання, тому Козацька ще приживається, хоче пройшло вже 7 років. Якби назвали, наприклад, Січових Стрільців, прийняли б заміну набагато швидше.

3. Назви повинні легко вимовлятися. Люди, які живуть зараз на вулиці Мрії замість Воїнів-інтернаціоналістів, мені особисто дякували. Я сам, як кремечужанин, дякую за декомунізацію. Знаєте чого? В Кременчуці більше немає 50 відтінків червоного, а саме – проспектів 50 років Жовтня, 60 років Жовтня, вулиць 40 років Жовтня, 50 років срср, 60 років срср. А тепер маємо проспекти Лесі Українки, Свободи, вулиці лікаря Богаєвського, Героїв Крут. От звучить же, до того ж дає явний посил майбутнім поколінням і є українськими маркерами.

Але головне правило – увіковічувати потрібно своїх героїв. Треба знати своє, відроджувати своє.

От наприклад, мало хто знає, хто такий Дмитро Тьомкін. Це американський композитор, який працював переважно в жанрі кіномузики, чотирикратний лауреат премії «Оскар». А народився він у Кременчуці. Але його ім’ям назвали лише невеличкий провулочок біля Набережної. Абсурд!

Павло Житецький. Український мовознавець, лексикограф, педагог, фольклорист і громадський діяч. Він переклав Пересопницьке Євангеліє, на якому дає клятву Президент України. Народився у Кременчуці. На його честь названа вулиця в полі, яка навіть ще не побудована. Хіба це нормально?

Хочеться, щоб кременчужани краще знали своїх великих земляків Кременчуччини та України. Тому є над чим працювати. Може ще буде бібліотека Житецького, а музична школа Чайковського стане Тьомкіна? Як кажуть: поживемо – побачимо. Але головне сам факт змін на краще. Знов українські імена згадуються і завдяки деколонізації увічнюються. Замінюємо російські маркери на українські акценти.

– Як Ви вважаєте, Україна змінилася?

– Звісно. Зараз йде народження модерної української нації. Шкода, що такою ціною. Раніше ми були просто населенням України. Хтось більш патріотичний, хтось менш. Але зараза ми – єдиний народ. Війна показала нам, хто ворог, а хто друг. Вплив росії був схожий на ракову пухлину, яка пустила свої щупальці у душі багатьох. Та зараз у людей відкрилися очі, прийшло прозріння. Лагідна українізація світосприйняття триває.

Нагадаємо, У Києві можуть з'явитися вулиці, пов'язані із Кременчуком і відомими нашими земляками. 

Активіст б'є на сполох: кременчуцькі скульптури виставили на приватний аукціон.

 Дискусії щодо перейменування назв та вулиць у Кременчуці: активісти планують внести ряд своїх пропозицій.

 Активіст та молодіжний дипломат з Кременчука Артем Ряса пропонує меру Малецькому та депутатам: міста «коллаборанти» повинні зникнути з списку побратимів 

За матеріалами peremoga.media