Кременчуцька газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Четверг, 8 Грудня 2022
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube

Ви є тут

Архітектор Сергеєв: той, хто створював монументальну красу Кременчука

14 жовтня 2022

Про незвичайне життя відомого проєктувальника та автора багатьох будинків нашого міста.

Гуляючи Кременчуком і милуючись довколишньою красою чи окремими будівлями, часто замислюємося над тим, хто створював або долучався до його відбудови після Другої світової війни. Адже більшу частину споруд нашого міста тоді знищили, особливо при відступі німецького війська.

На жаль, на сьогодні у Кременчуці немає жодної пам’ятної таблички чи дошки з інформацією про тих, хто свої зусилля, таланти і кропіткі години праці приклав до проєктування окремих величних будівель чи архітектурного ансамблю житлових районів. Нещодавно у рамках деколонізації назв топонімів, обговорювалися пропозиції зокрема щодо перейменування провулку Кошового. Серед нових варіантів пропонувалося назвати його на прізвище кременчуцького архітектора Петра Сергеєва. Особистість зі складною незвичайною долею та скромною вдачею, за життя він не випрошував нагороди чи почесті у влади.

Натомість такі відомі усім будівлі, як «Укртелеком» на вул. Соборній, Національний університет ім. М. Остроградського, готель «Кремінь», приміщення міської прокуратури, пологовий будинок на вул. М. Борищака, Лікарня відновного лікування (водолікарня) – створені саме ним. За його участю реконструювали Краєзнавчий музей, з’явився рельєф на фасаді палаці культури «Нафтохімік».

Навіть відома колись скульптурна композиція «Буратіно та черепаха» на вул. Академіка Маслова, якій раділи не одне покоління містян – теж справа його рук. Деякі будівлі у 134 житловому кварталі (район Першої міської лікарні та ринку), на вул. Переяславській чи Європейській, Київській, 4-поверховий будинок на вул. Ак. Маслова (житло в ньому проєктувалося для еліти міста) – все це з’являлося завдяки роботі Петра Григоровича. Як і одна з перших будівель магазинів «Лукас» та «Дитячій світ», 2-поверхівка розташована на пр. Свободи поряд з кондитерською фабрикою.

Також можна пригадати будівлі та окраси у Горішніх Плавнях: скульптура шахтаря та приміщення Гірничого технікуму, центральна паркова зона разом з мостом на озері, мікрорайон №4 – робота кременчужанина.

Від безпритульного – до майстра відбудови Пасажу

Життя великих людей дуже часто наповнені випробуваннями долі. Саме така історія, з якої, напевно, можна написати окрему книгу, чекала колись маленького Петра, який народився 5 вересня 1928 року в Умані Черкаської області. Колись, через багато років він переїде до Кременчука і стане одним із архітекторів міста на Дніпрі. Але до цього переживе сирітство, війну, дитбудинки, роки скитання з такими ж підлітками, сотні кілометрів подорожей під потягом, життя на Кубані, і, як не дивно, отримав не одну освіту, підтвердивши свої непересічні здібності.

Про його дитинство, як і про життя, нам розповіла його донька Тетяна Петрівна. Про тата вона згадує з теплом і досі дивується: як, переживши стільки лихоліть, він зумів не озлобитися, а лишатися чуйним та терплячим до оточуючих і рідних, зберігати уважність, працелюбність та скромність.

«Нам мало що відомо про його батьків, оскільки осиротів тато зовсім рано і мало що пам’ятав з того періоду. Відомо лише, що його тато був муляром (каменщиком). Працюючи на будівництві у різних регіонах СРСР, загинув у лихоліття війни в 1942 році в Санкт-Петербурзі. Через багато років я маленькою їздила з татом туди до могильників, де людей ховали у братських могилах.

Його мама, вчителька початкових класів, замерзла від холоду та голоду. Як пригадував Петро Григорович, за погодженням батька сестри взяли маленького братика за руки і відвели до дверей дитячого будинку. Більше він їх ніколи не бачив. Коли уже дорослим шукав рідних, з’ясувалося, що сестри померли від голоду, адже це був якраз період 1932-33 років», – пригадує Тетяна Петрівна.

Тоді маленький хлопчик постояв біля дитбудинку, розвернувся і гайнув додому. Але там нікого не зустрів. На вулиці було холодно, сутеніло, він зайшов до будинку та заліз на піч. Маленький Петро бачив тіні, звуки, від яких здригався, і кричав всю ніч. А як тільки настав ранок – вискочив з дому і більше туди ніколи не повертався. Так, з 5-річного віку почалося його самостійне життя.

«Ночував у купах листя, під ганками, у будках. Згодом прилаштувався до булочної. Там пробув деякий період, звідки його знову відвели до дитбудинку. Але оскільки не мав жодних документів, метрику записали приблизно по тих даних, що він розповів», – розповідає донька.

 

Тут, під час уроку малювання, у хлопчика вперше проявився художній талант. Він намалював кораблика, якому всі здивувалися. Однак складне напівголодне життя таки примусило Петра втекти звідти вдруге. І того ж літа він потрапив до місцевого колгоспу. Той клаптик життя чоловік пригадував з радістю, оскільки це були пів року життя біля кухні. У цей же час німецький фронт підходив до Умані. Разом з іншими хлопчиками Петро таємно їздить під вагонами поїздів у пошуках харчування та мирного життя. Так потрапляє до Києва. Та… до нового розподільника, звідки також тікає.

«Своїми очима тато бачив і ворожі нальоти, і потрапляв під обстріл у поїзді. Він не любив про це розповідати, лише пригадував, наскільки було страшно, коли розбомбили поїзд, у якому він їхав зі своїм товаришем», – розповідає Тетяна Петрівна, додаючи, що після таких поїздок батько потрапив аж до Кубані.

Там йому пощастило пристати до родини доброї жінки, у якої було четверо дітей. Маленький Петро знову за багато років відчув родинне тепло поруч з нею. Уже у 1944 році, коли Умань звільнять від окупації, підліток повернеться на батьківщину. Дорослим Петро Григорович шукав цю, другу родину на Кубані, проте, на жаль, марно.

Неподалік від рідного села Піківець Черкаської області він починає працювати на кузні. Життя налагоджується, хлопець не полишає малювання і згодом вступає до Київського художньо-ремесляного училища. Там отримує атестат майстра-виконавця декоративно-штукатурного робітника VII розряду (найвищим розрядом вважався VI). Згодом його запрошують у Київ до відбудови Пасажу на Хрещатику. У 1950 році 22-річний Петро вступає до Харківського індустріального технікуму Міністерства Трудових резервів.

Перші проєкти в армії та своя родина

З 1951 по 1955 роки Петро Григорович відслужив у лавах Радянської армії в місті Омськ. У секретному відділі при льотному коледжі через каліграфічний почерк йому доручали вести документацію. Це часи, коли він малював багато портретів, писав копії з відомих полотен, пробував себе в скульптурі. Там, біля госпітальної частин, майбутньому архітектору доручили спроєктувати фонтан у вигляді змії та втілити власний проєкт у життя, ідея якого народилася з дитячих спогадів про парк в Умані. Також чоловік створив круговий фонтан-умивальник в офіцерській столовій.

Уже після повернення з армії, на батьківщині, Петро знаходить і свою долю – дружину Євдокію.

«На фото в одного дідуся тато побачив юну красуню й одразу пішов до неї свататись. Доки дівчина, дізнавшись про таку новину, морозним вечором верталася з міста на санях, запряжених кіньми, і мріяла про красеня, все село гомоніло про новоспеченого нареченого. Потім вони зустрілися. Мама була зовсім тендітною, невисокою. А тато навпаки – високий, з густою шевелюрою, старший за неї», – ділиться сімейними спогадами донька.

Не зважаючи на різні характери, разом вони прожили наповнене та мирне подружнє життя. У родині з’явився син Сергійко та донечка Тетяна, на яких батько ніколи не піднімав голос. Прожили Петро та Євдокія разом 43 роки, доки дружина пішла з життя.

Герой епізоду фільму «Смак хліба»

Однак раніше, ще у 1956 році молодята поїхали в Кустанайську область (Казахстан) на цілину. Там після складної ліквідації аварії в сушильній печі при високих температурах Петра Григоровича нагородили медаллю «За освоєння цілинних земель». Як чоловік заходив у камеру при дуже високій температурі, можна побачити в радянському фільмі «Смак хліба».

«Мало хто знає, що сценарій до фільму писався саме з батька. Він пригадував, як тоді зламалася одна з печей. Через це на тривалий час могло зупинитися виробництво хліба. Лише він, як спеціаліст, міг її полагодити. Його одягли у багато фуфайок та штани, одяг ретельно полили водою. Таким чином роботу печі вдалося налагодити», – з гордістю пригадує пані Тетяна.

Винаходи і небайдужість до вигляду Кременчука

Після освоєння цілини та закінчення університету у Києві, перед Сергеєвим постав вибір, куди їхати за направленням: до Кременчука чи до Білої Церкви. Чоловік обрав перше. І, як виявилося, не даремно. Адже саме тут він зумів реалізувати десятки власних проєктів, про які ми писали вище.

Роботу Сергеєва можна побачити на стінах перинатального центру, що на вул. М.Борищака. Особлива лицьова кладка цегли надає йому характерний вигляд. Аби перейняти цей досвід, до Кременчука приїжджали майстри не лише з Україні, а й з-за кордону. Незвичайний почерк майстра можна помітити і по своєрідних вікнах 2-поверхівки, де колись був магазин «Лукас».

«Складно знайти його щось улюблене. Але всі його роботи гріють душу. Наприклад, йду і дивлюся на будівлю «Укртелекому» і розумію, що то за татовим проєктом. Йду по бульвару Пушкіна, і хоч знаю, що він втілився не зовсім за його задумом, але це також його робота», – розповідає Тетяна Григорівна.

Не байдужим був Сергеєв і до приведення Краєзнавчого музею до свого первозданного вигляду у стилі модерн. У 70-ті роки будівля зазнала перебудови у «новому стилі» – музей одягнули в «бетон та скло». Реконструкція, яка триває зараз – частково повернення до проєкту архітектора.

«Тато усе життя знаходив власне рішення, по-особливому реконструював школи, знаходив цікаві рішення побудови житлових будинків. До цього, усе, що є у наших з братом квартирах – його робота. Навіть вітражі у ванній та на дверях – всюди він хотів передати красу, про яку мріяв», – розповідає донька.

Багато містян досі можуть побачити вітражі, створений руками Сергеєва на дверях будівлі «Укртелеком», чи камін у ресторані «Старий Томас», що у Крюкові. До цього ж, саму назву готелю «Кремінь», за словами Тетяна Петрівни, також придумав її тато. Пішла вона з назви газети «Кремінь», а потім виник готель, футбольна команда і т.д.

P.S.: У 2015 році архітектора не стало. Але навколо залишились його роботи, які нагадують про архітектора.

Нащадки Сергеєва, зокрема син Сергій перейняв батьків талант, займається професійним різьбленням по дереву. Донька усе життя працювала вихователькою у дитсадку та вносила творчі «нотки» у виховання підростаючого покоління.

Зараз рідні мають одне велике бажання – увіковічнити пам’ять про батька, наприклад, у назві якоїсь із вулиць чи провулків Кременчука.

Нагадаємо, у Кременчуці пров. Кошового може бути пров. Княжим чи Архітектора Сергєєва.

 

 

Ліна Романченко

Фото з приватних архівів родини Сергеєвих

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Афиша Кременчуга
Ви сповіщаєте про хибодрук в наступному тексті:
Щоб надіслати повідомлення натисніть кнопку "Сповістити про хибодрук". Також можна додати коментар.

Ми в Telegram

Підписатися