Кременчуцька газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Четверг, 8 Грудня 2022
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube

Ви є тут

Бойове мистецтво миру, або як у Кременчуці понад 30 років знаходять кращого себе

5 листопада 2022

Життя Кременчуцької Федерації Айкідо і Будо у час війни.

 «Шлях поєднання енергії» - так дослівно перекладається яскраве та насичене деталями японське бойове мистецтво Айкідо і яким, як з’ясувалося, у Кременчуці займаються понад 30 років.

Саме про заняття у нашому місті інформації в інтернеті не так і багато. Але коли приходиш у Додзьо (спеціально обладнаний зал для занять – авт.), слухаєш Сенсеїв (вчителів), дивишся, з якою наполегливістю та цікавістю учні виконують вправи і з якою уважністю наприкінці уроків складають свої кімоно – розумієш, наскільки це мистецтво особливе – у кожній деталі.

Тренування упродовж тижня тут розділені на два етапи: відпрацювання технік та робота зі зброєю. Уроки ведуть Андрій Малюк (володар четвертого дану Мутокукай та третього дану Айкікай), Олексій Токар (володар другого дану Айкікай), та Сергій Литвинов (володар четвертого дану Мутокукай) з Чугуїва, який у час війни певний час проживав у нашому місті. 

Зауважимо, що з самого початку уроку учні, слухаючи Сенсеїв, виконують привітання, далі декілька хвилин триває розминка. Перед відпрацюванням технік акцент ставиться у першу чергу на контроль роботи зі своїм тілом для кожного: перевіряється, наскільки він повторював вдома вправи самотужки, чи приділяв увагу тому, що йому давалося важче, чи виконував спеціальну планку для укріплення рук. Дисципліну та серйозний рівень можна помітити з перших хвилин занять, адже такі непрості вправи, як стрибок усім тілом через перешкоди з перекидом через голову, перекиди через ліве та праве плечі, сальто, колесо, стійка на голові – звичні речі для учнів цієї школи.

Посеред залу розташований портрет відомого японця та засновника Айкідо - Моріхея Уесіби. Ви могли його бачити на різноманітних картинках у соцмережах, що стосуються філософії чи саморозвитку.

Розповідають, що він народився настільки слабким, що навіть батьки не були впевненими, чи хлопчик виживе. Дитина росла, залишаючись хворобливою, над ним знущалися однолітки. Однієї ночі він пішов з дому у пошуках бойового наставника, якого знайшов у Тодзаві Токосувуру. Незважаючи на те, що Моріхей програвав майже всі поєдинки у школі, він продовжував тренування з неабиякою наполегливістю. І якось настав день його тріумфу – Уесіба переміг найсильнішого учня школи. Він з повагою поклонився наставнику і пішов далі. Після чого відвідав багато бойових шкіл, де продовжив навчання. У першу чергу, його підкорило учення Унісабуро Дегуті, який проповідував, що мир і гармонія на Землі можуть бути створені лише любов’ю, терпимістю і добром людини. Окрім тренувань, Моріхей багато часу приділяв медитації. Саме у цей час він створює бойове мистецтво Айкідо. Саме слово складається з трьох ієрогліфів: «Ай» -  гармонічне поєднання, «Кі» або «Чі» - духовна сила, «До», або «Дао» - шлях.

Таким чином «Айкідо» - це шлях гармонійного поєднання духовної сили, підкріплений роботою над собою та своїм тілом.

Здавалося б, як на вулиці можна дати відсіч хуліганам, думаючи про якусь там гармонію? Але основний принцип Айкідо як системи самооборони лежить у використанні енергій противника проти нього самого. Знавці зауважують, що у одній із подорожей у Моріхея проявилися паранормальні здібності – так звані «сідхі» або «досконалість». Виявилося це у здібності уникати куль та ударів меча противника. Так, перед ударом меча він бачив вогняну лінію, куди має здійснитися удар, а перед пострілом зі зброї бачив траєкторії куль.

Про ці та багато інших історій можна почути на заняттях у Федерації. Розповіді Сенсеїв чергуються із тренуваннями, що дозволяє учневі відпочити і поринути у світ загадкових бойових єдиноборств.

Нещодавно, після семінару у Федерації, на яку зібралися декілька місцевих шкіл бойового мистецтва, «Кременчуцькій газеті» також вдалося поспілкуватися із двома вчителями та ученицею школи.

 

Андрій Малюк, президент Федерації Айкідо та Будо у Кременчуці, займається Айкідо 29 р.:

- Раніше ви проводили заняття на вулиці Київській. І ось уже понад пів року у центрі міста. Що змінилося з того часу і чи помічаєте зміни у самих учнів і можливо, у собі - з приходом непростого воєнного часу в країні?

- Декілька моїх учнів поїхали, натомість прийшли нові. Війна однозначно вносить свої корективи. Але тут я відволікаюсь від щоденних проблем, як, гадаю, і багато моїх учнів. Почитавши новини чи дізнавшись про ту чи іншу втрату, інколи йдеш на заняття дещо спустошеним. І помічаєш, як упродовж уроку енергія відновлюється. Наприкінці заняття я повний сил. У цьому, як на мене, і полягає, один із найбільших секретів Айкідо – моральне і фізичне відновлення після здавалося б, складних тренувань, які потребують постійної концентрації і не менших енергетичних затрат.

- У порівнянні з минулими роками, у вас змінилися і деякі завдання для учнів. 

- І це правда. Зараз я дивлюся на людей і інколи помічаю негатив, вплив від війни. Так чи інакше, а всі ми змінилися за цей час. Стали жорсткішими, обачнішими, десь пригніченішими. Тому у структурі уроку я трошки прибрав агресію, яка, можливо, і необхідна у інших бойових мистецтвах чи, скажімо, молодому хлопцеві на вулиці. Але тут ми вчимо однозначно інших речей, іншого самозахисту. У першу чергу, який виникатиме у голові і дасть людині зрозуміти, що агресії як такової у використанні проти противника може не бути взагалі.

- Чули, що раніше ви були військовим і народилися не в Кременчуці.

- Так, родом я зі Стаханова Луганської області. Звідти колись призивався до Збройних сил. Служив у навчальному спецназі ВДВ у Литві. Там отримав звання сержанта. Після демобілізації повернувся додому і ще й встиг попрацювати у шахті, адже я нащадок шахтарів. А мама у мене звідси, з Шепелівки Семенівського району.Тому я повернувся до своєї історичної Батьківщини. Колись приїхав сюди відпочити від армії.

Моя дружина – однокласниця моєї двоюрідної сестри. Тут я з нею познайомився і з 1991 року переїхав сюди мешкати. Так і почався мій свідомий життєвий шлях у Кременчуці, який, в принципі, був постійно пов'язаний з заняттями у різних вчителів бойових мистецтв.

- У дитинстві займалися подібним?

- Звісно. Я мешкав у такому районі, де постійно потрапляв у хлопчачі бійки. І уже років з 15-ти почав займатися Дзюдо, греко-римською боротьбою та Карате. Але це все було на рівні балування. В армії займався рукопашним боєм. Там, на учебці, став чемпіоном. Далі повернувся і два роки тренувався бойового мистецтва Кунг-фу у Віталія Суліма. А потім двоюрідний брат запросив мене подивитися на ще одне «бойове мистецтво». Проти 28-ої школи стояла одноповерхова будівля. Я прийшов туди, подивився і сказав: «Хочу!» І от, з 1993 р. я займаюся саме Айкідо.

Був час, коли до Кременчука приїздив один із Сенсеїв, який викладав не Айкідо, а Айки-джитсу - де трошки жорсткіший підхід. Після того я 6 років їздив до Києва на семінари, здавав іспити на захист поясів. Паралельно займався у знайомого майстра – Ростислава.

- Тобто, сам для себе, без викладання? Наскільки швидко отримали чорний пояс і наступні звання?

- Спершу тренувався для себе. Перший дан захистив у 2001 р. Між отриманням поясів завжди проходить певний час, за який варто встигнути покращити вміння. В учня спершу йде отримання кольорових поясів: білий, жовтий, оранжевий, зелений, синій, коричневий, чорний, далі йдуть дани. Але зауважу, що у данах є різна ієрархія: японська та європейська. На сьогодні я володію третім даном Айкікай – це у Всесвітній Федерації. Також четвертий дан по Айкі-джитсу.

І четвертий дан Мутокукай  – це у Європейській Федерації.  Дану організацію заснував іспанець, мій учитель Стефан Бенедетті. Загалом, щоб отримати наступний дан, має пройти декілька років. І присвоюється він Майстрам – тим, хто проносить знання і тренується упродовж усього життя.

- Розкажіть про ваші поїздки на семінари.

- В основному, до війни був на семінарах в росії, та більше їздив Україною. У більшості це були семінари в столиці, куди мене запрошували мої вчителі: Ігор Вичик, Юрій Захаренко, який першим показав мені це мистецтво, Юлія Паєвська. Загалом же немає такого поняття, що ти сам обираєш, який дан тобі представляти. На четвертий дан я вже як голова Федерації міг представити себе сам. На отримання данів до війни приїздили затверджувати їх всесвітньо відомі майстри Айкідо: Стефан Бенедетті (володар 7-го дану), Крістіан Тисьє (володар 8-го дану), сенсей Масатаке Фудзита.

- Про ваші тренування з учнями. Як вони відбуваються?

- Вівторок – четвер – без зброї - відпрацьовумо техніки, захвати, удари і т.ін. Субота – робота зі зброєю: використовуємо дерев’яний меч бокен, палицю дзьо, дерев’яний ніж танто. Таким чином, напрацьовуємо певні «ката», щоб зрозуміти техніку рухів.

- Які книги порадите тим, хто лише знайомиться з бойовими мистецтвами?

- «Айкідо для початківців», та і загалом будь-яку книгу, що стосується Айкідо. Книга «П’яти кілець» Міямото Мусасі вважається настільною книгою всіх самураїв, так сказати, всі мають її прочитати. Також «Мистецтво бою», «Мистецтво війни» китайських авторів.

 

Олексій Токар, віце-президент Федерації Айкідо та Будо, засновник Клубу Кендо «Кігурай» у Кременчуці, займається східними бойовими мистецтвами близько 20 років:

- Яким був ваш шлях до цього?

- Тяга була з дитинства. Уже у 8-10 років я майстрував різноманітні мечі. А у 12 років у нас із хлопцями навіть виникла циркова постановка у чорних костюмах з масками, де ми стрибали, як Ніндзі, виконували різні трюки, навіть пірнали у кільце з ножами. На це надихали фільми кінця 80-90-хх років, які ми дуже любили -  із Брюсом Лі, Жан Клодом ван Дамом, іншими героями.

- Де і коли розпочали займатися серйозно?

-  Тато у мене із регіону на заході  України, звідки і дідусь з бабусею. Після армії я їздив на свою другу Батьківщину, де почав активно займатися східними єдиноборствами. Там цьому навчався близько 4 років. Далі поїхав туди жити і працювати. У тому числі працював тренером з бойового мистецтва Ушу. З Андрієм Малюком у нас обох був спільний Сенсей – Юрій Захаренко – він один із тих, хто ще з 90-х розвивав Айкідо у нашому місті.

- Розкрийте читачам поняття Айкідо. Як його розумієте ви?

- Варто визнати, що Айкідо – це і є Будо. А що таке «Будо»? Це шлях бойових мистецтв. І це не тільки шлях – як якась доріжка. Це внутрішній розвиток. І є дуже схожі концепції, але вони діаметрально протилежні. Поясню. Це «До» і це «Дзюцу». «Дзюцу» - це те, що полюбляють діти, те, що їм дається: більш фізичне і більш прикладне. А «До» - це більш духовне… це тонка межа, це вміння відчувати іншого.

Особисто для мене Айкідо – це шлях зустрічати іншу людину, вміння правильно поводитися. Це як прикладна конфліктологія. Адже конфлікт можна вирішувати кулаками, а можна досить виваженими речами та думками: навіть невербально і без слів, просто змінюючи відношення, коли перестаєте бачити в людині ворога. І коли вирішуєте питання в собі: що це не ворог, а товариш, з яким ви хотіли б поспілкуватися. І ви виходите з цим відкритим серцем на цю людину, яка хоче вам зробити якусь образу і це нівелює, позбавляє людину агресії. Не якісь прийоми чи вправи, а ваше внутрішнє відношення до людини, відсутність страху, як і агресії у вас самих.

Є така притча про трьох стародавніх майстрів, які хотіли визначити, хто з них кращий. Вони прийшли в найближче селище і попросили людей кидати у них каміння. Першому вдалося ухилитися від усіх каменів. Його похвалили як майстра. Другий замедитував і до нього не долітало каміння через його міцне енергетичне поле. Селяни зааплодували і йому. А коли вийшов тертій майстер – ніхто навіть не зміг кинути у нього камінь. Усі визнали, що він справжній майстер. Тобто, в середині людини не було того, за що можна було б зачепитися. Іншими словами, у нього не було внутрішнього страху, образи чи якогось гніву. Оце і є Айкідо.

- Ви розповідали про семінари та поїздки з учнями. Чим вони корисні?

- Одна з найбільш корисних речей  - це мінародні чи міжрегіональні семінари. Навіть поїхати до іншого Додзьо по Україні - це вже дуже круто. Навіть сьогодні зібралися люди з різних шкіл - і це вже був маленький фестиваль.

Тобто, в Айкідо немає змагань. Це не є спорт. Люди зазвичай розвиваються заради змагань. У нас же є атестації і семінари з Шиханами. Це не просто люди, які в ньому розуміються, це люди, які обрали це шляхом свого життя. Існує і багато правдивих історій, як люди діставалися до Японії і потім там цьому навчалися, поверталися до Європи і там передавали знання.

А семінари - це корисний обмін досвіду різних людей. Тим паче, у кожного Сенсея є своє бачення до викладання. Як і у кожної людини є своє Айкідо. Мета Сенсея - розвинути у кожного саме його айкідо внутрішнє. Це не навчити, як я вмію, а розвинути те - як зможеш ти.

- Окрім тренувань тут, очолюєте Клуб Кендо, де вчаться роботи з мечами.

- У нас на Молодіжному уже два роки діє клуб, який ми започаткували з товаришем. Там ми почали збирати обладунки і потім прийшли люди, яким було цікаво саме Кендо, а не рукопашний бій. Дані заняття - це різновид Будо – внутрішнього шляху до найкращого себе.

Як говорив про це засновник Айкідо Уморіхей: «Масакацу Агацу» - «справжня перемога – це перемога над собою». І це червоною лінією проходить через мистецтва Айкідо та Кендо: внутрішня дисципліна, повага одне до одного. Бо ми виходимо не просто лупцювати один одного дубцями, а з повагою показати, на що я здібний у цьому виді і побачити, на що здібний мій суперник.Тут дуже багато етикету, важливо, як виглядає людина: адже усі бантики, пов’язочки, складочки на хакамі – відповідають за поважний вигляд та чітко регламентовані. 

Назва нашого клубу Кендо – «Кігурай» з японської перекладається як «Гідність» - тобто, внутрішній спокій і впевненість. Але не та, що типу я найкращий, а як благородство сильної духом людини.

- Також ви проводите з учнями різноманітне дозвілля з чаюванням і багатьох, хто цікавиться Сходом, це захоплює. Розкажіть про це.

- Ми є провідниками японської культури у Кременчуці. Тобто, поєднуючи Айкідо, Кендо, просто людей, які полюбляють японську культур, те саме аніме.

Загалом, на мою думку Індія, Китай та Японія – це один конгломерат, де культура перетікала між країнами і вони збагачувалися за рахунок один одного. А уся східна культура пов’язана з чаєм, церемоніями. А це теж повага: до того, що ми робимо, до посуду, до напою. І це вчить людей концентрації у цей момент. Це все також є духовні практики.

,

Анна Шуфрін, учениця (володарка коричневого пояса Томікі Айкідо та 6 кю по Айкікай):

Переїхала з Харкова до Кременчука з початку бойових дій у її рідному місті. Розповіла, як під час війни тут змогла знайти не лише прихисток, а й друзів. У першу чергу, улюблене заняття допомогло їй адаптуватися морально, а окрім цього, підтримує гарну фізичну форму.

- Завдяки Кременчуцькій Федерації Айкідо і Будо я змогла відновити тренування і практику улюбленого бойового мистецтва. Це дає великий спокій у важкі часи. Це надихає, підтримує. Бо переселенці зараз відчувають велику напругу і психологічно важко тривалий час перебувати далеко від дому. І тому кожен знаходить для себе хоч трохи щастя. Для мене це – тренуватись із цими людьми. 

 

 

Ліна Романченко

Фото Лілії Ткаченко

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Афиша Кременчуга
Ви сповіщаєте про хибодрук в наступному тексті:
Щоб надіслати повідомлення натисніть кнопку "Сповістити про хибодрук". Також можна додати коментар.

Ми в Telegram

Підписатися