Кременчуцька газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Вівторок, 16 Серпня 2022
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube

Вы здесь

До Дня медпрацівника: історія кременчуцького волонтера, який безкоштовно допомагає сотням містян та переселенцям з перших днів війни

19 червня 2022

Інтерв'ю з активістом-волонтером, який не отримує зарплати медика від держави. Проте це не заважає йому здійснювати допомогу потребуючим у питаннях здоров'я та можливості налагоджувати тимчасове перебування переселенців у нашому місті.

До початку російського вторгнення в Україну кременчуцький волонтер Артем Марченко був відомий як активіст у питаннях медицини міста. Ненадання якомусь із пацєнтів необхідної меддопомоги, неправомірні закупівлі, якість харчування пацієнтів у стаціонарних відділеннях чи відсутність ремонтів у медзакладах. З цими та іншими питаннями кремежчужани зверталися до Артема, а він разом із журналістами піднімав їх на широкий загал, спонукаючи владу виправляти ці або інші похибки. 

Сьогодні Артем активно займається волонтерською діяльністю у палаці культури КрАЗ, по можливості допомагаючи внутрішньо переміщеним особам, які потрапили до Кременчука з місць активних бойових дій. Разом із іншими волонтерами через соцмережі та особисті контакти він знаходить і надає їм ліки першої необхідності, гігієнічні засоби, продукти харчування. За останні місяців організував допомогу дітям родин переселенців, знаходячи дитячі суміші, солодощі, інтерактивні іграшки, книги.  

Також на початку війни А.Марченко зголосився безкоштовно виїздити на виклики для інфузійної терапії пацієнтам, які не могли приїхати до амбулаторії чи не мали можливості викликати до оселі медсестру за власний кошт. Разом з цим, звичайне бажання допомогти хворим на цукровий діабет дало йому можливість зарадити сотням потребуючим відсутнього в час війни інсуліну та інших медикаментів. А інколи волонтери разом із Артемом організовують збір коштів на лікування дітей. Останній - допомога Богданчику з Маріуполя, який травмувався від вибухів та на лікування якого за перші години оголошення вдалося зібрати понад 15 тис грн.

- На сьогодні у нашому місті і поза його межами тебе знають як волонтера. Відомо, що до цієї активної діяльності ти кілька років тому працював медиком. Розкажи про свою освіту і подальшу роботу, яка тебе до цього привела. Чим займався до російського вторгнення в Україну?

- Закінчив Кременчуцький медичний коледж і одразу почав шукати роботу. Спершу 4 з половиною роки працював у виправній кременчуцькій колонії фельдшером чергової зміни. Потім її розформували і за рекомендаційним листом був направлений до дитячої лікарні в інфекційне відділення та на 0,75 ставки постовим відділення. Потім перейшов працювати спортивним лікарем до "СпортЛайфу", де був 2 роки з моменту відкриття, суміщаючи посаду спорт-лікаря у місцевому басейні.

- 24 лютого цього року всіх українців неочікувано застала війна. Знаю, що на цей момент ти був уже не медиком, а підприємцем.. Що тебе спонукало перейти на волонтерську діяльність і знову допомагати хворим?

- Так, до війни була типографія. Спонукала…відсутність інсуліну по місту. На той момент цього медпрепарату взагалі не було в аптеках. До мене телефонували знайомі і незнайомі люди і просили допомогти. Я почав його шукати по місту, по знайомих пацієнтах і допомагати знаходити його потребуючим. 

Окрім цього стала проблемою транспортна розв’язка, люди не могли швидко отримати кваліфіковану допомогу лікарів, котрі почали виїздити з країни…. У цьому хаосі мені хотілося допомогти тим, чим можу. Я почав сам виїздити до громадян для невідкладної допомоги, які не могли викликати медсестру, щоб поставити їм крапельницю, зробити укол чи ще щось не менш термінове. Хотілось хоч якось допомогти людям і їх заспокоїти, чимось зарадити. Так став безкоштовним фельдшером. Ці нескладні здавалося б процедури інфузійної терапії, які окремим людям були вкрай необхідні, проводив виключно за направленням сімейного лікаря та при пред’явленні медичної історії пацієнта.

- Скільки часу потрібно для допомоги, наприклад, одному пацієнту?

- У середньому кожна крапельниця – це близько двох годин.

За день було до 12 викликів, за тиждень до 120 викликів. Проводилась робота як з людьми похилого віку, так і з зовсім маленькими дітьми, яким, наприклад, мама боялась б колоти жарознижуюче. Тут прийшов досвід роботи у дитячій лікарні. Зараз багато мам досі дякують мені за надану тоді допомогу.

- Зараз до тебе звертаються, як до того, хто може безкоштовно надати інсулін хворим на цукровий діабет. Як так вийшло?

- Усе складалося само собою. У перші найжахливіші моменти війни почало з’являтися все більше спілкування з хворими та тими, хто теж міг допомогти. Ті, у кого були якісь зайві медикаменти, почали мені їх приносити, я передавав їх тим, у кого була потреба. Тоді поставки до міста зовсім припинилися і інсуліну не було взагалі. Але в деяких людей він був вдома після родичів, хтось переїхав, надсилали і друзі-медики з інших країн. Почалося все з двох шприців інсуліну, які були в однієї людини в залишку. Далі ми зібрали інсуліну на близько 1,5 мільйона гривень.

- Як отримати у тебе безкоштовно інсулін?

- З цим приходять як містяни, так і переселенці. Для цього потрібне пред'явлення діагнозу та направлення від лікаря. 

- Скільки пацієнтів в середньому звертається з такою допомогою, наприклад, в тиждень?

- У день буває і 50 громадян, у тиждень близько 200. Окрім цого, надаємо ВПО медпрепарати першої необхідності, куди входять жарознижуючі, дитячі ліки, антибіотики, розхідні матеріали, вітаміни.

- Скільки в середньому триває такий «робочий» день?

-Безпосередня допомога пацієнтам – доки є можливість їздити транспортом, до комендантської години. Домовленості про медпрепарати – до самої ночі. Буває, що мій день завершується о третій ночі.

- Повертаючись до медицини. Ти завжди хотів бути медиком?

- Так, мріяв про це з першого класу. Мені подобалося робити уколи, допомагати хворим. Зараз же почалося те, що потрібно. Це загальна допомога громадянам.

- Якби зараз не було війни, ким би ти був?

- Мабуть, підприємцем, яким і був до цього. 

- Ти допомагаєш. А який би подарунок хотів цього дня, на День медика?

- Скоріш за все бачу це не як подарунок, а як необхідність для подальшої роботи - хотів би мати ходовий автомобіль для подальшої роботи. А так, звісно, закінчення війни і щоб якомога більше дітей України були щасливими і росли у мирній країні, де мали б усе необхідне для спокійного і повноцінного дитинства. 

 

 

 

Ліна Романченко

Фото Кирила Воронцова

 

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Ми в Telegram

Підписатися