Кременчуцька газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Субота, 10 Грудня 2022
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube

Ви є тут

Михайло Загірняк: «Життя – як сходження на вершину. Вір у себе і йди вгору! І ніколи не здавайся!» (інтерв’ю)

25 вересня 2022

Кременчуцька громада має у своєму місті Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського (КрНУ). 20 років поспіль його очолює відомий вчений, професор, Почесний громадянин Кременчука  Михайло Загірняк. 25 вересня він відзначає 75-річний ювілей. Ректор КрНУ розповів про два своїх  життя – одне вщент заповнене науковою діяльністю та адміністративною роботою в університеті, а друге – це гори і альпінізм.

Михайло Загірняк – дійсний  член (академік) Національної академії педагогічних наук (НАПН) України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат державних премій України в галузі науки і техніки та в галузі освіти, доктор технічних наук, професор, повний кавалер ордену «За заслуги», кавалер ордену князя Ярослава Мудрого V та IV ступенів, а також кавалер ордену альпіністів «Едельвейс».

Прізвище професора Загірняка внесене до  міжнародного довідника Who is Who у перелік 600 науковців, чиї роботи вплинули на розвиток світової науки.

У 2002 році колектив Кременчуцького політехнічного університету обрав Михайла Загірняка  ректором.  Саме під  його керівництвом регіональний політехнічний виш здобув статус національного університету та єдиного класичного університету на Полтавщині, який наразі готує фахівців за 30 спеціальностями.

Університет

Чому ви приїхали працювати до Кременчука? Адже на той час ви зробили гарну кар’єру у Луганському  університеті, працювали проректором.

– Людина має удосконалюватись весь час. Мені надійшла пропозиція з Міністерства освіти узяти участь у конкурсі на посаду ректора. За законом, на той час (2001-2002 рік) ректор міг обіймати посаду лише до 65 років. І так вийшло, що у багатьох вищих навчальних закладах ректори досягли цього граничного віку і не могли більше переобиратися. Така ситуація склалася і у Кременчуці. Мені тоді пропонували не лише Кременчук, а й інші міста, зокрема, Тернопіль, Житомир, Маріуполь.

– Чому ви обрали кременчуцький університет?

– Я не збирався залишати наукову діяльність, тому із закладів вищої освіти, які мені пропонували, обрав той, де був електротехнічний напрям. У  кременчуцькому університеті існувала наукова школа професора Родькіна.  Тож певною мірою я опинився тут і завдяки професору Родькіну!

Ректор КрНУ професор Загірняк і професор Родькін (2021 рік).

Чому ви прагнули зробити з політехнічного університету класичний?

– Я пішов на це вимушено. На початку моєї роботи у кременчуцькому університеті  було лише 140 місць державного замовлення, це дуже мало. Тому я намагався збільшити держзамовлення і відкривав спеціальності, які на той час були популярними – здебільшого гуманітарні. Але нам не давали держзамовлення на гуманітарні спеціальності,  бо ми були технічним університетом. Тому ми мусили зробити університет класичним.  Лише таким чином ми могли претендувати на державне замовлення за  усіма спеціальностями, і наші студенти отримали можливість навчатися за кошти державного бюджету.

– За вашою ініціативою в університеті щороку молоді вчені висуваються на здобуття премій президента та Верховної Ради України. Чому ви надаєте такого значення цьому питанню?

– Бо талановитих  людей, які наполегливо працюють, і особливо молодих, треба підтримувати. Керівник не повинен про це забувати. Наші молоді вчені одні з найкращих в Україні і повсякчас це доводять.  Фактично щороку вони виборюють премії президента та Верховної Ради, це свідчення їх визнання на державному рівні! Натомість науковці нашого університету отримують не лише премії для молодих вчених, маємо державні премії України в галузі науки і техніки та в галузі освіти!

З науковцями-лауреатами Премії Президента для молодих вчених

– За які роботи ви отримали дві державні премії?

– Державну премію України в галузі науки і техніки я отримав у складі колективу за роботу «Енергоефективні електромеханічні системи широкого технологічного призначення». Нами була розвинена теорія електромеханічних систем на підставі теоретичного узагальнення та нового вирішення актуальних проблем векторного керування електродвигунами змінного струму, силовими напівпровідниковими перетворювачами. Було спроектовано та налагоджено серійне виробництво регульованих електроприводів для електромеханічних систем, впровадження яких дозволяє зменшити споживання первинних енергетичних ресурсів. Маю зазначити, що за своїми характеристиками розроблені електромеханічні системи не поступаються кращим світовим зразкам, і перевищують їх за показниками точності відпрацювання механічних координат без їх вимірювання та діапазону регулювання! Це серйозна робота, яка вже дала значний економічний ефект на підприємствах металургійної та енергетичної галузей нашої країни. Лауреатом  державної премії в галузі освіти я став у складі колективу за роботу «Розробка та впровадження інноваційних технологій навчання для підготовки кваліфікованих робітничих кадрів за професією «Зварник».  Наше завдання полягало у розробці та впровадженні інноваційних технологій, інформаційно-комунікаційних засобів навчання та елементів системи дуальної освіти, спрямованих на підвищення ефективності, забезпечення якості підготовки та конкурентоспроможності, формування професійних компетентностей кваліфікованих робітничих кадрів за професією «Зварник» з урахуванням потреб ринку праці.

З колегами на міжнародному симпозіумі PTZE

– Як науковець, ви двічі побували у довгострокових відрядженнях у Сполучених Штатах. Які враження залишилися від роботи в американських університетах?

– Так, як переможець конкурсів на довгострокові державні гранти США за програмами IREX (електротехніка) та Fulbright (управління освітою), я працював в університетах Кентуккі та Техасу. Це була робота у всесвітньовідомого професора Саєда Насара. Я дуже наполегливо намагався виграти ці гранти і не скажу, щоб мені це легко вдалося. Але вдалося. То було моє перше закордонне відрядження і одразу на тривалий час, і одразу до Сполучених Штатів. Міжнародна обстановка тоді була напруженою, і це певною мірою ускладнювало моє перебування за кордоном. Але ця робота була потрібна мені, щоб підвищити свою кваліфікацію як вченого. Відрядження дуже багато мені дали, але було складно. Довелося працювати за незнайомою тематикою, на мене тиснуло те, що американці чекали від мене якнайшвидше методику розрахунку певного двигуна. Два місяці я бився над проблемою безрезультатно, але все-таки розібрався, видав їм методику, завдяки цьому університет отримав чималі кошти і ставлення до мене одразу змінилося.  Я на власному досвіді переконався, як важко у Штатах бути неуспішним, коли люди відверто тебе уникають, і як класно там бути успішним, коли ти видав результат, і вже декан біжить через дорогу, щоб з тобою привітатися. А ще я переконався, що наша вища школа дає базу, базові знання, яких не мають американці. У мене база була, і це дуже мені допомогло.

– Ви маєте звання Почесного громадянина Кременчука. Що воно для вас означає?

– Це означає, що я повинен зробити для Кременчука все, що тільки можу! Найперше, в освіті та спорті. Ми створили у місті потужний класичний університет, дали кременчуцькій молоді можливість здобувати тут освіту за 30 спеціальностями! Більше того, молода людина може пройти тут весь шлях від студента до аспіранта, кандидата наук та доктора наук! І все це, умовно кажучи, не виходячи з університету. Ми збудували в університеті якісний скеледром, наразі тут безкоштовно проводяться не лише обласні, а й національні змагання зі скелелазіння для школярів та студентства. Ми виховали унікального хлопця, скелелаза, нашого студента Ярослава Ткача – цього року він взяв золото на Кубку Європи та третє місце на Всесвітніх іграх у США. Ми намагаємось бути корисними нашому місту.

Скеледром КрНУ, призери змагань.

– На вашу думку, кременчужани усвідомлюють статус університету та важливість його існування у місті?

– На жаль, мушу сказати, що наша громада не повною мірою усвідомлює, якого рівня університет існує наразі у Кременчуці. Ми створили єдиний класичний університет на Полтавщині, який готує фахівців за 30 спеціальностями! На жаль, у нашому місті чомусь вважається, що краще нехай дитина вчиться у будь-якому виші, аби тільки у Києві чи у Польщі. Люди не враховують, що у столиці молода людина одразу потрапляє у статус «приїжджої», їй важко просунутися, знайти гарну роботу, зробити кар’єру, бо у мешканців столиці є власні діти.  Я не впевнений, чи знають кременчужани, що значна частина керівників міських підприємств, головних фахівців – наші випускники! Три мери Кременчука здобули освіту в нашому університеті! Ми створили всі умови для того, щоб кременчуцька молодь навчалася у рідному місті і тут будувала своє життя!

Альпінізм: «Я знаю певні райони гір краще, ніж вулиці Кременчука та Луганська!»

Михайло Загірняк більше 50 років займається альпінізмом, зробивпонад 200 сходжень, 60 з яких пройшов маршрутами вищих категорій складності. На його рахунку 11 першосходжень та першопроходжень.

Майстер спорту СРСР, заслужений тренер України, суддя зі спорту національної категорії (альпінізм), суддя міжнародної категорії Євро-Азійської  асоціації альпінізму, віце-президент Федерації альпінізму і скелелазіння України (2002—2020), голова Відокремленого підрозділу ГО “Федерація альпінізму і скелелазіння України” у Полтавській області. Каже, що знає певні гірські райони краще, ніж вулиці Кременчука та Луганська.

– Ви називаєте альпінізм своїм другим життям. Чому  з усіх видів спорту ви обрали саме цей?

– Тому що  альпінізм вимагає не лише фізичної підготовки та технічної майстерності, а й спеціальних знань. Треба знати гляціологію, геологію, метеорологію, розумітися на природі гір. І звичайно, треба мати характер.  У горах чітко видно, хто ти і чого вартий!  Там важка робота, на межі можливостей, але там життя яскравіше, події яскравіші!

Коли я почав цим займатися, альпінізм був ще «гітарно-пісенний», романтичний. Це було не стільки змагання, скільки спілкування, клуб за інтересами, вид спорту, яким займалися «люди багатьох вершин», так  їх тоді називали – академіки, доктори наук, професори, видатні митці. В альпіністському таборі ти міг зустрітися зі знаним академіком, космонавтом  або з видатним композитором. Це був особливий світ, дуже цікавий.  Згодом, у кінці 70-х, альпінізм почав перетворюватися на чистий спорт. Треба було інтенсивно тренуватись, багато часу проводити в горах. Був  період, коли я по 120 днів на рік проводив у горах. І встигав ще й працювати. Альпінізм дисциплінує, натомість, як будь-яка справа щось дає, а щось забирає.

– Що він вам дав, а що відібрав?

– Я вважаю, альпінізм сприяв розвитку цілеспрямованості та налаштованості на досягнення цілей. Там, у горах, я усвідомив, що життя‑ це рух. Був такий випадок: дуже виснажливе сходження, було важко, а треба було ще йти і йти. Я кажу: «Пішли, пацани, пішли, треба йти!» – а вони відповідають: «Та ні, ми вже нікуди не підемо!». А я сам сунуся як качка, ледь ноги переставляю, це треба було ще бачити. І один із хлопців раптом каже іншому: давай мабуть спробуємо, як старий, – це про мене, а мені було тоді 41. Нічого, піднялись і пішли. В альпінізмі не вік все вирішує, там важливо, що у тебе всередині. Це про здобутки. А з іншого боку, жити зі мною – це був ще той подарунок. Я лише зараз розумію, наскільки важко було моїй дружині…

– Валентина Євгеніївна ходила з вами в гори?

– До певного часу так, вже діти були, а ходила. Вона другий розряд виконала з альпінізму. Власне, ми познайомилися в секції альпінізму. І потім я сім’ю з собою брав. По 40 днів був в горах, і навесні, і взимку, діти і дружина зі мною.

– Як родина це виносила? Діти не страйкували?

– Можете запитати у мого сина Дениса, який у 5 років був на «Галявині Москвіна», йому було погано на висоті, він же маленький, плакав, бо його закинули на 4200 метрів без акліматизації…  Різне було, якось під час землетрусу  нашу сім’ю розділила навпіл дуже глибока тріщина – я з Денисом  залишився на одному її боці, а дружина з Ірою на іншому. Землетрус тоді стався у Джиргиталі, це Таджикістан. 8 балів, та ще й вночі! Злякалися всі, не злякався лише той, хто не встиг. Але ми залишилися живі, бо спали під деревами у яблуневому саду, чекали вертоліт, який мав закинути нас на «Галявину Москвіна». А люди, які жили в будинках… там дуже багато людей загинуло.

– Під час землетрусу вижили, а в лавини потрапляли?

– Звичайно. Одного разу навіть студентів своїх довелося відкопувати. Я був аспірантом,  і з трьома студентами вирішив піти на пік ЛМІ, це Кавказ. Зима. Погоди не було, мокрий сніг, ми вже розуміли, що просуваємося лавинонебезпечним схилом, тому я весь час прислухався. Було чути, як сніг просідає, звук такий низький «гуп, гуп». Коли почали траверсувати схил,  почув, що над нами зірвалась лавина. Кричу хлопцям: це наша, готуйтесь! Сніг був дуже мокрий, нічого з ним не зробиш, нас понесло. Ну, я «виплив», видряпався зі снігу, а навкруги темно, нічого не видно, ми о третій ранку вийшли на маршрут, взимку в цей час ще темно. Я був у відчаї, хоч назад пірнай у сніг, бо там мої три студенти, що я скажу їхнім батькам, як з цим жити?  Почав метушитися, бігаю схилом, бо розумію – у мене п’ять хвилин, щоб їх відкопати. Потім вже сенсу не буде, хіба щоб тіло привезти. А хмари трохи розійшлися і я побачив одного зі студентів, Миколу, він стояв на схилі, живий. Я кричу йому, щоб спускався, допомагав шукати хлопців, а він каже: ні, а раптом ще прилетить! Я махнув рукою і кинувся шукати далі, побачив руку, яка стирчала зі снігу, почав відкопувати, а сніг як бетон, нігті вивернуло і зірвало геть. Зате відкопав, обличчя йому звільнив від снігу, щоб дихав, аж раптом десь почув наче хропіння. Побіг туди, а там Валера, його снігом засипало, він дихати не міг, хропів. Я бігаю між ними двома, відкопую,  і таки відкопав, прийшли усі живими.

– Багато друзів-альпіністів  втратили в горах?

– Так, був такий період. У нас у квартирі книжкові полиці висіли, а там фотографії друзів – і тих, що загинули теж. У певний момент дружина не витримала, сказала: прибери, нарешті, цей меморіал, дивитися моторошно!

– Розкажіть, як українські альпіністи здобули для держави пік «Україна»?

–На 10-річчя Незалежності України, у 2001 році, була організована національна експедиція. Наша команда  малазійти на вершину, на яку ще ніхто не піднімався, і назвати її іменем нашої держави – «Україна». Виявилось, що це не так просто, бо в Непалі гірські вершини – це як в Еміратах свердловини для видобутку нафти. Тобто, щоб отримати дозвіл на нову вершину, потрібен дозвіл парламенту і кабінету міністрів, а також рішення короля, у Непалі тоді ще був король. Дозволи ми отримали, вершину, на яку ще ніхто не сходив, знайшли (6251 м) і підняли на ній прапор України.

– Складною виявилась вершина «Україна»?

– Не стільки складною, скільки небезпечною, сніг був там поганий, ненадійний, ми йшли сніговим гребенем, який міг будь-якої миті обвалитися.

Пік «Україна», на вершині.

– Що відчули, коли піднялися на вершину? Може, щастя?

– На жодній вершині ти не відчуваєш щастя, це лише у кіно «Вертикаль» трапляється – «ты счастлив и нем, и только немного завидуєшь тем, другим, у которых вершины ещё впереди». А альпініст на вершині думає, як спускатиметься, бо близько 40% аварій трапляється саме під час спусків.

– У вас 11 першосходжень (перше сходження на вершину) та першопроходжень (новий маршрут, яким ніхто не ходив), чому цікавив саме цей напрям?

– Тому, що це і є сутність альпінізму – відкривати нові гори, нові маршрути! На жаль, зараз змінились соціально-економічні умови. З’явився альпінізм для багатих – комерційний, туризм, я би сказав. За твої гроші тебе можуть просто завести на вершину – або й занести.

– Найскладніше першосходження пам’ятаєте?

– Це сходження на вершину, яку ми назвали Пік Доброї Волі. Були  такі змагання – Ігри Доброї волі, вони проходили по черзі то у США, то у СРСР. І ми так назвали вершину, вона знаходиться на Тянь-Шані. Там була складна технічна робота, яка потребувала спеціальної підготовки.

– Ваше життя схоже на складання нормативу «Готов к труду и обороне». Задача поставлена – задача виконана.  А емоції якісь були?

– Звичайно були. Мені пощастило, я знав цілих три стани, коли  був щасливий. Перший, це коли живеш життям своєї родини, робиш все для дітей, для дружини. На жаль, такі періоди у мене траплялися нечасто, але були. І я точно відчув смак цього щастя і скажу, що так теж можна жити. Другий стан щастя – це спорт,  відчуття досконалості твого організму.  Це не коли ти стоїш із медаллю на п’єдесталі, це інше.  Це коли ти на змаганнях  «лупиш» по ущелині, тобі треба пройти 25 кілометрів на певній швидкості, і ти дивишся на свій організм наче збоку і не розумієш, як він може стільки працювати і так швидко це робити?  А він працює як часи!  І це відчуття досконалості твого організму дає справжнє щастя. І третій стан щастя – це наукова робота, коли ти занурений у вирішення певної задачі. Пам’ятаю, як сиджу за столом, пишу, по мені повзають двоє моїх маленьких  дітей, але вони мені абсолютно не заважають, бо я зосереджений на своїй меті.  Пішов, приніс їм якусь їжу, приніс горщик, відніс горщик, але все це на автоматі, я залишаюсь там, всередині своєї задачі. Твій мозок весь час зайнятий тим, що ти маєш вирахувати, з’ясувати, перевірити, потрібна література просто ковтається. І ти щасливий у цьому! Це справжнє щастя, і воно виникає не тоді, коли ти отримуєш вчений ступінь, а коли ти в процесі роботи бачиш, що просуваєшся, що можеш це зробити! Ось такі три стани щастя я знаю. І ще скажу, що важлива не сама перемога, а те, як ти йшов до неї.

– Що побажаєте кременчужанам?

– Що ж я можу побажати? Життя – як сходження на вершину. Вір у себе і йди вгору, і ніколи не здавайся! Стійкості і віри у перемогу, особливо зараз.

 

Матеріал підготовлено прес-центром КрНУ

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Афиша Кременчуга
Ви сповіщаєте про хибодрук в наступному тексті:
Щоб надіслати повідомлення натисніть кнопку "Сповістити про хибодрук". Також можна додати коментар.

Ми в Telegram

Підписатися