Знайомства з людиною, яка нещодавно стала Героєм України.
На сесії Кременчуцької міської ради, яка пройшла 11 жовтня, Олександру Кроковцю (на фото) присвоїли звання «Почесний громадянин міста Кременчука». Хто він – новообраний Почесний громадянин, а ще й Герой України? Про це журналісти вирішили дізнатися від самого візаві. Ми мали б записати з ним інтерв’ю на вулиці, але через дощову погоду пішли до Кременчуцької районної військової адміністрації.
«Це ж не мерія?» - запитав він, входячи до адмінбудівлі.
«Ні, це районна військова адміністрація та райрада», - відповіли журналісти, розуміючи, що цей не високого зросту чоловік, не часто бував у коридорах влади і не зовсім цікавиться місцевою політикою.
Олександр народився в селі Бреусівка (тоді Козельщинський район), хоча каже, що навіть не знає толком, де воно знаходиться. Бо коли він був маленьким, його родина переїхала у Гребінківський район. Тут і жив маленький хлопчик до першого класу, але у школу він пішов у Броварках, тоді ще Глобинського району. Закінчивши 9 класів, юнак вступив до Березоворудського державного аграрного технікуму, який закінчив з відзнакою. Тоді парубку запропонували вступити без екзаменів до інституту, але він вирішив спочатку відслужити в армії.
У армії він потрапив у прикордонні війська, де й отримав позивний, з яким пройшов крізь життя. Олександра Кроковця з 2014 року, завдяки Андрію Кубишкіну, стали назвати Карацупою, як Героя колишнього Радянського Союзу, полковника прикордонних військ, який був відомий своїми рейдами проти порушників кордону. Під час таких рейдів він використовував добре навчених собак.
«Така людина була у прикордонних військах. А мені чому дали такий позивний? Я там у Іловайську почудив (у хорошому сенсі слова). Наша машина перевернулася із пораненими і вбитими, а поруч, на вершині, російські війська стояли. Втрачати в принципі не було чого. Пішов до їхніх окопів, викликав старшого офіцера. Він питає: «Що ти хочеш?»
Я відповів, що мені треба трос, аби машину перевернути на колеса. Він, звичайно, був трохи в шоці, що український солдат прийшов до них. Але пригнав БТР, дав трос і ми перевернули машину на колеса, відтягли її та пацанів позабирав», - розповів Кроковець.
Але повернемося до біографії нового Почесного громадянина Кременчука.
Служба в прикордонних військах йому сподобалася і кременчужанин залишився служити по контракту. Коли прийшов час вдруге підписувати контракт, то в армії пішло скорочення штатів.
«Солдатів строкової служби не можуть скоротити, їм треба термін повністю «відмотати». Тому вони нас, контрактників, всіх скоротили та по домах відпустили. Тільки з нашої частини 5 тисяч людей скоротили.
Роз’їхалися ми по домах. А через місяців 4-5, строковиків звільняють у запас по демобілізації та пропонують нам назад повертатися. Але тоді вдома у мене жіночка вже вагітна була. Я вирішив, що вистачить по горах лазити… А потім почався Майдан, а на початку 2014 року росія зайшла у Крим.
Це мені не сподобалося. Пішов у військкомат, записався добровольцем. Не взяли мене, відправили додому. Разів 5 так було.
Тут ситуація, їдемо ми сім’ями, з друзями на Голубі озера відпочивати. Відпочиваємо дві доби з дітворою, з жінками та вирішили ще на третій день залишитися.
Поїхали до магазину. Ми з Юрою тільки з лісу виїжджаємо, у мене телефон розривається і там питають, де я пропав: не можуть мені додзвонитися з військкомату. Я кажу, що на місці, а мені: «Щоб на ранок були в військкоматі», - каже Олександр.
Далі було ще цікавіше. Він не вірив, що його знову заберуть до лав армії, бо вже кілька разів приходив до військкомату. Тому цього разу прийшов до установи у тапцях, шортах та без проводу рідних. Там йому запропонували почекати, що знову вказувало, що ніхто чоловіка у Збройних силах України не чекає. Але сталося не так, як гадалося. О 9-ій ранку до військкомату приїхав автобус, а в обід Олександр вже був у військовій частині.
«Жінці подзвонив, кажу з гумором, що мабуть, сьогодні не прийду додому. Якось так заладилося, що буквально через кілька тижнів ми поїхали в зону бойових дій… Можливо б і раніше поїхали, але було дуже багато поламаної техніки…
Коли до цього служив, то був у відрядженні 56-й бригаді. Сподобалось мені там. Але перевестися з частини в частину - це з міра фантастики. Я звільнився з військової частини, щоб одразу прямо туди, у частину, перейти. Приїхав додому, трохи жінку надурив, бо сказав, що у резерві і вдома побуду… Але чесно скажу, знав, що мені не сьогодні-завтра прийде лист з військової частини», - з посмішкою розповідає Олександр.
Військовий додає, що згодом уїхав, запевняючи рідних, що не на довго: може на пів року, може на рік, хоча контракт підписав на три роки.
«Проходить півтора роки, вона (жінка, ред.) нагадує: «Ти ж казав, що на пів року поїхав. За цей час ні разу не був у відпустці вдома. Ти додому коли?». Сказав, що скоро буду, а тут теща телефонує. Як раз комбат приїхав та побачив, що я спілкуюся. Дізнався, що я півтори роки не був вдома. Він молодець. Заказує мені квиток з Маріуполя на Кременчук, дає машину, відвозять мене на вокзал. На ранок, я вже був у Кременчуці, у відпустці», - каже наш Герой.
Саме по приїзду в Кременчук він зізнався жінці про трирічний контракт, тож після відпочинку пішов служити далі. Але згодом Олександра підвело здоров’я. Він переніс операції та його списали з армії.
Черговий похід у ЗСУ у нього стався на початку повномасштабного вторгнення росіян на територію України. Він намагався піти служити, але у військкоматі йому відмовляли, тому він подався до ТРО (Сили територіальної оборони).
«Приїхав туди (до частини тероборони), а там теж купа народу. Я постояв, подивився та обійшов будівлю із заднього двору, де у них чорний хід. А там якраз дівчина стоїть у формі і каже: «Ви щось хотіли?». Я сказав, що хочу в армію влаштуватися. «А ви служили?» - запитала вона. «Колись було діло». «Ну, заходьте. Що у вас зі здоров’ям?» - запитала жіночка. «В даний момент не жаліюсь», - ось так Олександр знову потрапив на службу.
Там вирішив йти служити кудись далі та поїхав у Бучу на співбесіду. Згодом повернувся в ТРО. Пройшло 4 місяця перебування в Сумах на позиціях і Олександр подумав, що він вже не потрібен там, куди хотів йти. Але згодом до частини надійшов наказ, підписаний головкомом Валерієм Залужним, що у триденний термін він має з’явитися у іншу бригаду. Там його взяли кулеметником, але ротний Дмитро Вакарук запропонував направити Олександра на навчання в Германію, аби він сів на техніку - основну бойову машину піхоти США - Bradley.
«Та, кажу, Бог його знає - це ж не наша техніка. Але вирішили, що поїдемо, подивимся і, як не вийде, то не вийде. Приїхали в Германію, проходимо спочатку теорію, потім заходимо в парк, дивимося. Буквально за 15 хвилин показали нам, що, де, як. Там коробка-автомат, все на комп’ютері. Через 15 хвилин ми вже по полігону гасали, наче ми все життя на них їздили...
Ну, щоб ви розуміли, я крайній раз перед тим 5 років назад сидів за кермом. А тут через 15 хвилин поїхав», - каже Кроковець.
Вже незабаром він почав воювати в Україні.
Свою Bradley він ласкаво назвав «Ластівкою». Вона його ніколи не підводила і рятувала життя екіпажу.
«Вона витримує все. Але це залізяка, тому є якісь вразливі місця. У нас і пряме попадання було. Один хтось може загинути, але це дуже рідко. Якщо прямо попаде. Ось Макс у мене загинув. Просто танк влупив йому прямо в голову, голова просто випарувалася, а інші живі залишилися…
Взагалі ця машина може розганятися до 60 км, але ми 80 розганяли їх по трасі…
Гарна машина. Мені в ній лише кондиціонера не вистачало», - розповів кременчужанин.
Олександр зазначає, що крім машини, вдячний своєму екіпажу. Він завжди радився з хлопцями, але самостійно приймав рішення.
«Ми відразу для себе вирішили, що якщо загинемо, то це ж таке, на війні - не без убитих. Випала нам така честь воювати на Bradley. Я вважаю, що це честь», - зазначає Олександр.
Чоловік пригадує, що на війні він був у різних ситуаціях та неодноразово міг загинути. Але то рятував Бог, то хлопці.
Наш співрозмовник пригадує історію, коли одного разу він з екіпажом обідали на точці чергування у Бердичах. Він закурив, чомусь нахилився і у той самий момент «Ланцет» (баражуючий боєприпас) пробив дірку саме в тому місці, де ще секунду назад була його голова.
«На мені загорається форма. Добре, що це зима, зняв її. Морда трохи обгоріла та руки. Я вибиваю люк, щоб дим випустити, та питаю механіка, чи поїде машина. Він каже, зараз будемо пробувати. Все нормально, їдемо. Від’їжджаємо - міномет нас добиває. По рації виходжу та кажу, що тут у мене казус… Приїхали до своїх і на госпіталь.
Чого я нахилився, я не розумію. Ось просто захотілося, а так би відірвало голову», - згадує Олександр.
Іншого разу ракета машину розірвала на 8 частин. Башту знесло. Всі думали, що екіпаж вже покійники. Але хлопці прийшли на допомогу та пішла піхота в бій.
«Біля нашої башти потім багато хто фотографувався, ролики знімали. Ніхто не думав, що ми живі… На війні треба дуже швидко мислити. Якщо ти хоч би на якісь секунди просто задумався, то секунда на війні - це певний час. Я через що трохи недолюблюю установку протитанкову, бо вона готується 21 секунду, щоб я вразив ціль, а танк, зараза, - за 4-5 секунд мене може вразити. Тож мені треба, щоб вона спрацювала швидше, щоб я вразив ціль», - каже наш Герой.
Але найстрашніша ситуація з війни, що закарбувалося в пам’яті кременчужанина, то це Іловайськ. Тоді він побачив багато страшного, такого, що раніше ніколи не бачив.
«Там було пекло… Кілометрові колони спаленої техніки. Люди об’їжджали трупи, як в автошколі, все устелено просто трупами було.
Наш Анатолій Анатолійович з Одеси, якогось кацапчика підлампічів (оперував) і ми так переживали. Бо якщо він не підломпіче того кацапа, то нас клацнуть.
Сидимо. Він штопає. Кацап вижив. Толіку пропонують перейти на їхню сторону. Слава Богу, він не здався та заявив, що хоче додому, назад в Одесу. Вони нас вивезли до Комсомольського і кажуть йти, там, через 3 км, ваші… Ми поїхали. Чесно кажучи, не знаю, я на цій війні в Бога наче почав вірити», - розповів Олександр.
Він переконаний, що саме АТО відобразилося в його характері, тому тепер йому було легше воювати.
Зараз Кроковець знаходиться у Кременчуці і каже, що його військова кар’єра не закінчена. Він мріє, що трошки «підгонить» домашні справи та ще поїде, послужити Батьківщині.
А розмову з журналістами наш інтерв’юер закінчив на позитиві, розповівши професійний анекдот: «Ви знаєте, що найголовніше в танку? Ні? Головне не бзд*ти!»
Нагадаємо, на сесії міськради Герою України Олександру Кроковцю присвоїли звання «Почесний громадянин міста Кременчука».
Виконком виділив 1,7 млн грн для «Почесного громадянина міста Кременчука» Кроковця.
Олег Булашев
