Разом із чоловіком вони перевезли до свого однокімнатного житла у Кременчуці маму та бабусю чоловіка. Її ж рідні залишилися в окупованому місті.
Переселенка Яна Харківська - вчителька математики, яка приїхала до Кременчука з прифронтового міста Торецьк Донецької області. Сьогодні вона навчає чотири 5-их класи у Кременчуцькому ліцеї № 30 «Олімп».
До вересня цього року дівчина жила очікуванням та бажанням повернутися до рідного міста. Однак там, навіть після звільнення землі від окупанта, буде змога не скоро перейти до шкільних кабінетів. Адже торецький навчальний заклад, де дівчина викладала математику до війни, зруйнований. За словами Яни, третину будівлі уже не відновити - лише будувати заново.
Через дистанційну форму навчання у Кременчуці щодня її уроки починаються на кухні зйомної квартири. Дівчина відкриває ноутбук, планшет і запускає навчальну презентацію та урок. За стінами кухні, у цій же квартирі, мешкають родичі її чоловіка, яких нещодавно евакуювали зі звільненого Куп’янська. Проте вона не жаліється, адже ще з 2014 року звикла до складних умов у стані війни, співіснувати з якою її родині довелося ще з 2014 року.
«Усі 8 років наше місто було українським, хоч і пережило досить складні часи у 2014 та 2015 роках. І уже потім, після домовленостей, стало трохи легше, бо уже не було аж таких обстрілів. Воно розташоване за декілька кілометрів від Горлівки і тому, коли усе почалося у більш широкому масштабі, там уже знаходитися не було можливості. Нашим друзям сказали, що є два дні, коли можна виїхати, а потім буде ще страшніше. Тож ми виїхали 5 квітня разом із чоловіком та нашими кумами», - пригадує вона.
На момент виїзду 30-річна Яна уже мала свою квартиру, машину та обіймала посаду заступника директора навчально-виховної роботи.
«Дітей у нас немає. Але ми з чоловіком заробили і на житло, і на транспорт. І коли сказали, що у нас є два дні, ми погрузили свої речі, які змогли. Бо думали, що, може, це швидко закінчиться і ми повернемось. Їхати нам було нікуди. Але куми сказали, що їх родичі у своєму будинку у Дніпропетровській області на деякий час зможуть нас прихистити. До нас від Дніпра їхати 3-3,5 годин. А ми їхали 12 годин. Ми там затримались 1,5 місяці. А потім, за осбтавинами, необхідно було покинути і те місце та рухатися кудись далі», - розповідає вчителька.
На той момент з Торецька поїхала більшість жителів і у місті залишилося зовсім мало людей. Їм, на жаль, досі доводиться терпіти жахливі умови проживання.
«У мене там залишились мама з бабусею, у бабусі інсульт з онкологією – вона не рухається взагалі. Тому мама сказала, що вона поки не може звідти виїхати», - з жалем розповідає дівчина.
Натомість місто покинули всі фінансові установи та адміністративні підрозділи.
Також наразі у Торецьку немає ані води, ані газу – є лише світло, і те - з перебоями.
«Буває, що світла немає день-два, а інколи тиждень», - констатує вчителька.
Спершу молода родина переїхала до Маламівки, що під Кременчуком. І уже у самому Кременчуці опинилися в серпні.
«Не знаю, як це пояснити... Але є певний режим очікування додому. У мене мій термін тривав весь серпень місяць. Я гадала, що якщо все закінчиться до кінця літа і ми повернемося додому, все буде гарно. Але так не трапилося. Тому чоловік тут влаштувався на роботу, а згодом і я», - ділиться вона.
Додає, що коли звільнили Куп’янськ, що у Харківській області, вони забрали звідти маму та бабусю чоловіка.
«Вони зараз також ставлять перед собою певні терміни, за яких сподіваються повернутися додому. Але я їм пояснюю, що це станеться не скоро. Бо там взагалі немає ані світла, ні газу – нічого. Раніше вони могли хоча б на газу приготувати їжу, то зараз там немає нічого. Як вони були, так їх і посадили з дому в машину. І все.»
Яна додає, що роботу тут вона обирала інтуїтивно. Зупинила вибір на 30-ій школі.
«Там було якраз вакантне місце математика. І я зрозуміла, що це якийсь знак», - пригадує вчителька.
Акцентує на тому, що поки що, переживши обстріли у своєму місті, не поспішає переходити на роботу в очному форматі.
«Заклади руйнуються і передбачити ніхто нічого не може. Тому я хочу усім донести такий месседж: нехай ми зараз трошки понавчаємося онлайн, але будемо живі. Зараз у навчанні помічається навіть більший нахил до формування психічного здоров’я під час воєнного стану не тільки дітей, але і вчителів. З початку війни існує багато тренінгів та вебінарів, на які варто звертати увагу», - пояснює свою думку.
Розповідає, що перший урок нового навчального року був під назвою «Незламні», де їй надійшло дуже багато питань від дітей.
«У дітей також з’являється ширше розуміння того, що відбувається навколо. У їх очах уже більше сьогодення. Окрім цього діти дуже цікаві, вони натхненні. Коли даєш завдання на логіку - за декілька секунд бачу декілька рук і це вражає», - коментує вона.
Сьогоднішні умови не заважають дівчині триматись та навіть розвиватись у своїй галузі. На зустрічі з журналістами у школі вона пише Число та Класну роботу на дошці, як би це робила у мирному часі.
Нехай така практика стане якнайшвидшою для всіх учнів нашої України. А вчителі, як і батьки, які вестимуть дітей до школи, як і старші школярі, не боятимуться йти до навчального закладу. Віримо у перемогу. Усіх педагогів, які працюють у нашому місті та районі - вітаємо з Днем Вчителя!
Ірина Скрипачова
Ліна Романченко
Відео та фото Олександра Попенка
