Розмова про війну, нові вистави, ролі і про те, де черпати сили у нелегкий час.
Минулими вихідними у Кременчуці на головній сцені Міського палацу культури артисти Українського Сучасного Театру представили виставу «Декамерон або секс під час чуми» за твором Джовані Боккаччо. Зараз у воєнний час цей театр гастролює Україною. У головній ролі виступили Народна артиска України Ольга Сумська.
Перед спектаклем пані Ольга поспілкувалась із кременчуцькими журналістами.
- Розкажіть, як вперше потрапили в Кременчук?
- Я знаю це місто з дитинства. Полтава, Запоріжжя, Дніпро – там проходило моє дитинство. Звісно, Львів, де я народилась. А Кременчук для мене - це промисловість і міць. Взагалі, українці - вільна нація. І коли ти виходиш на сцену, то відчуваєш подих міста. Так от Кременчук - ще й театральне місто. Тут особлива театральна атмосфера, багато поціновувачів його величності театру. Ми цього разу привезли в Кременчук вічний твір Джовані Боккаччо «Декамерон». Він про людські цінності на всі часи. Великий драматург знав, коли писав п’єсу, що це буде актуально завжди. Ось вам і елегантна еротика, де жінки закохуються перед усім в романтику.
Ми щасливі, що приїхали в Кременчук. Це не перші наші гастролі. Ми почали гастролювати у нелегкий час, під час війни. Саме завдяки незламним ЗСУ маємо можливість виходити на сцену. Чесно кажучи, зараз навіть забула, що я – акторка. Я - волонтерка, кожну хвилину на зв’язку. Я - амбасадорка багатьох благодійних фондів, які допомагають ЗСУ, а також постраждалим українцям у цій страшній війні. Та теж ми виходимо на сцену, повертаючись до сценічного життя.
- Як вдається поєднувати волонтерство і акторство?
- Волонтерство - понад усе! Тому зараз українці так об’єдналися, щоб допомагати неймовірним хлопчикам на фронті. Нашим ангелам, які боронять Україну в запеклих боях на «нульових». Ми повсякчас на зв’язку із військовими, коли приходить повідомлення від підопічних, для яких збираємо допомогу, з якими товаришуємо, то це така радість, що вони цілі, дають про себе знати. Вони стали рідними. Я не перебільшую. Коли ти приїздиш на творчі вечори і виступаєш для ЗСУ, то з багатьма знайомишся і це таке колосальне єднання. Сила, яка дарує нові виміри. І ти дякуєш їм за те, що ти можеш вийти на сцену, що ти живеш, що ти прокидаєшся, що у тебе мирне життя і ти можеш випити кави, поснідати. Це те, про що на передовій мріють.
- Хтось з ваших друзів чи знайомих пішли на війну?
- Зараз дуже багато акторів, які знаходяться на фронті. Ми їх підтримуємо, збираємо все необхідне. Трапляється, що хлопці їдуть на фронт і чогось не вистачає. Тоді я телефоную, як амбасадорка, до Запоріжжя, до наших неймовірних волонтерів, які роблять можливе і неможливе. І ми збираємо хлопців і більш-менш вони їдуть на фронт з чимось необхідним. У мене багато знайомих просто залишили професію і це неймовірно.. Ти зустрічався з ними на знімальному майданчику тих чи інших програм. І це ресторатори, власники підприємств, аграрії, просто бізнесмени, які опинились на фронті. Хоч іноді через бороду і амуніцію їх не впізнаю.
- Чи йдуть відрахування із продажу квитків на ваші спектаклі на потреби ЗСУ?
- Зараз ніхто із артистів не виходить на сцену без цієї умови, а саме - відсотку на потреби ЗСУ. Якщо у нас повна зала, якщо є що задонатити, то ми це робимо. Це велика честь. Якщо звертаються постраждалі українці, вимушено переміщені особи з проханням надати безкоштовні квитки, то відгукуємось. Не так давно в деяких містах були люди з Маріуполя, Харківщини, із Запорізької області, яким вдалось втекти із окупованих територій. Їм важко, але коли вони приходять в театр, то хоч на деякий час можуть відволіктися від тих страшних думок, від стану розпачу і стресу, які заполоняють наші душі. Так от театр трішки лікує душі наших глядачів, українців.
- Пані Ольго, ви на цій сцені грали Маргариту у спектаклі «Майстер і Маргарита». Чи берете зараз участь у цій російськомовній постановці?
- Маргарита полетіла дуже далеко! Вже все! Та й вже не зручно грати. Маргарита молода жінка. Пограла і все. Я думаю, що той хейт, який був на той час, то було перебільшення у тому плані, що ще літературознавці будуть розбиратися щодо постаті Михайла Булгакова у світовій літературі. Ми пообіцяли зібрати кошти, тому і вирішили в тур (із спектаклем «Майстер і Маргарита», авт). І в Прагу, і в Берлін, і до Лондона мали їхати. Але все відмінено – я скасувала гастролі, прислухаючись до критики, яка лунала на мою адресу. Я не поїхала і сьогодні не беру участі у цій виставі. Сьогодні інша драматургія, інші вистави.
- Користувачі соцмереж помітили, що ви останнім часом віддаєте перевагу худі? На Вас зараз саме воно. Це улюблений одяг?
-Так, якщо треба швидко під час повітряної тривоги спуститися у бомбосховище, то краще не придумаєш. Вдома ми спимо одягнені, ну як всі українці. Це певні реалії, які нас оточують. Спортивний стиль зараз незмінний.
- Чи повернетесь після перемоги до звичного свого стилю в одязі?
- Україна неодмінно переможе. Я всім серцем відчуває цей день, як ми всі будемо обійматися, а світ вітатиме із перемогою України над окупантом. Тоді і ми повернемось до звичного життя.
- Чи лунала під час ваших спектаклів повітряна тривога? Як ви з цим справлялись?
- Ви не уявляєте, але ми і до цього звикли. Лунає об’ява, що глядачі мають спуститися до бомбосховища. Ми припиняємо виставу на деякий час, а потім, якщо тривога триває годину, то продовжуємо. Більше – вистава переноситься. А так молишся за лаштунками, аби не пролунала тривога. І граємо в темпі ритму для того, щоб встигнути принести радість глядачеві.
- Які ролі у Вас зараз найулюбленіші?
- Сьогодні декілька нових ролей. Я щаслива, що в нас з’явились нові назви в акторській антрепризі театральній. Це і вистава «Повернення блудного батька», яка з успіхом іде в Києві. «Дорослі забави» - можливо, ми теж привеземо цю виставу і не уявляєте, але я отримую неймовірне задоволення від ролі Секлети Лимерихи у виставі «За двома зайцями». Вона не нова. Але ми вирішили її оновити в честь пам'яті про нашу легендарну українську акторку Руслану Писанку. Вона там грала Проню. Я ж характерна артистка, обожню український колорит. Тож наситила цю роль своїми барвами, своєю говіркою, яку знаю з дитинства. Можливо, ми і до вас привеземо нашу легендарну виставу. У ролі Проні Прокопівни грають талановиті актори незалежного театру.
- Як ви дізнались про трагедію із Русланою Писанкою?
- Про це важко згадувати. Адже ми зв’язувались меседжером. Я намагалась додзвонитися тоді, коли Русланочка поїхала за кордон проходити лікування. Потрібна була допомога, щодо операцій на нозі. Вона робила їх декілька. Вона зламала ногу на сцені київського театру під час вистави і німецькі лікарі запропонували цю допомогу. Коли вона приїхала до Німеччини і пройшла огляд, то виявлено ще одну хворобу, яка вона стала фатальною. Руслана жодним словом не обмовилась. Не говорила про це на загал. Ми всі були просто шоковані тим, що сталось. З Русланочкою я спілкувалась десь за місяць, як її не стало. І вона казала: «Олюню, ми ще зіграємо!». І ми планували зіграти у виставі «За двома зайцями» вже разом. Руслана у ролі Проні, а я - Секлети Лимерихи. Це була б блискуча вистава. Кожен раз, виходячи у цьому спектаклі, я бачу на сцені і Руслану. Її дух присутній, ніби поруч.
- Вам на сцені доводиться перевтілюватися. А яка ви в житті?
- Така, як зараз. Звичайна жінка. Часто плачу без причини. Зараз ми всі в такому стані розпачу, але намагаємось бути сильними і внутрішньо не зламатися. Ворог цього чекає, але ми маємо надихати одне одного і підтримувати. Адже ми покоління війни! Ми маємо чітко це розуміти! Мамочка мені розповідала про події Другої світової війни (її не стало на третій день цієї війни, і це страшна подія). Вона пригадувала про те, як німецькі загарбники в ті далекі роки заходили до Катюжанки. І хто б міг подумати, що у 21 столітті орки зайдуть до Катюжанки, оселяться в тій же хаті і роздовбають все? Так ось, німці навіть підгодовували дітей, не вбивали, не ґвалтували їх. А те, що робили орки – то злочин світового масштабу. Я така, як всі українці зараз. Народні (артисти, авт.) мають бути з народом. Цим гаслом зараз керуюсь.
- Як знаходити сили виходити на сцену, аби відволікти глядачів від реалій?
- Нелегко знайти вірний камертон, особливо, під час виступу наживо, коли ми співаємо наживо. Особливо, коли ми приїжджаємо до військових і заходимо у бліндаж, а там нас пригощають і тепло зустрічають. І це вже таке братання, єднання, яке не передати словами. Я на зв’язку з ними постійно. Сьогодні отримала привітання із Днем Соборності (розмова велась 22 січня, авт.).Я щаслива. Так, зараз нелегко, але в нас така професія – ми маємо нести радість. Ми маємо нести силу і енергетику єднання для всіх українців. Ми можемо об’єднати велику кількість людей. Місія театру теж гуманітарну, театр завжди дарує радість. Хоч трішки, хоч на дві години глядач, сидячи в залі, може поринути у події далеких віків.
- Як ви ставитесь до того, що українські артисти виступають в росії?
- Там тисячі людей, це важка тема. Є надзвичайно залежні люди, які не можуть висловитися, бо там – терор, людей вбивають, люди зникають. ті хто підримує відкрито – це страшне. Заплямувати себе і свою доля на декілька поколінь і не відмитися? Я не розумію, як людина може так вчинити. Тут вбивають українців, а там співати і розважати - це дуже страшно.
- Які побажання кременчужанам?
- Любіть Україну, краплиночку раю, любіть її мову чудову – благаю. До вас я звертаюсь, нове покоління. Ви – наше майбутнє! Наші шановні мешканці Кремечука – ми сильні і ми неодмінно переможемо.
Олена Ліпошко
Фото, відео Кирила Воронцова
