Воскресенье, 26 Марта 2017 года
Facebook Вконтакте Twitter

Вы здесь

«Війна і Жадан» – письменник і громадянин в Кременчуці


7 декабря 2016
Український письменник і музикант в Кременчуці

«Починати мусимо із себе!» - Сергій Жадан, який збирає кошти полоненим українцям, розповів про глобальні перетворення в державі та в головах самих людей.

Сучасний письменник та музикант Сергій Жадан приїздив до Кременчука 6 грудня з концертом в рамках ПСИхотуру «Жадан і Собаки». До цього він був у Полтаві, а сьогодні вже в Кривому Розі.

У всіх містах на своїх виступах С.Жадан розповідає глядачам про полонених українців. Він збирає кошти в рамках ініціативи «Подаруй Сашку побачення з мамою» (себто одному із полонених – кримчанину Олександру Кольченку).

У Кременчуці Жадан встиг напоротися на нову поліцію, неправильно припаркувавшись, побував у малолітніх в’язнів виховної колонії та поспілкувався з місцевою пресою. Бесіду, яку ми тут повністю наводимо, Сергій почав власною промовою.

Сергій Жадан як ніхто розуміє Донбас, бо звідтіля родом

С.Ж.:

- Є кілька десятків громадян, українців, які є в’язнями у російській Федерації. Вони фактично є  заручниками нашої з вами свободи, нашої з вами незалежності. Вони сидять за нашу позицію, вони сидять за наше небажання бути частиною Росії, не бути російською провінцією.

Зокрема мова йде про Олександра Кольченка і Олега Сенцова. Це громадяни України, мешканці Криму, яких арештували навесні 14-го року, коли власне там з’явилися росіяни і які отримали доволі великі і неадекватні тюремні терміни в Росії. 10 і 20 років відповідно.

Ми намагаємося підтримати Сашка. Намагаємося зібрати кошти для його мами, яка і надалі мешкає в Криму, для того щоб вона відвідала Сашка, щоб вона купила собі квиток і злітала, провідала його. Він зараз знаходиться в Росії в таборі в далекому Сибіру.

Ми зібрали певну суму, думаю вже половину суми – більше 10 тисяч – а там треба зібрати десь на рівні 25 тисяч. Ми зберемо ці гроші на концертах і зі своїх докинемо. В будь-якому разі ми це питання вирішимо.

Але тут, крім суто фінансового моменту, дуже важливо, що в Україні третій рік триває війна.

Багато хто із нас звик до цієї війни, багато хто зжився, багато хто навіть навчився заробляти на ній гроші, багато хто навчився її ігнорувати, робити вигляд, що це не його війна, що це не його проблема, що це його вона не стосується.

А коли ми тією чи іншою мірою дистанціюємося від цієї війни, є реальні люди, які власне сидять в тюрмах, і воюють, і знаходяться в зоні обстрілів, і знаходяться в зоні смерті. Це все наші співвітчизники. Це люди, які є частиною українського народу, українцями за паспортом, за переконаннями і за своїм відчуттям. 

Нам здається дуже важливим про цих людей нагадувати і говорити про них, тому що ми з «собаками» і активістами, і рештою волонтерів регулярно їздимо на схід в Донецьку, Луганску обл..Їздимо з виступами, з якоюсь волонтерською допомогою і бачимо, розуміємо, наскільки важливою є ця діяльність для людей у прифронтовій зоні. Вони знаходяться на території війни і їм важлива наша увага, важлива наша солідарність, наші ознаки співпраці з ними.

В тиловій зоні тобі може здатися: ну добре, там є якісь військові, які воюють, ну є там якісь окуповані території і тебе це не стосується…

Насправді це наша країна, наше суспільство. Якщо ми цього не розуміємо, не відчуваємо, не згадуємо, то гріш ціна нам як суспільству, народу і державі!

Мені страшенно приємно й важливо, що в містах багато людей, які приходять на наші концерти й зустрічі. Люди, в принципі, в контексті розуміють, що ми робимо і для чого. Вони розуміють, що це не є якась піар-акція. Вони розуміють, що це є важлива складова інформаційної гібридної війни, яка сьогодні ведеться проти України.

Приємно мати справу з нашою публікою. Здається що у нас з «собаками» дуже хороші слухачі та глядачі, які приходять на концерт не просто потанцювати. Крім ритму, вони ще ловлять слова, ті меседжі, які ми намагаємося закладати в пісні. Це наше відчуття часу і країни, в якій ми живемо. Це не є піар.

- Що вразило вас у прифронтовій зоні, чому туди повертаєтеся?

С.Ж.:

- По-перше, тому що ця війна стосується мене так само, як стосується всіх інших, тому що я громадянин цієї країни. Я не воюю. Якби мені прийшла повістка, ну, очевидно б, воював. Не пішов добровольцем із ряду причин. Це складніше питання. Але я цю війну відчуваю, як свою війну, і всі ці біди, всі ці втрати, які відчуваються, я їх відчуваю дуже особисто.

По-друге, я сам з Донбасу, з Луганської області. Війна сьогодні триває на моїй малій батьківщині. Багато моїх друзів воює. Війна торкнулася багатьох моїх друзів. Мої батьки живуть в Луганській області, брат. Там мої вчителі, мої однокласники. І це не якась абстракція….

Є пояснення і суто практичне. Я бачу, що там є багато потреб, які можна і потрібно вирішити.

Ми з друзями-волонтерами фокусуємося на допомозі освітнім дитячим закладам. Передусім школам, дитсадочкам, інтернатам, бібліотекам. Ми туди привозимо і книги, і комп’ютери, і обладнання, бо без нього вони не зможуть існувати. Як можна жити без Wi-Fi, без Інтернету, без компьютерного класу, без сучасних книжок, маючи книжки 50-60 років. Оскільки ми переконані, що це потрібно, ми цим і займаємось.

Вражають люди, які там знаходяться, коли приїздиш і спілкуєшся з вихователями, вчителями, бібліотекарями, активістами. Величезна кількість дуже світлих, дуже хороших, надзвичайно креативних, відкритих і сповнених енергії людей. Тих людей, яких ти не зможеш побачити, якщо ти ставишся до Донбасу, до Сходу України як просто до якоїсь сірої зони, населеної якимись орками.

А коли ти приїжджаєш і починаєш спілкуватися, бачиш, що там величезна кількість людей, які так само люблять Україну як люблять її в Харкові, чи в Кременчуці, чи в Києві, чи у Львові, чи у Івано-Франківську. Так сталося, що сьогодні вони є заручниками цієї війни, знаходяться в цій зоні та потребують нашої солідарності та нашої присутності. Мені здається, легковажити з цим просто не можна, інакше це буде не зовсім чесно.

Жадан вперше дізнався про Кременчук саме через виховну колонію

- Ви були в колонії і скрізь буваєте весь час. Це потужна енергетика, стільки інформації… Це не втомлює? Коли вам вдається заряджатися?

С.Ж.:

- Вночі лягаю біля розетки… (жартує і всі сміються). Я не втомлююсь, тому що я вами підзаряджаюсь. Але справді спасибі, що згадали про колонію. Ми в межах цього туру робимо ще кілька концертів у виховних закладах. У нас був візит у Ковельську колонію. Сьогодні ми зіграли у вас в колонії. І були концерти в Маріуполі в жіночій колонії. Нам здається дуже важливим налагоджувати комунікаційні зв’язки між різними верствами українського суспільства, бо воно страшенно дезорієнтоване і розкидане.

Нам здається, що ми сидимо на своїй сторінці в Facebook, маємо своє коло спілкування, видаливши звідти тих, хто нам не подобається. І нам здається, що це і є наша Україна. Україна насправді набагато складніша, набагато «різношерстніша»!

З одного боку це і є джерелом проблем. А з другого – джерелом потенціалу нашого українського. Ми дуже різні і це можна використати на користь нашій країні, використовуючи різні ідеї, використовуючи різні меседжі, різну енергетику.

Ми і раніше намагалися підтримувати наших співгромадян, які знаходяться за гратами. Зокрема грали тут у вас концерти минулого року і далі збираємося цим займатися.

Важливо, що адміністрації цих закладів ідуть нам назустріч, зокрема, начальник кременчуцької колонії просто робить фантастичну роботу. Він не виглядає, як мєнт, який просто тисне на хлопців, а він дійсно намагається спілкуватися.

Наше суспільство, на моє переконання, має одну велику ваду, один великий недолік, воно з якогось часу розучилося комунікувати. Ми не можемо між собою спілкуватися, ми всі страшенно монологічні. Ми говоримо, кричимо, і нам здається, що цього достатньо, щоб нас розуміли.  А насправді, крім того, що ти говориш, ти ще маєш навчитися чути інших. От мені здається, Юра, начальник кременчуцької колонії, вміє слухати інших. І загалом, він такий доволі ризикований чоловік (у хорошому сенсі цього слова). Він робить, як мені здається, дуже правильні речі.

Тому ми граємо в колоніях концерти, на зонах, привозимо вихованцям цих зон книги, ми намагаємось з ними спілкуватися. У нас є великі плани стосовно Кременчуцької виховної колонії. Думаю, що ми приїдемо сюди в найближчий рік ще не одного разу. У нас є хороші ідеї. Після нашого концерту в колонії вихованці виконали кілька своїх пісень. Ми хочемо це якось розвинути в більш тривалий проект.

- А що все ж таки на рахунок власної перевтоми?

С.Ж:

- Якщо без кокетства, позування, то спілкування з цікавими людьми не виснажує, а заряджає. Це ті речі, яких ти потребуєш. Ти спілкуєшся з тими людьми, які знаходять на одній хвилі з тобою.

- Коли знаходите час на написання віршів та творів, адже Жадан не лише співак, а й автор книжок?

С.Ж.:

- В мене є кілька літературних рабів (жартує Сергій і всі сміються). Насправді в мене є з собою ноутбук. Я пишу в дорозі. Їдучи до вас сюди, написав новий вірш. Завтра вивішу у себе на сторінці в Fb. Це буде вірш, написаний в Кременчуці.

- З чим у вас асоціюється Кременчук?

С.Ж.:

- Скажу річ дивну й суб’єктивну. Про Кременчук я чув від покійного Юрка Покальчука, який приїздив у колонію, спілкувався з хлопцями, який з ними видавав часопис. Я ставився до цього абстрактно доволі.

Коли Юрко помер кілька років тому, для мене всі ці речі стали гострими й болючими. Я знайшов Олега Філіпаса, який запрошував Юрка сюди, і теж поспілкувався з хлопцями, зрозумів, наскільки це важливо. Не мені, а хлопцям, які там сидять. Без жодної ідеалізації і без ставлення до них, як до жертв. Там сидять різні люди з різних причин і ставитися до них виключно з симпатією і поблажливим ставленням теж неправильно. І їх вихователі до них так не ставляться, що мені здається дуже правильним. Але мені здалося дуже важливим з ними комунікувати.

Я веду до того, що вперше до Кременчука я приїхав саме на цю зону. Отож з ім’ям Юрка Покачулька це місто в мене і асоціюється. Мені здається, це не найгірше, тому що Юрко був світлою, глибокою, ерудованою людиною. Я йому страшенно вдячний за дуже багато речей.

Крім того, потім з’явилося багато друзів та знайомих. Коли я кажу, що Кременчук не просто місто, не просто близьке мені, а має свій світ, я не лукавлю.

«Для цих людей ніколи не може бути так як було до грудня 13-го року…  їх не сотні і не тисячі, і не десятки тисяч, їх дуже багато»…

- Наскільки змінилася наша країна за ці три роки випробувань – ваші власні враження?

С.Ж.:

- Найбільш чітке враження, що змінилася не країна, а що міняються люди. Себто країна, якщо говорити про державу, структуру, її зовнішні вияви у прокладених дорогах чи працюючих (або непрацюючих) заводах, прапорах, які висять, то, можливо, небагато й змінилося. Ми ж всі бачимо, що реформи, яких ми всі чекали, йдуть не надто активно. Корупція, проти якої ми всі виступали, не подолана. І не видно їй краю і завершення. Люстрація, яка видається єдиною можливою, теж поки що не здійснилася, не відбулася. І може скластися враження, що нічого не міняється, застигло, що ми все втратили, що всюди зрада, що ми програли.

Я так не думаю. Мені важливо чути голоси, важливо бачити людей і з ними спілкуватися. Намагаєшся їх чути і слухати. Помічаєш, що для великої кількості людей змінилося все: усвідомлення їх як громадян, їхнє розуміння країни як такої, їхнє розуміння своєї приналежності України до українського суспільства, до народу. Це ті речі які є базові й незворотні. Для цих людей ніколи не може бути так як було до грудня 13-го року. Ці люди ніколи не дозволять, щоб в Україні був такий режим як за часів Януковича.

Сьогоднішня ситуація для них ненормальна і вона є скоріше перехідною. Ситуація революції далі залишається відкритою і коридор можливостей лишається відкритим, його ніхто не закривав.

Це люди, які будуть іти до кінця, попри втому та зневіру і скепсис. Вони далі борються, щось роблять, хтось працює волонтером, хтось воює на фронті, хтось працює з біженцями, переселенцями, хтось намагається на місцях тиснути на владу. Тих людей не сотні і не тисячі, і не десятки тисяч. Їх дуже багато.

Вони не лише в тих містах, які активно підтримували Майдан. Коли ми з друзями їздимо на Донбас, то бачимо таких людей дуже багато і серед представників влади, і серед журналістів, і серед бюджетників. Це вчителі, вихователі садочків, бібліотекарі, люди, які справді раптом прокинулися. Коли почалася війна, для них все раптом змінилося. Вони зрозуміли, що це їхня країна і що, втративши її, вони втрачають все. Втрачають значно більше, ніж будинок, машина, гараж, чи ще якісь матеріальні речі. Тобто вони втрачають себе. В них є ризик втрати самоідентичності, тому вони включилися в цю боротьбу і далі знаходяться в цьому процесі. Я розумію, що це може прозвучати трішки запафосно…

Змінилося відчуття багатьох речей. Я не боюсь виглядати пафосно, тому що, якщо я переконаний в тому, що говорю, мені не соромно. Про цих людей я говорю щиро, я з ними спілкуюсь, підтримую. Розумію, що від цих людей залежить майбутнє країни. Не від президента, не від депутатів. Від вчительки в якійсь сільській школі, від директора сільської школи, яка не втекла з цього села а далі там працює. Остання наша поїздка була в село Трьохізбьонка, яке практично є фронтовим селом. Там протікає Дінець – з одного боку сепаратисти, з другого наші і фактично село розрізали. Я там був уперше взимку 15-го року, коли там були активні бої. Люди ховалися, але навіть у такі важкі часи, коли школа не працювала, вчителі збирали дітей, що залишилися в якомусь приміщеннні і все одно викладали. Вони працюють і зараз, повернулися в школу. Частина учнів знаходяться по той бік фронту і вони навчаються дистанційно через Інтернет. Хтось із того боку приїжджає здати іспити.

Всі розуміють що є війна. Це найбільша трагедія. Але будь-яка війна все одно закінчується, але ці люди відчувають себе частиною України, українського суспільства, частиною нашого власного українського простору. Вони розуміють, що треба навчатися, тому що діти ростуть, дітям завтра треба вступати в інститути, отримувати роботу і вони не їдуть в якісь  там  інститути так званих ЛНР чи ДНР, а далі навчаються в наших вузах і в наших школах. Для них є єдина Україна і інші варіанти для них просто неприйнятні. Коли спілкуєшся з такими людьми, це є джерелом якоїсь сили, віри, надії і розумієш, що вони є свідченням певних змін.

Донбас дуже специфічний район. Я про це говорю, бо я звідти. Він завжди був доволі пасивний, доволі специфічним. Зараз там відбуваються великі зміни, на твоїх очах робиться історія, бачиш як триває час. Це дуже трагічно. Це доволі драматично. Це не весело. Це не є якоюсь розвагою, тому що замішане на крові, на сльозах, на поті, на втратах, на особистих трагедіях. Але багато людей обирає цей шлях і видно, що це вибір, який просто мусить змінити нашу країну.

«Людина, позбавлена свободи, нічого не варта»…

- Коли ви були за кордоном останній раз? Наші їдуть в Польщу, Європу, Китай, Росію, в основному, на заробітки. У нас висять на тумбах оголошення про автобуси на Москву…

С.Ж.:

- За кордоном був учора (посміхається). У мене є велика кількість знайомих і друзі, які емігрували в останні 25 років. Це нова хвиля міграції. Я ніколи не засуджував людей, які виїжджали. Трактувати еміграцію виключно як зраду і виключно як позицію слабака мені здається неправильним. Людина не мусить жити там, де вона народилася лише тому, що вона там народилася, а має реалізовуватися. Людина нереалізована нічого не варта. Людина, позбавлена свободи, впевненості і сил нічого не варта.

Останні три роки мені випадає виступати перед українцями по всьому світу. Навесні – у Канаді й Америці, брав там теж гроші для Донбасу. Приходили величезні аудиторії українців, які не перестали бути українцями. Вони далі відчувають, що тут відбувається, хочуть допомогти і багато що роблять. Власне революція українська, Майдан останній об’єднав оце нове покоління, нову генерацію емігрантів по всьому світі. Багато де виступав і у Франції, і в країнах Скандинавії, і в тій же Німеччині, і Італії – люди об’єдналися завдяки тому, що вони українці. 

Інша річ, якщо говорити про мене, то в мене ніколи й думки не було звідси виїжджати. Це моя батьківщина, я її люблю і я тут себе відчуваю на своєму місці. Знову ж таки, якби я себе відчував на своєму місці у Варшаві чи в Берліні, то, мабуть, я таки виїхав би і не мав би якихось сумнівів, чи докорів сумління. Але мені страшенно природно бути саме тут.

- А не вийде так, що ми в цій країні живемо, змінюємо, змінюємося, а вони за кордоном заробляють, а коли ми зробимо порядок, то вони повернуться на все готове?

С.Ж.:

- Це як історія про блудного сина. Його прийняли назад. Можна бути нецерковною людиною, але якимись моральними критеріями, закладеними сакральною книгою, мені здається, треба керуватися. Бо ми дуже швидко загубимо самі себе. Слід завжди давати людині шанс. Навіть, якщо вона робить щось таке, з чим ми не згодні.

В будь якому випадку треба діяти з позиції сили. Це наша країна, ми громадяни цієї країни і ми маємо визначати, як тут має бути. З нами правда, за нами сила. Якщо хтось робить не так як нам хочеться, то треба дати цій людині шанс виправитися, шанс на другу якусь спробу, тому що це наша країна, тому що ми можемо дозволити дати людині другу спробу. Я би не дав шансу людині, яка воює проти України. А людям, які їдуть туди працювати, то, мені здається, тут лишається якесь поле компромісу. Але це питання дискусійне

«За те, що відбувається в Україні, маємо відповідати ми – ті, хто вибрав владу два роки тому»...

- Як ви думаєте, скільки років мусить пройти для зміни свідомості, із огляду на радянський бекграунд?

С.Ж.:

- Мені здається, якщо чекати, нічого не зміниться. Працювати потрібно зараз і зміни мусять відбуватися з усіма нами. Тому що зміни це не щось таке, що висить у повітрі. Всі ми у цьому житті давали і, можливо, даємо хабарі, всі ми голосували за політиків, за яких нам зараз соромно. Всі ми є причетними і відповідальними за те, що відбувається. Це та річ, яку багато хто з нас не розуміє. За те, що відбувається в Україні, маємо відповідати ми – ті, хто вибрав владу два роки тому. За це відповідають не якісь там попередники, якісь там ілюзорні мешканці Криму чи Донбасу. Вони на ці речі вже не впливали. Якщо ми хочемо якихось змін, то маємо починати з себе, зі свого оточення

Я сьогодні вперше зіткнувся з кременчуцькою поліцією. Це був позитивний досвід, тому що ми зупинилися не в тому місці, де мали зупинитися. Одразу під’їхала поліція і висловила нам претензії. Ми вибачилися і попросили підказати, як проїхати на прес-конференцію. Вони відразу якось скинули свою агресію, тому що ми несвідомо порушили правила, і пояснили, куди їхати.

Мені здається, що це простий конкретний але абсолютно правильний досвід, як має функціонувати наше суспільство, яким воно має бути, коли немає агресії, а натомість є усвідомлення своїх прав і своїх обов’язків.

Яка різниця скільки часу це займе?... Будування справедливого світу, справедливого суспільства це не якась п’ятирічка і це не є процес, що полягає в тому, що от завтра це здійснилося. Це процес перманентний, робота над собою і над своїми помилками, і над помилками тих, хто навколо тебе. Воно має не засмучувати і не виснажувати, а стимулювати. Світ треба робити кращим, справедливим.

Коли закінчиться війна?

- А в світі війна колись закінчиться чи ні?

С.Ж.:

- Навесні цього року в Харкові виступав Борис Гребенщиков, якого я дуже люблю і поважаю. Хтось із зали крикнув йому: «Борис, когда закончится война?»

Він відповів дуже мудро: «А хіба вона коли-небудь закінчувалася?»

Мені здається, питання не в тому, коли закінчиться війна. Питання в тому, чи ми готові щось для цього робити, на це впливати, чи ми хочемо щоб ця війна закінчилася…

 

Марина Запорожець

Конкурсы
  • «Карапузы, кто быстрей?» - уже в пятый раз в Кременчуге

    «Карапузы, кто быстрей?» - уже в пятый раз в Кременчуге

    «Карапузы, кто быстрей?» - уже в пятый раз в Кременчуге.