Кременчуцька газета
Неділя, 19 Травня 2024
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube threads telegram

Ми в Telegram

Ви є тут

«Вони нас били, а потім один одного запитували, чи правильно роблять», – сім кіл пекла пройшов у російському полоні кременчужанин

21 квітня 2024

Розмова від першої особи.

Кременчужанин Максим Глушко 21 місяць перебував у полоні рф. Постійні побиття, голод, невідомість і ніякого зв’язку із рідними… Пройшов табір в Оленівці, в’язницю в рф і повернувся до родини. Доки служив у Збройних силах України і перебував в полоні, народилась донечка Марія. Як говорить Максим, саме це давало сил терпіти тортури в російських застінках, а зараз знову стати на захист Батьківщини.

- Мій рідний район в Кременчуці – Велика Кохнівка. Тут народився, виріс, тут живу зараз з родиною. Закінчив школу №24, після дев'ятого класу пішов навчатися у професійно-технічне училище №26, далі – у льотний, опановувати професію пілота. Але провчившись 2 роки, вирішив піти служити в армію. Побачив ролик 95-ї окремої десантно-штурмової бригади і мені дуже сильно захотілося потрапити до цих військ. Це був 2006 рік. І всі сподівання мої здійснились.

- То ви служили, навіть не задумуючись, що може бути війна, що ці всі знання знадобляться в майбутньому?

- Так, тоді Україна навіть товаришувала з рф. Навіть ніхто на думці не мав, що може початися щось таке жахливе, як відбувається зараз.

- А що було після демобілізації із лав ЗСУ?

- Після повернення «на дембель» почав працювати в охороні–10 років у відділі охорони «Гермес» в ТРК «Європа». Але з березня 2017 року захотілось допомогти хлопцям, Україні. Пішов на контракт у 25-ту десантно-штурмову бригаду. Там служив до 2020 року. Тоді повернувся додому, трохи посидів і вирішив знову повернутися в армію.

- Чи пам’ятаєте 24 лютого 2022 року?

- Ми знаходились на пункті постійної дислокації в місті Маріуполь. Я як головний сержант першої батареї, готував хлопців на навчання, це був курс молодого бійця. А о 4 ранку черговий офіцер підняв нас по тривозі. У складі підрозділу висунулись на штаб бригади, отримали зброю, і після цього направились у школу, що була неподалік заводу Ілліча. Там ми поспілкувалися з хлопцями з «Азову», які взяли над нами опіку. (Нас було небагато, адже наша бригада знаходилася в секторі, у районі Пісок. На базі залишилась охорона і бійці, які не мали бойового досвіду). «Азовці» відібрали тих, хто має бойовий досвід, і саме з нами почали зустрічати перші хвилі наступу ворога. Адже сили рф дуже швидко просунулись через Чонгар (жодного моста тоді не підірвали), тож на повному ходу його пройшли і зайшли в Бердянськ. Потроху почали брати нас у кільце. У Маріуполі ППО була знищена в перші кілька днів.

- Вам довелось тримати оборону Маріуполя?

- Почала літати їхня авіація, на місто скидали бомби. Пологовий будинок, школа... Багато місць обстрілювала артилерія з кораблів. Вони просто рівняли місто із землею. Стріляли по цивільних, військових... Все, що могли робити, ми робили. Здавалось, що із 2017 року я бачив все, але коли почала працювати авіація, а ми цього не чекали, то було дуже і дуже складно. Вони летіли по 5, по 7–один за одним. Деякі ми збивали тим, що мали. Коли потрапили вже в кільце, то воювали з тими боєприпасами, що мали. Так само і з продуктами харчування. Потроху годували і цивільних, які були в бункерах. Тим часом боєприпаси закінчувалися і крайня авіація, крайня бомба знищила наш боєкомплект. Все... Один батальйон здався, відкривши 3 км нашої кільцевої оборони, через неї почали орки заходити. Ми скільки могли, стільки і клали їх, але була навала, як сарани.

- А де ви тоді опинилися з вашим підрозділом?

- Ми виїхали із Маріуполя тримати селище Кам'янське. Спочатку були в ньому, потім нас потрохи звідти вибили, тож відійшли на позиції, де знаходився молокозавод. Там оборонялися. Але отримали наказ спробувати йти на прорив, іншого варіанту не було. Вийшли до машин, завантажились, зібрались із колоною їхати, проте почала працювати артилерія дуже сильно, деякі машини з хлопцями одразу вибухнули. Однак ми встигли зайти в бункер. Потім було пряме влучання в техніку. Після цього наша група вийшла, дві доби ходили по посадках. Куди не потрапимо–лежать тіла наших хлопців, посічені осколками. Ніхто нікого не ховав. Ми власними руками поховали 70 хлопців з морської піхоти–закопали прямо на стадіоні Маріуполя. Тоді ж морги були переповнені, вже не було куди звозити загиблих: що цивільних, що військових. Якщо Червоний Хрест допоміг звідти вивезти тіла загиблих, то рідні поховали. А так багато безвісти зниклих…

- Як потрапили в полон?

- Після того, як блукали посадками, через дві доби зайшли в завод. Взяли полоненого, хотіли з їхнім керівництвом домовитись, що вони нас випускають, а ми віддаємо його. Але приїхав на танку полковник, вони розвернули в наш бік «саушку Буратіно», прийшла їхня піхота, нам дали 10 хвилин подумати... Далі пообіцяли розстріляти. А у нас окрім 5 гранат, автоматів 5.45 і 7.42 не залишилось нічого. Зрозуміли, що не вистоїмо, а будівлю, де ми перебували, танк із двох пострілів рознесе. Поспілкувались і вирішили скласти зброю, щоб залишитися живим. Нас відвезли на склади під Маріуполем. Там пробули пару годин, а далі–в Оленівку. Там був дня чотири, а на п’ятий вечір мене викликали. Нас було десь в одному бараці до тисячі чоловік, і серед усіх назвали моє прізвище. Тоді зав'язали очі, наручниками пристебнули до троса в КамАЗі, вивезли на якийсь аеродром. Всю ніч їхали... Що то за аеродром, і досі не знаю. Коли ж відкрили очі, то зрозумів, що він військовий. Нас завантажили на ІЛ-76 військовий і привезли на території рф, Костромську область, місто Галич. Привезли в СІЗО десь 130 людей, розмістили у камерах від двох до дев'яти осіб. І почалися допити, знущання… Щодня побиття, ми стояли майже по 16 годин, коли-не-коли дозволяли посидіти. Спочатку по 10 хвилин, коли в хлопців почались проблеми з ногами, то по пів години. Їжі майже не давали. Якщо давали, то гарячою, і треба було за 2-3 хвилини все проковтну. Ти якщо не встигаєш, треба викидати їжу, адже залітав спецназ і починав «виховувати». І так щодня...

- Що говорили конвоїри, чому так знущаються з полонених?

- Вони самі й не розуміли, за що з нас знущаються. Їм сказали, що ми фашисти, що ми нелюди, ми вбивали в Маріуполі цивільних, що ми вже не люди через те, що взяли до рук зброю. Після цього перестали бути людьми. Деякі були «ідейні»–їм по телевізорі щось порозказували, вони в це повірили і цю ж пропаганду намагались вбити нам в голову. Деякі просто садисти. Так, зранку перевірка, о 8 годині, йдуть у кожну камеру, у хід пускали шокери, дубинки, хвилин 10-15 на відпрацювання кожної камери. Після цього ноги сині чи повністю фіолетові: від попереку до п'яток. Вони нас били, а потім один одного запитували, чи правильно роблять. Далі виправдовувались тим, що так мстяться за своїх. Так само з їжею–хлопці ледь виживали на тих харчах. Іноді навіть хліба не давали кілька днів. Вода, кілька шматочків капусти, шматочок картоплини якоїсь, це все...

- Як вдалось вирватися з пекла?

- Нас звідти поїхало чоловік 20, решта залишилась. Я перший вирвався з того місця (під час обміну, авт.). Наші хлопці ще там. Понад 100 чоловік знаходиться. По поверненню хотілось найбільше побачити родину, почути голос матері. Нам же звідти не давали ні телефонувати, ні писати. За 21 місяць, що там пробув, вдалось тільки раз написати листа, раз отримати відповідь. Її дали почитати пів години. А так був у повній ізоляції. Дні то рахувати навчались по сонцю і інше.

- Ви вже після повернення з полону вперше побачили доньку?

- Я був на навчанні, коли народилася донька, у жовтні 2022 року, потім ми заїжджали у сектор і не було змоги її побачити. Побачив лише тоді, як повернувся із полону. Це було, напевно, найбільшим стимулом витримати всі тортури. Саме родина тримає мене на плаву і дає сил рухатися вперед.

Після полону Максим повернувся до лав ЗСУ. Зараз у відпустці, на реабілітації. «Знову до своїх хлопців»,–його слова.

- Зараз звучить багато різних прогнозів про розвиток війни. От скажіть, ви, як людина, яка бачила початок і зараз, що нас чекає?

- Це дуже важке питання. Все залежить від підтримки України. Всім треба зрозуміти, що ворог на Україні не зупиниться. Коли ми отримаємо допомогу, то є всі шанси перемогти. Це моя думка.

 

Олена Ліпошко

Відео та фото Микити Ліцкевича

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Афиша Кременчуга
Ви сповіщаєте про хибодрук в наступному тексті:
Щоб надіслати повідомлення натисніть кнопку "Сповістити про хибодрук". Також можна додати коментар.

Ми в Telegram

Підписатися