Погляд через об’єктив оператора нашої редакції.
Робота журналіста зазвичай різнопланова і полягає вона не лише в висвітленні місцевих подій. Допомагають готувати матеріал фотографи та оператори. Але на початку березня все сталося навпаки – наш оператор Олександр Попенко разом з волонтерами відвозив гуманітарну допомогу військовим, які стоять на захисті нашої країни на сході. Тож цього разу журналістка мала стати очима оператора, аби розповісти читачам про те, що відчув та побачив Олександр під час подорожі у бойові зони.
Кілька автівок з вантажем, який допоможе українським захисникам погнати російських окупантів з рідної землі, вирушали з Кременчука прямісінько на звільнений Ізюм, що на Харківщині.
Олександр зауважив, що у передмісті, вздовж дороги одразу помітив залишки будівлі, яка раніше, скоріш за все, була промисловим об’єктом. Після обстрілів про нього нагадують лише металеві конструкції.
Зруйнований міст, розбомблена заправка, обстріляний знак, що сповіщає про в’їзд до міста – ці жахливі наслідки війни викликають бурю емоцій в адресу російського ворога.
На шляху, біля лісового масиву, кременчужани побачили кладовище машин, що постраждали від обстрілів, а серед них – останки танку.
Неподалік від цього місця військовим відвантажили першу партію гумдопомоги – дрони, чохли для плитоносок, взяття, одяг, аптечки, спальні мішки тощо.
А далі знов дорога – на Слов’янськ Донецької області. І знову зруйнований міст та багатоповерхівки, у яких колись мирно жили українці.
Олександр розповідає, що попри військові дій, що тут розгорталися, у деяких приватних будинках досі живуть люди, хоча стіни чи дахи помічені війною. Втім до інших життя вже ніколи не повернеться, як не повернуться діти у школу, від якої залишилися лише стіни. Нашому оператору важко зрозуміти, як живуть люди у поверхівках, частина яких вщент зруйнована, у інших замість скла у вікнах – плити-osb. Вже немає звичних для мешканців магазинів та інших приміщень – ворог їх розбомбив. Привертають увагу чорні від вогню стіни будинків та будівлі, всередині якої порожнеча.
Розповів Олександр і про те, що дорогу, якою їхали волонтери вже розмінували. Але досі небезпечно ступати на необстежені ділянки – на міну можна натрапити будь-де.
Чим ближче, до Слов’янська, тим частіше чутно постріли та вибухи, бачиш жахливі сліди війни: вщент зруйновані приватні будинки, розбомблені торгові приміщення, пошкоджені церкви.
Вздовж дороги залишилися останки військової техніки, перевернуті автобуси.
Олександр називає цю зону Донецької області «мертвою», адже жодної людини тут ні він, ні волонтери не бачили. Лише припускають, що життя триває десь подалі від відлуння війни.
В районі Слов’янська кременчужанини зупинилися в одному з сіл, де залишилися ночувати. Там їх зустріли військові. Один з них – наш земляк Юрій Шевченко, командир 4-го відділення 2-го взводу підвозу продовольства та військово-технічного майна. З ним нашому оператору вдалося поспілкуватися.
- Як довго воюєте?
- Перша моя війна була десь 30 років тому. У 1991-1992 роках я служив у Грузії. Це час СРСР-СНГ. І так трапилося, що біля Тбілісі є навчальний пункт «Вазіані» (як у нас була «Десна»), штурмував. Як оце зараз штурмують за річкою Курою на пр. Шота Руставелі Верховну Раду їхню. Я вже тоді зрозумів, що одна з 15 республік, де не було ні заворушок, нічного – це Україна. Якщо щось буде, то буде знати весь світ. Починаючи з 2014 року – я волонтер. У 2020 році я підписав контракт. З початку повномасштабної агресії кацапів я був прикомандирований до 80-й бригади. 25-го (лютого, ред.) я вже був на завданні – «вертушками» нас викидали під Херсон до Антонівського мосту… З завданням ми не справилися. Так трапилося.
- Чому пішли на війну?
- Тому що за Україну воюємо (посміхається). А як ще по-другому?
- Чому вибрали саме цей підрозділ?
- По-перше, тому що мені завжди подобалася десантура. Саме хлопці, які щось уміють, тренується витривалість якась. Ще в 90-х роках, коли я йшов служити, в мене у військовому квитку було написано «Відправляється в ВДВ». Але, так як в мене була педагогічна освіта, на той момент були потрібні суперсекретні люди, якби «з головою». Але я там довго (у цьому підрозділі, ред.) не протримався – через місяць перевівся в штатний оркестр, був музикантом. Був учасником не крайнього, а останнього концерту 7 листопада у Києві (грав на трубі). А потім пішов служити у Грузію.
- Як зустріли 24 лютого? Як для вас все почалося?
- Був прикомандирований до 80-ки. Було злагодження на полігоні «Шерлан» під Миколаєвом. По тривозі нас підняли, спрямували на вертолітний майданчик і групами нас викидали під Херсон. Получається ми на майданчику переночували. Перша партія пішла 24-го, а ми вже 25-го. Колону, яка йшла, розвалили. Тоді погоріло багато речей. Так що служив в тому, що залишилося.
- Чим займалися до війни?
- У 2014 року я був бізнесменом. У Кременчуці в мене були контейнера, магазини. Потім бізнес потихеньку витягував гроші не тільки з прибутку, а й з обороту. Далі працював на маршруті – їздив з нашими кременчуцькими волонтерами. На ринку «Плеяда» ми одні з перших почали плести маскувальні сітки. Купляли рибацькі сітки, різали простирадла. Подарили машинку пральну і в режимі кип’ятіння фарбували саме простирадло, потім різали на полоски і різними кольорами (світло-зелений, темно-зелений, коричневий, пісочний) дівчата плели сітки. Пальці тоді мерзли.
- Який яскравий спогад під час війни ви можете пригадати?
- Більше всього запам’яталося, що ми почали кацапів гнати саме з населеного пункту Вознесенськ (Миколаївська обл., ред.). А це батьківщина мого прадіда, якого розкуркулили комуняки. Я там перший раз появився, і саме там почав звільняти Батьківщину мого прадіда. Це було якось круто… Було, звичайно, дуже, дуже страшно. Але ти не міг зробити і кроку назад після того, як ті ж самі бабусі нас годували… (далі військовий не зміг стримати сльози, тож на цьому інтерв’ю закінчилося ред.).
Після гарної вечері та відпочинку волонтери вирушили у бік Слов’янська. І знову зустріч та спілкування з військовими та передача чергової партії «гуманітарки»: взуття, куртки, рюкзаки, плитоноски, міношукачі, спальні мішки, саперний прибор, планшети тощо.
Під час цієї зустрічі волонтерам також вдалося поспілкуватися з кременчужанином, старшим офіцером групи безпеки військової служби 54-ої окремої механізованої бригади ім. Гетьмана Івана Мазепи Олександром Прядком. Він знав, що волонтери їдуть до них, але не знав, що зустрінеться з земляками. Тож передав усім мешканцям нашого міста привіт.
- Можливо ви приймали участь у звільненні якоїсь території від окупації?
- Наша бригада більше працювала на оборону. Некоректно буде казати на яких саме напрямках, але ми вгризалися в землю та тримали рубежі. А штурмові дії на Харківському та Херсонському напрямках–то були досягнення наших колег. В нас стоять інші завдання.
- Чим ви займались по цивільному життю?
- Розмінявши вже 4-й десяток, я прийшов до висновку, що все життя я займався пожежною безпекою. Да, я фахівець з пожежної безпеки. І в цивільному житті служив в органах Державної служби з надзвичайних ситуацій тривалий час, а потім працював на підприємстві, де теж займався цими питаннями.
- Розкажіть історію, яку ви, можливо, будете розказувати своїм онукам?
- Я виховую доньку і хочу, щоб вона виросла в цьому житті людиною, кращою ніж я. Вона вчиться в нашому ліцеї «Політ». І я ловив себе на думці, що коли це все закінчиться (а це обов’язково закінчиться), мене запросять розповісти дітям про цей кошмар, який зараз відбувається, історій дуже багато. Історій мужності, історій відданості. Зараз на чомусь такому акцентувати увагу я не буду. Геройство наших хлопців в тому, що вони… «Київ за три дні»… зламали цій собаці хребет і зараз, я думаю, це саме головне. Це історія, ту, яку ми пишемо.
Зустрічі закінчилися теплими обіймами кременчужан.
Прядко зазначив, що на одному з дронів зробить відповідний напис, а всі вони будуть працювати за Олега Гегечкорі, кременчужанина, який загинув 8 березня 2022 року. Адже вони були товаришами, одногрупниками.
На цьому подорож волонтерів не закінчилася – далі був Покровськ, де чоловіки ночували у хостелі.
Олександр пригадує, що був у цьому населеному пункті ще у 2018 році. Але за цей час майже нічого тут не змінилося – все нагадує про війну. Втім тут майже постійно лунають повітряні тривоги, чутно вибухи. Мешканці вже настілки звикли до цих звуків, що практично не реагують на них. Наш оператор розповів, що тут його вразили ціни – вони набагато вище, ніж в інших містах. А на його питання, коли до магазинів привозять продукти, якщо постійно відбуваються обстріли, місцеві відповіли: «Вночі».
А ще люди показують на будинки, частина яких зруйнована і розповідають, що у деякі росіяни влучили зовсім нещодавно. Але життя тут триває. Як і триває у самому Слов’янську, через який проїхали волонтери.
Переглядаючи відеоматеріал Олександра, помічаєш, що це місто нагадує наше. Тут, незважаючи на обстріли, їздить громадський транспорт, люди поспішають по справах, працюють магазини та інші заклади.
Напруженим та приємним був наступний день, який приніс нові зустрічі з захисниками, зокрема з відомим військовим з позивним «Моджахед» (громадянин республіки беларусь, який воює за незалежність України) і армійцем Збройних сил України з позивним «Хохол», якого знають багато українців.
Ці військові 59-ї та 110-й бригад також отримали приємні подарунки, які допоможуть нищити ворога на українській землі: тактичний комп’ютер, дрони, одяг, взуття, біноклі, теплові зори, коліматори, Starlink, аптечки тощо.
Не змогли волонтери під час поїздки оминути Авдіївку. Довго тут не затримувалися, адже це дуже небезпечно. Але після цього на стелі «Авдіівка – це Україна» з’явився державний прапор, який причепили кременчуцькі мужні чоловіки.
Після повернення додому Олександр помітив, що здригався від гучних звуків, що чув поряд: чи проїжджала машина, чи гомоніли діти, чи гув вітер. Втім, за його словами, він обов’язково ще повернеться до цих українських міст і не один раз.
Розповідь Олександра Попенка слухала Олена Сінтюріна
Фото та відео Олександра Попенка
