Кременчуцька газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Субота, 23 Жовтня 2021
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube

Вы здесь

Зачаровані красою гір: як кременчужани йшли до своїх вершин

8 серпня 2021

Історії людей, які кинули виклик собі та природі.

Аби відчути себе в буквальному сенсі на висоті, людина здатна зазирнути прямо у вічі своєму страху. І поки дехто намагається пізнати себе, інші йдуть за покликом серця та бажанням побачити справжню красу, створену природою. Чи можливо майже доторкнутися до неба, і як змінюється життя тих, для кого після сходження воно розділилося на «до» та «після», дізнавалася Кременчуцька газета. Людей, з якими ми поспілкувалася, об’єднує прагнення пізнати невідоме та бажання йти вперед і вгору. Ми зібрали історії містян, які піднялися на певні вершини України та світу.

Говерла – найвища точка України, висота – 2 тис 061 м над рівнем моря.

Ігор Близнюк, засновник адвокатського бюро:

«Це була моя перша мандрівка. Донедавна я є одним з інвесторів Британської фінансової групи, і один із топ-лідерів нашої команди Дмитро організував поїздку для інвесторів у Карпати. Нас було 20 чоловік, тому я скористався можливістю відвідати ці гори. Обрали для нас, скажу відверто, середньої складності маршрут (там три: легкий, середній і складний). Одразу було дуже непросто: 9 км вгору і стільки ж назад, йшли по близько 6 годин в одну сторону. Найскладніше було подолати останні 850 метрів на саму вершину, був досить крутий підйом, повертатися мені було легше. З погодою нам пощастило у сходженні. Вже повертаючись, потрапили під рясний дощ, ґрунт був вологим і можна було отримати травму. До сходження потрібно готуватися досить відповідально. Я вважаю, що треба брати найбільш легке спорядження, щоб людина могла рухатися, і це не було для неї тягарем. У нас була ціль за певний проміжок піднятися, тому брали базові продукти, бо не планували там залишатися.

Я би радив відчути цей кайф, краса наших гір неймовірна. Вразила велика кількість людей, яких зустріли дорогою – ми не були єдиними на маршруті. Коли піднялися, ніде яблуку було впасти. Наші умільці закарпатські продають там медальки і чай. Сподобалася краса вершин, сліди діяльності людини видніються, але на підйомі було дуже круто. Коли ти йдеш лісом – рівнина-підйом – зустрічаєш алабаїв, вони охороняють кіз від вовків. Інструктори розповіли, що нині розвелося багато ведмедів і рисей, але особисто ми їх не зустрічали. Можливо, є більш дикий прохід до Говерли. В перспективі хочу піднятись на Петрос і Драгобрат (гора і гірськолижний курорт Українських Карпат – ред.)».

Ельбрус – найвища вершина Кавказького хребта на кордоні республік Кабардино-Балкарія та Карачаєво-Черкесія. Західна вершина Ельбрусу – 5 тис 642 м, східна – 5 тис 621 м.

Олександр Кузнєцов, педагог:

«Займаюся туризмом десь 30 років. Цікаво було спробувати щось вище, ніж Говерла. Товариш запропонував мені сходити на Ельбрус. Я не відмовився. Зібрали певну команду таких, як ми, однодумців. Трошки перед цим потренувалися: дев’ятий поверх сходження, із рюкзаком, просто ходили багато, робили свої певні спецвправи і т.д. Підіймалися ми з Південної сторони, із села Терскол – там, де виходить канатна дорога, звідти вже далі на Ельбрус. Ми робили до того акліматизацію: сходили десь близько з 1 тис 800 метрів, потім на 3 000 на Чегет (неофіційна назва гори Кавказу – ред.). Далі три дні у нас були на активну акліматизацію, ми підіймалися до скель поступово. Під Ельбрусом є ротрак (використовується для підготовки гірськолижних схилів і трас – ред.), ним підвозять людей, які виконують сходження до 5 тис метрів. Це не дуже вірно, тому що йде різкий набір висоти і, як кажуть, «підкорювачам» стає погано, через те вони повертаються назад. Активна акліматизація – набагато краще, ніж сходження із використанням ротраку. Тобто, ми підіймалися до 4 700-5 000 м і спускалися знову на 2 000 м. Потім відпочили день – і вже йшли далі.

Найскладніше було втрапити у потрібний темп, наскільки ти швидко переставляєш ноги. На такій висоті потрібно вловити свій, у якому буде комфортно, і тобі не буде ні важко, ні легко, тобто який підходить саме для тебе. В нас була компанія із 8 осіб. Тож, умовно поділилися на людей, які вже ходили (вони підіймалися на дві вершини), і тих, які були більш-менш підготовленими. Найбільше запам’яталася природа, гори, які відкривалися на сході сонця. Це було неповторно, описати словами неможливо, кожен день по-різному – сьогодні так, а завтра так. Певна природа того дня запам’яталась. Піднятися вище, може, й немає у планах. А от у планах – сходження на Монблан (вершина у Грайських Альпах (Західні Альпи), на кордоні Франції та Італії, найвищий шпиль у Західній Європі (4 тис 808,73 м – ред)».

Еверест – найвища вершина земної кулі, розташована в Гімалаях, на кордоні Китаю і Непалу. Висота – 8 тис 848,86 м над рівнем моря.

Віталій Ануфрієв, лікар-стоматолог:

«У мене є двоюрідний брат, якого чомусь вабить азіатська тематика – ось і «спливли» Гімалаї. Він вийшов на компанію, яка займається організацією цих турів у Києві. Шукав компаньйона, а я йому просто відповів: «Та давай!», адже знаю, що це – легендарне місце. Долучилася до нашої компанії і дружина брата Олена. Закупили необхідну амуніцію: взуття, одяг, спорядження. Ми прилетіли до Непалу, де нас зустрів організатор. Чекали на внутрішній переліт, як говорять, «компанією-привидом», адже можна полетіти і не повернутися – злітна смуга там дуже небезпечна. Зробивши на новій території перші 5 кроків, зрозумів, що немає чим дихати. Мені пояснили, що це вже впливає брак кисню, а на додачу – втома після перельоту. Але прийшли шерпи (місцеве населення – ред.) – ті люди, які супроводжували нас на сходженні – і почався трек. Я одразу зрозумів, що потрапив у середовище, яке диктує умови, адже назад повернутися вже не можна було: потрібно або йти далі, або сідати там і помирати. Йти було дуже важко, але мені вистачило кмітливості. Я подивився на інтервал, темп і амплітуду дітей-шерпів: вони йшли, наче пританцьовуючи. І почав за ними повторювати – так і знайшов свій темп.

Найскладніше було жити в лоджії (спеціальна конструкція для ночівлі – ред.), вони чисто символічні, температура вічно змінювалася. Була специфічна їжа, вона там не дуже смачна. Складно було, коли гірська хвороба накриває усіх, людина потрапляє в ці умови, і її організм страждає від дефіциту кисню, це може стати летальним. Нас це також наздогнало, в базовому таборі (понад 5 тис м над рівнем моря). Це було безсилля: не можна ні рукою, ні ногою поворухнути. Лідер групи наказав мені «продихуватися», і це потрібно робити постійно – глибоко дихати. Заснути там було нереально, тільки намагаєшся – і наче хтось перекриває усі клапани, серце і легені не працюють. Але мене дуже вразила велич цих гір: увечері квітучі дерева, а вже наступного дня все завалене снігом. Місцеве населення дуже цікаве, вони фізично сильніші за нас. Я розумів, що на вершину не потраплю, однак своєї цілі я досяг. Після першого у моєму житті сходження (але такого масштабного) знову тягне в гори».

 

Віра Ляшенко, Тетяна Красельникова

Фото з власних архівів співрозмовників

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Афиша Кременчуга
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Ми в Telegram

Підписатися