«Азовця», разом з іще шістьома військовими з цього полку, цьогоріч у лютому засудили у росії.....
Історія кременчужанки Юлії та її чоловіка (його імені не називаємо з міркувань безпеки) почалася у 2005 році. Тоді, після його повернення з армії (він служив на флоті) до Кременчука, майже одразу молоді люди почали зустрічатися. Через рік одружилися. Згодом у них народилася донечка.
У 2015 році містянин вирішив стати на захист Батьківщини по контракту. Спершу служив у Національній гвардії, згодом перейшов до славетного полку «Азов».
«Він любив свою роботу, завжди був у хорошій формі. А захист, так сказати, був його стихією. Адже саме військова служба була його справою. Україну захищав з 2015 року в АТО», – починає свою розповідь про чоловіка Юлія.
Востаннє вони бачилися 9 січня 2022 року, коли коханий приїздив у відпустку.
Повномасштабне вторгнення росії на територію України наша співрозмовниця разом із 16-річну доньку застало вдома, у Кременчуці, а чоловіка–у Маріуполі.
«Я, як завжди, збиралася на роботу. Чоловік на той момент по контракту перебував у Маріуполі. Він зателефонував нам о пів на п'яту ранку і сказав, що почалася війна. Щоб ми збиралися і, можливо, кудись виїжджали. Ми прийняли рішення залишитись в Україні», – пригадала вона.
А далі були буремні події, знайомі кожному українцю, за якими спостерігали з болем у серці – затяжні та тяжкі новини з маріупольської «Азовсталі», які через проблеми із зв’язком рідні отримати не кожного дня.
«Добре, що чоловік завжди був оптимістом і вірив, що війна незабаром закінчиться. Щодо своєї служби, ніколи нам особливо нічого не розповідав. Навіть тоді, коли у Маріуполі тривали запеклі бої і вони потрапили в оточення на «Азовсталі». Зазвичай відповідав лише: «Все добре», або «Нормально», – пригадує Юлія.
Чула голос – у травні 22-го
За словами жінки, до кінця березня 2022 року зв'язок з чоловіком ще підтримувався.
«Ми говорили по телефону, переписувалися. Бувало, що з ним зникав будь-який зв'язок. Тоді хлопці, його побратими, по рації дізнавалися, що з ним і як. І з уже відомих телефонів мені передзвонювали або писали. Не зважаючи на усе, що відбувалося там, він намагався хоча б раз на тиждень передати якусь вість — навіть з іншого телефону. Проте остаточно зв'язок зник 17 травня. Того дня, останній раз, він зателефонував мені через інтернет. Сказав: «Якщо що–нікому не вір, нікого не слухай». Я зрозуміла, що він попереджав, що вони будуть, можливо, виходити», – підсумовує жінка.
А далі був почесний вихід у полон, після якого голосу коханого Юлія не чула понад 2 роки. Оскільки захисник був у «Азові» – не дивно, що до нього, як до представника одного з найсильніших формувань, було і залишається вибіркове ставлення.
Раніше жінка дізналася, що «Азовця» перевели до Донецького СІЗО. По щасливій долі обставин, це сталося до теракту в Оленівці.
«Там, м'яко кажучи, складні умови: напівпідвальна камера на двох осіб, пляшка води на день, якою хочеш вмивайся, хочеш пий. Їжа — мінімальна. Знаю, що перший рік на свіже повітря їх взагалі не випускали. Тож уже більше 2-х років не чула його. У надії лише уявлення, що він тримається. Вірю, що так і є», – розповіла жінка полоненого.
Останні вісті – понад рік тому
Перші звістки про чоловіка жінка почула, коли з полону вийшли командири «Азову» (з позивними «Волина» та «Калина») у вересні 2022 року.
«Тоді наших хлопців обміняли доволі багато. Військові, які виходили, говорили про нього, називали його позивний. А уже з останнього, що чула від хлопця по камері, що передавав слова, що «він нас дуже любить». Але це було аж понад рік тому — у травні 2023 року. Тоді мені говорили, що він тримається. Він у нас оптиміст, тож, сподіваюсь, і там намагається не падати духом та підтримувати інших», – розповіла Юлія.
На жаль, після цього будь-який зв'язок з чоловіком зник. І з того ж часу росіяни не обмінюють «Азовців».
«А ті, хто повертається, багато чого не мають права розказувати (на розголос), щоб не підставляти тих, хто залишився. Ну, якби їх попереджали, що завтра на обмін… А так вони ж не розуміють. Їх просто згрібають кудись і везуть. Добре, коли щастить і це саме обмін», – підсумовує жінка.
Сьогодення
Дружина та донька військового не сидять, склавши руки. Зустрічаються з представниками координаційних штабів, знаходять контакти тих, хто повернувся з полону, проводять онлайн-зустрічі з координаторами.
«Ми подавали колективне звернення до Президента України. Там підписи ставили родичі з різних міст. На жаль, нам відповіли, що Президент не компетентний в цьому питанні. Та що для просування обмінів та пошуку полонених є координаційний штаб, який цим займається. Але там кажуть одне і те ж: «Подаються списки». Проте, як і на скільки усе просувається далі — ми насправді не знаємо. Як і те, на скільки вистачить наших хлопців, на жаль, ніхто не розуміє.
Залишається віра в їхню силу духу, витримку і везіння, що вони виживуть та що росія чесно віддасть наших Захисників на Батьківщину. Але головне — не здаватися і нам, тут, нагадувати, завдяки кому громадяни можуть зранку випити свою чашку кави. Тому, окрім мітингів, ми продовжуємо невпинно звертатися до координаційних штабів та говорити про полонених», – підсумовує жінка.
Мітинги за звільнення
У 2023 році в одному із чатів дружин військовополонених Юлія познайомилася з іншими дружинами-кременчужанками, які чекають рідних з полону. Коли тільки почали проходити подібні мітинги з метою привернення уваги до полонених, таких було троє: Світлана, Оксана та Юлія.
«Кременчук тоді був одним із перших міст, який підтримав аналогічні акції. Почали робити свої перші плакати. Далі підтяглися інші, були автопробіги. Зараз інколи не виходимо, коли спека. Але вважаю, що це постійно має бути на розголосі, щоб про них не забували. Адже коли вони першими захищали Україну, ними захоплювалися. А тепер, виходить, про них неначе забули», – говорить жінка.
Вирок суду – 26 років
Із чатів дружин військовополонених у лютому цього року Юлія дізналася, що там, на окупованій території, відбувся суд, на якому її чоловіка засудили на 26 років.
«Їх 7 чоловік засудили під одну статтю. Мовляв, вони зруйнували три домоволодіння. А також зробили 220 пострілів з гаубиці.
Цікаво, скільки насправді було цих пострілів, чи були вони? Хто їх рахував? Важливо те, що бійці мають право на правозахисника. Але там може бути лише російський. І головне — військові мають право на звільнення чи обмін, адже вони чинили як вірні Захисники своєї держави. І не самі виходили у полон, а по наказу. Тож чому про них тепер забувають.
Ви ж бачите, вони їх не поспішають міняти. Мабуть, у них, я так думаю, ж є якісь передумови для цього. Я не вірю, що вони нічого не хочуть і думаю, для російської сторони це будуть вигідні умови. Тож чекаємо та віримо у повернення», – підсумовує Юлія.
Історія дружини полоненого, яка нещодавно переїхала до Кременчука.
Ліна Романченко
Фото авторки
Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!
