Ще у 50-х роках минулого століття на місці Кременчуцького моря вирувало людське життя. Його плин обірвала Кременчуцька ГЕС – масштабний радянський інженерний проєкт. Будівництво гідроелектростанції передбачало створення водосховища.
Для його появи під воду пустили понад дві сотні сіл Полтавської, Черкаської та Кіровоградської областей. Втрачені давні українські поселення та поховання. Затоплені тисячі гектарів родючих земель. Але найбільших втрат зазнали місцеві жителі, чия особиста історія похована на дні рукотворного моря.
ЗМІСТ поговорив із переселенцями тих часів, екологом та дослідницею, яка вивчала трагедію затоплених сіл Полтавщини. Розповідаємо про втрачену історію й здобуті проблеми, спричинені гігантоманією радянської влади.
Кременчуцька ГЕС під час будівництва. Джерело – dakiro.kr-admin.gov.ua
Дослідженням зниклих сіл займається директорка державного архіву Полтавщини Валентина Гудим. Жінка родом із села Глобинської громади, що розташоване неподалік берега Кременчуцького водосховища. Ще дитиною вона бачила, як кістки з затоплених кладовищ вимивало водами рукотворного моря на берег, а подорослішавши, вирішила дослідити історію втраченого краю на Полтавщині.
«Будівництво Кременчуцької ГЕС має два аспекти. Перший і найголовніший – це той, про який ніхто ніколи не говорив: приховане цинічне ставлення радянської влади до українців, до української ідентичності, українського пласта історії. Затоплення – один із таких елементів знищення цієї історії. Друга проблема – екологічна, яка зараз відома й про яку говорять принаймні останні 30 років».
Документи щодо ГЕС розпорошені по багатьох архівах України. У Полтаві зберігають рішення уряду про будівництво, звіти про підготовку водосховища, світлини урочистостей з нагоди запуску гідровузла, а також списки переселенців та розмірів компенсацій за втрачене житло.
Керівниця Державного архіву Полтавщини Валентина Гудим
Матеріали архіву про переселення
Список переселенців з сіл, які підлягали затопленню через будівництво ГЕС
Відселення та компенсації за втрачене майно
Кременчуцька ГЕС стала амбітним проєктом Радянського Союзу, який потребував значних ресурсів і перетворень природи. У результаті спорудження цього об’єкта затоплені родючі землі та поклади корисних копалин. На Полтавщині під переселення потрапили 73 населених пункти, де мешкала 131 тисяча людей.
Більшість сіл мали затопити водосховищем повністю, деякі – частково. Переселення розпочали у 1957-1958 роках. На той час минуло кілька років, як місцеві відбудували свої домівки після Другої світової війни.
Хутори біля Градизька незадовго до затоплення. Фото надав Державний архів Полтавщини
Штаб гідробудівників. Джерело фото – dakiro.kr-admin.gov.ua
Документи радянських часів справляють враження ретельної організації відселення. Людям пообіцяли нові добротні будинки з комфортними умовами проживання, але насправді держава не мала достатньо ресурсів, щоб фінансувати масове будівництво нових господарств для переселенців.
«Плани переселення на папері були дуже непоганими, але в реальності це був такий собі напівхаос. При чому чітко визначили місця переселення й змінювати їх не можна було. Зведення будинків для переселенців за планами мало завершитися у 1960 році, а насправді воно тривало до 1964 року. Деяких переселенців навіть прихистили місцеві жителі, бачачи їхні поневіряння, на час будівництва нових хат», – говорить дослідниця Валентина Гудим.
Будівництво Кременчуцької ГЕС. Фото з архіву Полтавщини
Затоплення Кременчуцького водосховища. Джерело – dakiro.kr-admin.gov.ua
Більшість переселенців із затоплених сіл продовжили жити в межах Полтавської області. Найбільше їх прийняли Кременчуцький, Кобеляцький, Козельщинський, Пирятинський, Глобинський та Новосанжарський райони. Півтори тисячі сімей переселили також до Херсонщини, де для них завчасно звели будинки. Проте більшість виселених мусили будуватися самостійно.
Розмір відшкодувань був недостатній і варіювався залежно від віку житла, яке підлягало затопленню. Зі звернення місцевої влади Полтавщини до ради міністрів УРСР відомо, що середня компенсація за домогосподарство становила 4 тис. карбованців і її не вистачало на закупівлю необхідних матеріалів для нового будівництва.
«Вони приїжджали на місце, а там нічого ще не було готове, навіть грошей ще не було в місцевої влади для того, щоб розпочати будівництво. Тому дехто повертався назад, розбирав свої хати й забирав хоча б дерево, дрова, щоб розпочати будівництво. Будівельних бригад і грошей не вистачало, а люди прибували в населений пункт і мали одразу ж працевлаштуватися, бо питання того, щоб звільнити переселенців від роботи, не стояло. Переважно всі йшли в колгоспи: удень працювали, а ввечері чи на вихідних власноруч будували свої будинки. Таких була більшість. Уже пізніше радянська влада компенсувала їм витрати на будівництво».
Будівництво ГЕС. Фото надав архів Полтавщини
Історії виселених
Унаслідок появи водосховища з карти України зникли десятки назв, серед яких села Гусине, Лебехівка, Кулішівка, Стовбуваха, Морозівка, хутори Відпільне, Плависте, Заруддя, Зубахи, Світайлове, Кизивер, Гарбузівка та інші.
Будівництво водосховища поставило крапку в існуванні давнього поселення Воїнська Гребля. Поблизу нього розташовувалося відоме з 11 століття місто-фортеця Воїнь – укріплення на кордоні з кочівницьким Степом. Останніх жителів Воїнців змусили покинути свої домівки у 50-х роках минулого століття. Більшість осіли в Кам’яних Потоках, як-от подружжя Майстренків.
Андрій та Олександра Майстренки
Роботи в котловані ГЕС. Фото – dakiro.kr-admin.gov.ua
88-річний Андрій Майстренко залишив рідне село 66 років тому. Чоловік закінчив сім класів місцевої школи, залізничне училище в Кременчуці, рік пропрацював на вагонному заводі й відслужив у армії. Одразу після демобілізації дістав від батьків наказ їхати в Кам’яні Потоки, де родині дали землю під нове будівництво.
«Батькам виділили за ту хату грошей. Мабуть, 12 тисяч, батько казав. І ото ж мені давав. Батько старий уже був, йому більше 60 год було. Ну приїжджяв, як кришу робили, командував тут. Він плотнік хароший. А то я сам усе. У Воїнському батько договорився з сусідом, шоб вдвох класти: йому висласти, і шоб він. То так ми й зробили: виклали цю хату, а потом йому виклали хату. Ми тут строялись все літо. Ну осінню вже хата вкрита стояла. Не помазана тільки знаружі і зсередини. І не було ще вікон, одвірків, луток. Ну заказали, дали нам матер’ял. Нам помагали, государство дало брьовна на пилорамі», – пригадує житель Воїнців.
Подружжя Майстренків розглядає карту розташування селиць у селі Воїнці
Переселенський квиток
89-річна жителька затопленого села Олександра Майстренко розповідає про юність і переселення, втираючи сльози. Її з братом ростила мати, а родина потерпала від злиднів.
Дитиною вона проводила зими, не виходячи з хати, бо не мала теплого одягу й взуття. Коли подорослішала, пішла працювати в колгосп, віддавши роботі 36 років життя. Під час переселення Олександра Майстренко пішки прийшла з Воїнців до Кам’яних Потоків, пригнавши колгоспних корів.
«Як уже підросла, пішла я на хверму там у Воїнському, корови доїла. Де це переселення, господи, взялось? Переселяться сюди. Шість душ нас гнало: чотири дівчат і два хлопці. Ото дали нам по 12 коров каждій. Група була. Пару коней дали, два бетони. Якшо знаєте Градизьк, там такий яр Вирвихвіст. Догнали, темніє. Стали там ночувать. Голова колгоспу і зам приїхали туди в Градизьк, привезли машину зеленої маси коровам, а нам на шістьох хоч би одну хлібинку привезли».
Олександра Майстренко розглядає старі фото
Хата Майстренків, збудована після переселення
Подружжя Майстренків розглядає карту села Воїнці з місцевої дослідницею затоплених сіл Світланою Слюсаренко
Село Недогарки потрапило під затоплення частково, тож його жителям довелося переселятися в межах свого населеного пункту вище від води. Володимир Букач у той час був підлітком. Його родина встигла відбудуватися після воєнного лихоліття, аж ось їх спіткало нове випробування.
Володимир Букач
Будинок Володимира Букача
«Жили в землянці. Батько під час війни був на Далекому Сході, він був воєнний. І коли приїхали, все спалено, прийшлося ж десь жить, побудували землянку. Це той же бліндаж. То в землянці жили й коза, і поросята, і кури, і ми всі в землянці жили.
У 1950 році нову хату построяли. Тоді були литі хати: глина, солома, опалубовка. І оце так робили. Виливали стіни, робили кришу, вікна пропилювали, вставляли вікна. Оце була нова хата після землянки. А в 55-му році почали строять ГЕС і нас переселили сюди. Оце батькові прийшлося дважди строяться».
На час будівництва Кременчуцької ГЕС українці пережили Голодомори, репресії 30-х років та Другу світову війну, тож відкритого спротиву переселенню не чинили, говорить дослідниця Валентина Гудим. Попри це з документів радянської міліції відомо, що тихий саботаж все ж існував.
«Радянська влада створювала комісії, які ходили від хати до хати й описували майно для того, щоб відшкодувати людям збитки, які будуть завдані через руйнування їхніх осель. Тут люди почали масово не підписувати акти обстежень, були незадоволені тим, що не всі господарські об’єкти вносили в перелік. Тихий саботаж сприяв тому, що місцева влада почала вносити в перелік майна, яке підлягає знищенню, і плодові дерева».
Кременчуцька ГЕС. Фото – dakiro.kr-admin.gov.ua
Валентина Гудим показує архівні фото, як світ побачила Кременчуцька ГЕС
Виплати за втрачене майно відрізнялися: власники старіших хат отримували більші компенсації, а нещодавно збудованих – менші. Логіка була наступною: для будівництва першим треба було все купувати з нуля, а другі могли використати наявні матеріали.
«Заставляли розбирати. Якшо нова хата, то менше виплачували, бо кажуть, ви ж дерево, вікна, двері – усе ж перенесете на нову хату. За дерева фруктові тоже виплачували, у кого були дерева. Но їх перед тим багато повирубували, бо налоги на дерева даже були», – говорить Володимир Букач.
Процес виселення людей на Полтавщині тривав повільніше, ніж в інших областях. За це місцева влада діставала критику партійного й радянського керівництва.
«Чому повільно? Бо люди всупереч рішенню й планам переселення посадили городи у 1958 році. Писали в різні партійні органи скарги й прохання пожити у своїх оселях до осені для того, щоб зібрати врожай, бо треба ж в зиму чимось харчуватися», – каже Валентина Гудим.
Звернення влади щодо нестачі лісоматеріалу для переселенців. Документ з Державного архіву Полтавщини
Екологічні проблеми через появу Кременчуцького моря
Береговий укіс Кременчуцького водосховища почав руйнуватися ще у 80-х роках. Загальна протяжність берега в межах Полтавщини становить понад 150 кілометрів, з них близько 44 кілометрів постійно піддаються руйнації.
Хвилі, вітер та зміни рівня води розмили понад 800 га земель Полтавщини. Завідувач кафедри екології Полтавського аграрного університету Павло Писаренко говорить, що, за оцінками вчених, область продовжує втрачати від 3 до 5 га на рік:
«Мало того, що ми втрачаємо родючі землі, на яких можна було б проводити сільськогосподарське виробництво, ми ще й вимілюємо водосховище. Це порушення температурного режиму, проблеми, пов’язані з цвітінням води. Це зникнення іхтіофауни. Крім того, є таке поняття як місто й каналізаційні скиди, які також потрапляють туди й не несуть нічого хорошого. І ті звалища, які знаходяться на берегах цього водосховища».
Павло Писаренко
Кременчуцька ГЕС. Історія затоплення сіл Полтавщини рукотворним морем
Відкрито говорити про екологічні проблеми Кременчуцького водосховища почали після здобуття Україною незалежності. Місцеві жителі називають його гнилою водою й остерігаються ловити рибу чи купатися. За часів Радянського Союзу про ці проблеми не говорили.
«Якщо вивчати наші документи, то можна сказати, що проєктувальники з “УкрГІДЕПу” попереджали про негативні наслідки. Але це було половинчате попередження. Спеціалісти писали, що в результаті спорудження об’єкта будуть затоплені 80 тисяч гектарів цінних чорноземів, родовища бурого вугілля. Ніхто не писав про наслідки від спорудження Кременчуцького водосховища. Можливо, не передбачили, можливо, не прорахували. У нас немає документів про дослідження, екологічні експертизи щодо руйнування ландшафту цієї території», – говорить Валентина Гудим.
Іншою проблемою для переселенців стали кладовища. За рішенням місцевої влади люди могли отримати послуги перепоховання, звернувшись про перенесення праху своїх родичів на нове місце поселення.
«Люди переїжджали разом зі своїми покійними родичами. Але, як показує практика, не всі поховання з кладовищ були перенесені з різних причин, можливо, не було родичів. Це все було затоплено Кременчуцьким морем і десь уже з кінця 70-х – початку 80-х років ці кладовища почали спливати. Наприклад, на березі в селищі Градизьк в районі гори Пивиха, де були піонерські табори, діти знаходили черепи й гомілкові кістки», – розповідає дослідниця з власного досвіду.
Еколог Павло Писаренко каже, що в контексті поховань основною проблемою затопленої місцевості радше є худобомогильники, аніж цвинтарі.
«Втішає те, що не так багато там поховано, по-перше. По-друге, бувало, що люди помирали від хвороб, але взагалі то це якась природна смерть. За державними будівельними нормами кладовище – це 50 років, тобто воно розкладається. Більшою проблемою з погляду екології та санітарії є худобомогильники. Ті місця, де ховали худобу, яка хворіла. Наприклад, збудник сибірської виразки 30 років зберігає активність. Оце для населення важливіше, бо кладовища не такі великі. А худобомогильників більше».
Укріплення берега Кременчуцького водосховища. Фото – Регіональний офіс водних ресурсів Полтавщини
Руйнування гори Пивиха. Фото – Регіональний офіс водних ресурсів у Полтавській області
Павло Писаренко
За словами фахівця, нині найбільшої шкоди завдають сміттєзвалища, які розташовані на березі, як-от кременчуцьке звалище на Деївській горі. Воно загрожує потраплянням до води фільтрату, важких металів, органічних та неорганічних сполук.
Трагедія примусового переселення спіткала жителів Полтавщини понад 60 років тому. Кременчуцьке море поховало їхні домівки під товщею води разом з осередками давньої української історії. Зберегти її для нащадків може тільки національна пам’ять, боротьба за яку точиться от уже декілька століть.
За матеріалами ЗМІСТу
Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!
