У Кременчуці відбувся автопробіг на підтримку військовополонених: «Три роки болю, надії та боротьби».
18 травня у Кременчуці на площі Перемоги відбулася акція-нагадування й автопробіг на підтримку військовополонених під гаслом «Не мовчи, полон буває». Цей захід був приурочений до третьої річниці виходу українських захисників із заводу «Азовсталь». У ньому взяли участь 30 автомобілів, прикрашених національною символікою, фотографіями мужніх захисників та плакатами з гаслами, які наголошують на важливості підтримки військовополонених.
Організаторка акції, Юлія Чередниченко, наголосила на необхідності постійного нагадування суспільству про долю полонених.
«Сьогодні ми зібралися тут, щоб вшанувати пам'ять та подвиг наших героїв, хлопців, які три роки тому зі стягнутими серцями зробили те, що вважали за необхідне. Ми присвячуємо цей автопробіг річниці їх виходу в почесний полон із Азовсталі, який став символом незламності духу, мужності та самопожертви. Серед руїн, проливів крові та вогню вони стояли на передовій, борючись за нашу свободу, за незалежність»,— звернулася вона до учасників та усіх присутніх на площі громадян.
Вона підкреслила, що вчинок захисників — це не лише прояв безмежного героїзму, а й потужний заклик до єдності, стійкості та незламної віри для кожного з нас.
«Це нагадування всім нам про те, що ми за все це боремося не лише для себе, а й для наступних поколінь. Давайте пам'ятати та вшановувати героїв, які не злякалися важких обставин. Нехай кожен кілометр цього автопробігу стане свідком нашої пам'яті, солідарності та віри у світле майбутнє! Слава Україні!», —додала Юлія.
Після завершення промови Юлії Чередниченко, учасники автопробігу вшанували пам’ять полонених та загиблих захисників спільною молитвою. Вони зачитали «Молитву українського націоналіста» — сакральний текст, створений у 1936 році Осипом Мащаком, який став символом незламності духу та жертовності у боротьбі за Україну.
Цей текст, що починається словами «Україно, свята Мати Героїв, зійди до серця мого…», був виголошений з глибокою повагою та внутрішнім трепетом. Молитва стала кульмінаційним моментом заходу, об’єднавши присутніх у спільному прагненні до свободи, справедливості та перемоги.
У цій хвилині духовного єднання особливо відчувалася спільна доля всіх родин, які вже третій рік поспіль живуть у режимі постійного очікування й душевного болю. Для кожного з них ця молитва — не ритуал, а спосіб триматися далі.
«18 травня рівно три роки, як мій син вийшов з Азовсталі, поранений. Ми розпочинали свої акції, як боротьба за Маріупольський гарнізон, але зараз до нас долучається багато людей рідних із різних напрямків. Наші акції переросли в таку всеукраїнську боротьбу за визволення полонених, за пошук безвісти зниклих, тіл загиблих наших героїв», - розповіла мати військовополоненого Світлана Павленко.
Ще одна учасниця автопробігу, Ярослава Хлань, приїхала на машині свого чоловіка -, який зник безвісти понад вісім місяців тому в Нью-Йоркі (селище у Торецькій міській територіальній громаді Бахмутського району Донецької області - авт). Для неї ця автівка — не просто транспорт, а пам’ять, присутність і надія.
«Три роки страждань, три роки болю, три роки невідомості та три роки боротьби. Мій чоловік зник безвісти 8 місяців тому, 265 днів. Він зник в Нью-Йоркі. Я вірю, що він живий, чекаю його, шукаю, але, на жаль, Азов "не світять" в полоні... Я прийшла сюди, наклеїла його прапор на машину. Це його машина...і думаю, що не так я уявляла наше життя»,— розповідає Ярослава.
На автівці — прапор її чоловіка, всередині — його шеврони, які він збирав. Вона каже, що не може сісти за кермо, не увімкнувши хоча б одне з відео, де звучить його голос. Усе це — її спосіб тримати зв’язок, зберігати пам’ять і не дозволити болю знищити ту віру, яка жевріє у серці.
Її чоловік Володимир до початку повномасштабного вторгнення жив за кордоном, однак із перших днів великої війни повернувся в Україну — щоб стати на захист рідної землі. У 2022 році він вступив до полку «Азов», де служив водієм БТРа під позивним «Чечен». Саме під час війни доля звела його з Ярославою, і це знайомство стало для неї переломним, а їхнє весілля стало особливим символом любові — він був у військовій формі, а вона — у вишиваній сукні.
З моменту зникнення коханого дівчина щодня ділиться його історією у соціальних мережах. Уже 265 днів вона викладає пости та фото, щоб люди не забували про нього.
«Я дуже багато потрапляла на таке, що мені кожного дня дзвонили і казали: "Навіщо ти його чекаєш? Він не повернеться, загинув, живи далі". Але моє життя це він»,— не стримуючи сліз, промовляє Ярослава.
Акція в Кременчуці стала черговим нагадуванням про важливість звільнення всіх українських військовополонених та підтримки їхніх родин. Учасники автопробігу проїхали вулицями міста, завершивши маршрут на Алеї Героїв на Свіштовському кладовищі, де вшанували пам'ять загиблих захисників.
Кожна автівка, що вирушила в пробіг, — це не просто транспорт, а символ сили, надії та непохитної віри у перемогу.
Читайте також: "Мрію почути: мамо, я вдома!" - у Кременчуці рідні військовополонених та зниклих безвісті нагадують про Захисників
Валерія Макряшина
Відео Ігоря Борисевича
Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!
