Вічна пам'ять!
Він не шукав слави. Не мріяв про медалі. Просто жив — допитливо, по-людськи щиро, з бажанням бути корисним. І коли прийшла потреба захищати — не вагаючись, пішов. Сьогодні Кременчук прощався з Вадимом Миколайовичем Прядком — людиною, чиє життя було мовчазним подвигом.
Вадим Миколайович Прядко народився 1971 року в селищі Піщане Кременчуцького району. Там пішов до школи, там його пам’ятають як щупленького, жвавого хлопчика, який, немов, почав говорити ще до того, як навчився добре ходити. Закінчив Харківський національний аграрний університет, працював у товаристві «Аграрник Запчастини». Створив родину, виховував двох доньок.
"На військову службу був призваний під час мобілізації 28 червня 2024 року. Загинув 4 червня 2025 року внаслідок дорожньо-транспортної пригоди поблизу села Громадське Літинського району Вінницької області", - розповів військовослужбовець із позивний "Лиман".
Про Вадима згадують як про людину світлого серця, спраглу до знань, з активною життєвою позицією ще з дитинства.
Людмила Іванівна, яка знала його з дитинства, згадує:
"Всім цікавився. Мені здається, що розмовляв він вже з народження. Такий був маленький, щуплий. Жвавий-жвавий хлопчик, жвавий дуже... Людина знала, що хотіла в житті, тільки жити-жити. І так дуже-дуже навіть не віриться, що говоримо про нього в минулому..."
Однокласник Олег, із яким Вадим з другого класу розділяв одну парту, говорить крізь сльози — повільно, з болем у голосі, ніби кожне слово дається важко, але з глибокою вдячністю в серці:
"Із Вадіком з 2 класу за однією партою просиділи до школи, доброзичливий. Чуйна людина була, всім завжди допомагав. Завжди, приходив на допомогу... Постійно ми з ним зідзвонювались і постійно, коли він приходив у відпустку, розмовляли. Дуже доброзичлива людина була, відповідальна. Про службу дуже ніхто не розказує. Все добре казав..."
Вадим не був публічною особою, але став Людиною з великої літери у серцях тих, хто його знав. Він залишив по собі не просто спогади — а конкретні дії, приклад, впевненість і тепло.
Кременчук сьогодні вшановував не лише військовослужбовця, а гідного громадянина, патріота і людину, яка жила чесно і з гідністю.
Відспівали Вадима у стінах Свято-Миколаївського собору — там, де стіни мовчали, а молитва линувала в небо, просячи спокою для душі Героя. Його вічний прихисток — на Свіштовському кладовищі, у меморіальному секторі почесних поховань Захисників і Захисниць України. Саме там, серед таких же відважних, як і він — тих, хто віддав найдорожче за свободу рідної землі.
Світла пам’ять. Глибоке співчуття родині, близьким і всім, хто знав і любив його.
Валерія Макряшина
ФОТО Микити Ліцкевича
Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!
