Бажаючих стати патронатними батьками треба звертатися до служби у справах дітей, аби ті, хто залишилися без батьків, проживали в родинах.
У Козельщині живе 45-річний батько 30 дітей. Саме так каже про себе, при зустрічі з журналістами, батько-вихователь дитячого будинку сімейного типу Валентин Бабіренко. Зараз у нього в будинку мешкає 9 дітей та ще так звані випускники. Загалом 14 осіб. Зрозуміло, що всі вони різного віку і статі, але всіх їх об’єднує любов до батька.
«Я щасливий! Мати стільки дітей - то щастя!» - каже В. Бабіренко і розповідає, як у 2009 році вирішив допомагати дітям, які опинилися у скрутній ситуації.
Тоді він побачив родину, де мама залишила дітей і пішла влаштовувати власне життя.
«Троє гарних, чудових дітей народила і як так можна було - просто взяти і залишити... Тоді у мене світогляд перевернувся і я вирішив допомагати таким дітям», - розповів батько родини.
Він зараз не відчуває різниці між біологічними дітьми та прийомними. Всі вони для нього любимі, як і вже численна армія онуків.
«У мене свої (біологічні) дві доньки. Одна в Німеччині, друга в Полтаві. Є вже 6 онуків і через 2 тижня буде сьомий... Всі вони часто приїздять, але по черзі. Якщо разом всі приїдуть, то що тут буде... Різниці між своїми та не своїми - немає. Якщо любиш, то не розділиш на біологічну та не біологічну дитину», - вважає В. Бабіренко.
Він пригадує, що будинок, де мешкає родина, був одноповерховим і всі разом вирішили зробити другий поверх. Саме тоді з’їхалися всі діти і за три місяці будівля виросла.
Зараз у будинку 14 кімнат. У них дуже комфортно і кожна з них чимось відрізняється. Ось у одній багато іграшок – ляльок - значить тут мешкають малі дівчатка, а в іншій є гітара і на стінах висять плакати з музикантами - це кімната старших дівчаток.
У деяких кімнатах ми бачимо двоповерхові ліжка, у інших - звичайні. Є у родини і більярдний стіл, а ще піаніно.
Але найбільше вражає кількість книжок: від класики української літератури до сучасних світових бестселерів.
Є у родини власний сад та город.
«Город є. Ми садимо необхідні речі... Але ви розумієте, що заготовити на таку кількість людей треба багато чого. Наприклад, нам потрібно 200 банок компоту на рік», - каже пан Валентин.
Щодо проблемних питань - він виділяє відсутність мікроавтобусу.
«Ось бусіку немає. Це проблема. Є авто і за авто виплачуємо кошти. Так, наша мрія - це автобус. Це б облегшило життя, бо на річку коли їдемо, то три ходки треба робити. Або коли на пікнік. Пікнік - це для дітей щастя... І зараз, під час війни, постає питання, якщо евакуюватися...» - каже Валентин Бабіренко.
Загалом він на життя особливо не скаржиться.
На запитання журналістів, чи вистачає коштів, які платить держава йому в якості зарплати та на дітей, відповідає дуже дипломатично: «Зазвичай, ми довольні тим, що маємо!».
А поза камерою розповідає про бюджет - це десь 100 тис грн на місяць.
Але якщо поділити цю суму на всіх дітей, то виходить не багато. Чому?
Ну, наприклад, комунальні платежі в місяць останній час складали близько 10 тис грн, а попереду зима. А ще є потреба в одязі, бо він «горить» на дітях, а як же без харчів? І це, не рахуючи потребу в лікуванні дітей.
«Для лікування маємо залучати кошти, бо дітям треба робити операції. Наприклад, у дівчинки проблема з клапаном серця. Не можемо ж у всіх забрати і віддати, тож залучаємо...
На початку, коли береш дитину, то коштів мало. На дитині все «горить», шкарпетки «горять», взуття «горить», одяг «горить», а потім вони починають берегти одяг і накопичується його баланс», - розповідає батько.
Самі діти не соромляться спілкуватися з журналістами. Наприклад, старші дівчинки - Рита і Рубіна розповіли, як потрапили до родини.
«Я з Карлівки... Мама не приділяла уваги, було недбале виховання, ніякого контролю і догляду, а ще вона приймала наркотики... Зі старшим братом сюди потрапили. Він зараз навчається. Ми три роки, як тут...» - каже Рубіна.
«Я з Решетилівського району. Мама пила і не дивилася за мною і братом. Нас відправили в одну родину, а потім мама забрала. Далі відправили в інтернат - в Кременчук. Там 2 роки жили і потім перевезли в притулок, бо ми не мали статусу і не виїхали, як вони за кордон. Мама померла і тоді попали сюди. З початку сюди забрали моїх Віку і Женю, а потім і мене», - пригадує Рита.
Далі дівчатка розповідають, що у них у кожного в будинку є власні вправи. Наприклад, Валік, Рита і Рубіна готують їжу по днях.
«Готуємо Валік, я і Рубіна. Дні розділили. Ми з Рубіною разом готуємо 2 дня, а він один... Сьогодні на сніданок було спагеті з томатом, сиром і маслом», - розповіла дівчина і додає, що меню складають вони самі, батько в цей процес не втручається.
А ось Миколі вже 19 років і він випускник з цієї родини. Сім останніх років він провів у Козельщинському дитячому будинку сімейного типу і за цей час бачив багато братів та сестер.
«Плакати не буду, але до того, як сюди потрапив, життя було тяжке. Мене носило по всій Полтавській області. Я був в різних сім’ях. Сам я з Книшівки. Сюди попав з братом рідним Михайлом. Він зараз на фронті...» - каже Микола, а на запитання, чи знає своїх біологічних батьків, відповідає, що знає і навіть нещодавно з ними спілкувався.
«Батьки живі, але вони були «алкаші». Спілкувалися нещодавно, але там нічого не змінилося: так і пиячать», - каже Микола і запевняє, що в родині не сумно - кожному є, чим займатися.
«Я допомогти приїжджаю - покосити траву і інше... Малечі допомагаю, виховую, як мене виховували. Я не батько, але підказки даю та настави», - ділиться Микола.
Про те, що в будинку дружньо живе багато братів та сестер каже і маленька Віка.
«В будинку нас дуже багато. Я ходжу в 4 клас. Зараз навчаюся дистанційно, а першачки ходять в залу, де обладнана школа, і до них приходить вчитель... Нам живеться добре. Тут один одного не ображають!» - каже дитина.
Вже згодом всі разом діти виходять на вулицю, аби зробити колективне фото і навіть без команди фотографа посміхаються і обіймаються, і відразу відчуваєш, що в цьому будинку панує злагода.
«Це взірець дитячого будинку сімейного типу в Кременчуцькому районі», - вважає заступник начальника Кременчуцької районної військової адміністрації Артем Даценко і зазначає, що питання охорони дитинства - одне із найважливіших завдань влади.
«У районі є 9 дитячих будинків сімейного типу, в них виховується 51 дитина. Мені хочеться звернутися до всіх небайдужих людей, аби вони зверталися до служби у справах дітей і створювали патронатні сім’ї, аби наші діти, які залишилися без батьків, проживали в родинах», - каже директорка служби у справах дітей Кременчуцької районної військової адміністрації Тетяна Гірман.
«Діти не мають залишатися без батьків і наше завдання влаштувати їх до сімейної форми виховання», - зазначає Даценко.
Він радить за додатковою інформацією про сімейний патронат, роль та функції батьків у патронаті звертатися до служби у справах дітей Кременчуцької РВА: 39600, м. Кременчук, вул. Соборна (Леніна), 14/23, тел.: 74-20-25.
Олег Булашев
Фото автора
Відео Кирило Воронцов
Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!
