Кременчугская газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Воскресенье, 15 Декабря 2019 года
Facebook Twitter Instagram Кременчугская газета на Youtube

Вы здесь

«Відбудова повоєнного Кременчука»: створення потужного промислового потенціалу міста (1961-1968 рр.)

 

24 сентября 2019 10:00

29 вересня Кременчук святкуватиме свій черговий День народження. До свята Кременчуцька газета друкує книгу «Відбудова повоєнного Кременчука. Хронологічно-об’єктовий опис за 25 років - 1943-1968 рр»  відомого автора Анатолія Сербіна. Щодня на сайті Кременчуцької газети ми публікуватимемо глави книги з фотографіями. Сьогодні читайте наступну 4-ту частину.

Створення потужного промислового потенціалу міста

Кременчук займає дуже вигідне, з економічної точки зору, географічне положення, адже місто знаходиться на перехресті залізничних, автомобільних і водних шляхів сполучення. Тож у 1960 році Рада Міністрів СРСР прийняла постанову про розвиток Кременчуцького промислового району.

Ґрунтуючись на цьому, починаючи з 1961 року, у місті розпочалося будівництво важливих промислових підприємств, яких до війни не було. Водночас набирали потужних обертів уже існуючі підприємства, зокрема, Кременчуцький автомобільний завод (тодішня адреса – вул. Леніна, 80/12. Прим. авт.), який нині знаходиться за адресою: вул. Київська, 62. Автомобілі з маркою «КрАЗ» швидко вийшли на світовий автотранспортний ринок і експортувалися до Індії, Болгарії, Аргентини, Афганістану, Китаю, Фінляндії та багатьох інших країн. 1961-го року на експорт було відправлено майже півтисячі кременчуцьких важких вантажівок у 26 країн світу.

Водночас недоброзичливці поширювали образливі плітки, що кременчуцькі автомобілі іноземці купують заради металу, на який їх переробляють, бо в них металу стільки, скільки й вантажність. І лише коли в тодішній телевізійній інформаційній програмі «Час» було показано сюжет, де кременчуцькі автомобілі в неймовірну спеку, по складних гірських дорогах доставляють вантажі в далекі аули Афганістану, пліткарі замовкли.

Колектив заводу, що налічував на той час близько 5 тисяч робітників, інженерів та службовців, освоїв виготовлення не менше 1000 найменувань деталей і вузлів, постачання яких було припинено з Ярославля, де раніше випускалися ці автомобілі.

Цього ж року зібрані перші зразки удосконалених та абсолютно нових вантажівок: самоскида КрАЗ-256, вантажністю 12 тонн, бортового автомобіля загального призначення КрАЗ-257, автомобіля-шасі КрАЗ-257, сідлового тягача КрАЗ-258.

Важливо зазначити, що автомобільний завод не лише потужно розвивав виробничу базу, нарощував випуск великовантажних автомобілів і товарів народного вжитку, але й розвивав соціальну сферу, а саме: будував житло для автозаводів, дитячі дошкільні заклади та займався організацією оздоровлення школярів. Це приваблювало містян ставати в ряди автомобілебудівників й вони масово подавали заяви до цього підприємства.

Підтвердженням зазначеного є спогади колишнього робітника експериментального цеху заводу Ю.О.Хватова: «Я отримав житло буквально через півтора року роботи на цьому підприємстві. А інженерно-технічні працівники та висококваліфіковані робітники, яких автозавод запрошував, взагалі одержували ключі від квартир впродовж кількох місяців».

Залікувавши тяжкі рани, нанесені війною, країна потужно розвивалася. Почали випускатися трактори, автомобілі, комбайни інша промислова і сільськогосподарська техніка. А для них потрібні були високоякісні колеса. Тож у 1961 році, на базі цеху Кременчуцького автомобільного заводу, був створений Кременчуцький колісний завод (тодішня адреса – вул. Леніна, 80/12. Прим. авт.), який нині розташовується за адресою: Ярославський проїзд, 8.  Він  розпочав виготовляти колеса для легкових та вантажних автомобілів, тракторів, комбайнів й іншої народногосподарської техніки. Це було єдине в Україні підприємство, що випускало стальні холодноштамповані колеса.

За короткий час новостворений завод був оснащений відповідним технологічним обладнанням, змонтовані виробничі лінії та складне зварювальне обладнання, запропоноване фахівцями науково-дослідних інститутів країни. Отримана також установка для фарбування коліс у спеціальних камерах. І невдовзі підприємство стало одним із найбільш технологічних, а його вироби атестовані за першою категорією якості, оскільки це довершена геометрія, максимальна міцність, точне балансування, колеса, які витримують будь-які дороги й умови. А відтак, кременчуцькі колеса почали поставлятися заводам Мінська, Харкова, Запоріжжя, Липецька, Ростова-на-Дону, а також до країн тодішньої, так званої, соціалістичної співдружності.

Крім високоякісних коліс, завод розпочав виготовляти й великий асортимент деталей для своєї продукції, зокрема, кільця, заготовки дисків, фланці.

Набирав потужності йКрюківський вагонобудівний завод (тодішня адреса – вул. К.Лібкнехта 139. Прим. авт.), який освоював нові види продукції. У 1963 році розпочато випуск платформ, у 1966 році серійний випуск цементовозів і зерновозів на роликових підшипниках, а через два роки випущено 200-й вантажний вагон.

З метою забезпечення виробництва й постачання вантажних і пасажирських вагонів більш якісних конструкцій, Рада Міністрів СРСР дала доручення Державному Комітету Ради Міністрів СРСР з автоматизації та машинобудування, організувати на базі науково-дослідного бюро з вагонобудування Всесоюзний науково-дослідний інститут вагонобудування із галузевим відділом у місті Кременчуці та наступними функціями: наукові дослідження в галузі створення залізничних вантажних вагонів.

У 1962 році Галузевий відділ Всесоюзного науково-дослідного інституту вагонобудування (тодішня адреса – вул. Тупикова, 12. Прим. авт.) розпочав роботу. Тут вчені Кременчука виконували науково-дослідні роботи для усіх вагонобудівних заводів країни. Одразу ж було створено відповідні структурні підрозділи: відділ перспективних розробок, який мав у своїй структурі лабораторію вантажних вагонів загального призначення та лабораторію ходових частин й гальмівних передач, відділ випробувань, у складі лабораторії динамічних і статичних випробувань, а також техніко-економічний відділ. В наступні роки інститут перебрався у нове приміщення за адресою: вул. І.Приходька, 33.

Тут було розроблено або ж удосконалено вагони для перевезення зерна і мінеральних добрив, коксовози, торфовози, вагони для технічного вуглецю, цементовози, різні типи цистерн тощо.

У цей період у вантажному вагонобудуванні країни відзначався перехід з, так званого, поясного візка на відлитий візок, основою якого були несучі стальні відлиті деталі. Для цього передбачалося побудувати на вагонобудівному заводі сталеливарний цех. Однак, 28 лютого 1961 року Рада Міністрів СРСР своєю Постановою затвердила будівництво у Кременчуці, замість цеху, заводу литва і штамповок з введенням підприємства в експлуатацію у 1965 році.

Проєктом передбачалося, що новий завод розміститься на площі 32 гектари, а його потужність складатиме 146 тисяч тонн стального литва та 75 тисяч тонн штамповок.

Генеральним підрядником був затверджений трест «Кременчукпромжитлобуд» (керуючий С.Г.Жидков), який залучив для виконання робіт 18 субпідрядних організацій, зокрема, Крюківське будівельно-монтажне управління (начальник В.Горчаков).

Відтак, у 1961 році розпочалося будівництво заводу (тодішня адреса – вул. К.Лібкнехта, 139. Прим. авт.). Нині підприємство розташовується за адресою: вул. І.Приходька, 141.

До кінця року було освоєно 1610 тисяч карбованців (у цей період один карбованець дорівнював приблизно одному долару США. Прим. авт.), зокрема, проведено вертикальне планування будівельного майданчика та спорудження дренажного каналу. Важлива особливість, виконання обов'язків керівника заводу було покладено за сумісництвом на директора вагонобудівного заводу Р.Н.Арутюнова.

Будівництво тривало більше запланованого терміну, а, отже, перша «зварена» сталь і перша плавка була проведена лише 30 грудня 1970 року. Наступного року розпочато постачання продукції на Крюківський вагонобудівний завод.

Країна починала розвивати транспортну інфраструктуру. На той час основним видом доставляння вантажів і пасажирів був залізничний транспорт. Але для розвитку цього виду сполучення потрібна була величезна кількість шпал і не дерев'яних, які не витримують інтенсивного руху, а залізобетонних. Тож відповідно до семирічного плану розвитку народного господарства СРСР, у Кременчуці, в серпні 1962 року, став до ладу Кременчуцький завод залізобетонних шпал (тодішня і нинішня адреса – вул. Мічуріна, 90. Прим. авт.). Виробнича потужність першої черги новоствореного підприємства становила 50 тисяч метрів кубічних залізобетонних шпал. Характерно, що усе устаткування та технологія були угорськими.

У січні 1967 року введена в експлуатацію друга черга заводу, потужністю 90 тис. м куб. залізобетонних шпал. І невдовзі підприємство стало одним із найбільших в Європі. Шпал, які виготовляв завод за рік, вистачало на укладку тисячі кілометрів залізниці. За перші 8 років роботи було виготовлено 4,5 мільйони шпал, якими можна прокласти одноколійну залізницю від Кременчука до Уральських гір.

Планами Уряду країни (Постанови Ради Міністрів СРСР 1954 року про створення у Кременчуці нафтохімічного комплексу та про розвиток Кременчуцького промислового району. Прим. авт.) передбачався потужний розвиток у наддніпрянському місті нафтохімічної промисловості, а саме: спорудження Кременчуцького нафтопереробного заводу та заводу технічного вуглецю. Важлива особливість, спеціальна комісія у складі провідних фахівців-енергетиків впродовж кількох місяців, в пошуках місця для будівництва нафтохімічного комплексу, відвідала чотири області Центральної України, зокрема, Черкаську, Кіровоградську, Дніпропетровську, Полтавську і, зрештою, зупинилася на Кременчуці, як найбільш  вдалому  з  географічної, ландшафтної, кліматичної й сейсмічної точки зору місці. 

Тож у 1961 році розпочато спорудження Кременчуцького нафтопереробного заводу (тодішня і нинішня адреса – вул. Свіштовська, 3. Прим. авт.) одного з найбільших підприємств з виробництва нафтопродуктів в Україні. Спогадами про цю подію охоче ділився начальник молодіжного штабу будівництва нафтопереробного заводу В.І.Кірпенко, з яким мені пощастило певний час спілкуватися і котрий доставив до Києва перший кременчуцький бензин. Віталій Іванович, зокрема, розповідав, що у 1961 році в степу під Кременчуком розгорнувся будівельний майданчик майбутнього нафтопереробного заводу на дев'ятистах гектарах, позначених дерев'яними кілочками. На будівництво з'їхалися юні патріоти з усіх кінців країни. Раділи на новобудові всьому: першій під'їзній колії, першим кубометрам бетону в фундамент технологічних установок тощо. Лідер молоді зазначав, що на будівельних майданчиках панував дух ентузіазму і підйому. Уряд тримав це будівництво під особливим контролем, поставивши складне й відповідальне завдання: пустити першу чергу заводу до середини 1966 року. Роботи на об'єкті тривали вдень і вночі. Це була дійсно ударна праця. Суботники та недільники стали нормою життя.

Одночасно розпочалося й спорудження житла для багатотисячної армії будівельників, адже подад 500 осіб проживали у сусідніх селах, понад 200 в наметовому містечку, близько 1500 в гуртожитках та піонерських таборах (так на той час називалися позаміські табори для літнього відпочинку й оздоровлення школярів. Прим авт.). Першим новозбудованим житлом були двоповерхові двопід'їздні будинки, побудовані за три кілометри від основних об'єктів заводу, впритул до села Нова Знам'янка (та той час –Червона Знам'янка. Прим. авт.). Так з'явилося селище Молодіжне, яке згодом виросло у великий житловий масив Кременчука «Молодіжний».

23 липня 1966 року була введена в експлуатацію перша черга нафтопереробного заводу і отримано перші тонни нафтопродуктів. Після пуску, Кременчуцький нафтопереробний завод став одним з основних джерел створення стратегічного запасу різних нафтопродуктів в Україні.

З початку 1962 року розпочалося проєктування і будівництво Кременчуцької ТЕЦ (тодішня і нинішня адреса – вул. Свіштовська, 2. Прим. авт.), яка планувалася цехом нафтопереробного заводу. Споруда мала кілька конструктивних особливостей, приміром, на деяких ділянках передбачалася надвисока температура, у трубопроводах високий тиск і т. і., що вимагало від будівельників спеціальних знань, роботи в особливих умовах і обов'язкового, неухильного дотримання технологічної дисципліни. Тож працювати спеціалістам доводилося з матеріалами, із якими вони до цього не мали справи. Завдяки напруженій праці будівельників, 31 грудня 1965 року був введений в експлуатацію перший турбогенератор станції.

Після закінчення будівництва теплоелектроцентраль стала найпотужнішою електростанцією Полтавської області й на чверть задовольняла потреби області в електричній енергії. Окрім цього станція почала постачати теплоносій юридичним особам і побутовим споживачам Кременчука.

Основне паливо ТЕЦ природний газ, резервне мазут. Газ постачається від магістрального газопроводу Диканька Кременчук Кривий Ріг,  а  мазут  надходить  від  Кременчуцького нафтопереробного заводу.

 У лютому 1963 року розпочато широкомасштабне будівництво Кременчуцького заводу технічного вуглецю, продукція якого використовується в шинній і гумотехнічній промисловості, а також в лакофарбному та кабельному виробництві. У лютому-березні 1965 року була введена в дію перша черга заводу і випущено перші 100 тонн продукції. Використання технічного вуглецю при виготовленні автомобільних шин підвищило їх прохідність та термін експлуатації на 15 відсотків.

У 1966 році підприємство було виведено зі складу Кременчуцького нафтопереробного заводу, а наступного року розпочато будівництво другої черги цього важливого виробництва. 

Для транспортування нафти на Кременчуцький нафтопереробний завод магістральними нафтопроводами, 24 січня 1966 року, згідно з наказом Міністерства газової промисловості СРСР, у місті створено Кременчуцьке нафтопровідне управління (тодішня адреса – вул. Шевченка 44-б. Прим. авт.). Нині це філія «Придніпровські магістральні нафтопроводи» ПрАТ  «Укртранснафта», що розташовується на вулиці Перемоги, 38. Цього ж року введено в дію перші нафтопроводи Гнідинці-Глинсько-Розбищевська. Наступного року розпочалася експлуатація нафтопроводу Мала Павлівка-Глинсько-Розбишевська. У 1968 році введена в експлуатацію насосно-перекачувальна станція  Глинсько-Розбишевська-1.

Разом з будівництвом ТЕЦ, заводу технічного вуглецю і нафтопереробного заводу, для отримання і відправки нафтопродуктів та готової продукції й інших вантажів, споруджувалися спеціальні вантажні залізничні станції Заводська (нині станція Кагамлицька. Прим авт.), розташована за адресою: м. Кременчук, провулок Галузевий, та ТЕЦ, що розташована за 3 км від села Вільна Терешківка Кременчуцького району (нині станція Терешківка. Прим. авт.). Функціонувати станції розпочали наприкінці 1965 року, а офіційно їх відкрили у середині 1966 року.

На Заводській станції було змонтовано одинадцять колій, з механічним переведенням стрілок. В наступні роки  проведена реконструкція і запроваджена електрична централізація стрілок і сигналів, побудована механізована гірка, влаштований гучний радіозв'язок тощо.

Згодом відбулося об'єднання станцій Рокитна і Заводська. Перша стала виконувати функцію приймального пункту, а Заводська сортувального.

Стосовно станції Терешківка, то вона нині має вокзал, пасажирську платформу, три колії, вагонний парк із сортувально-вагонним майданчиком й обслуговує Кременчуцький завод технічного вуглецю.

Важливо особливо наголосити, що будівельники Північного промислового комплексу не залишалися без медичної допомоги було організовано кілька здоровпунктів. Перший знаходився у польовому стані тракторної бригади (тодішнє розташування – район нинішньої металобази. Прим. авт.) у великій одноповерховій адміністративній будівлі й займав 3 кабінети.

Другий здоровпункт пересувний, розміщувався у будівельному вагончику і пересувався по території будівництва у ті місця, де в той чи інший день кипіло будівництво. В подальшому з'явився ще один здоровпункт у районі села Потоки, який так само знаходився у будівельному вагончику.

Через відсутність спеціального медичного транспорту та доріг з твердим покриттям, хворі і травмовані будівельники для госпіталізації до Першої міської лікарні доставлялися вантажними автомобілями, а в осінньо-зимове бездоріжжя гусеничними тракторами з причепами.

Спорудження нафтопереробного заводу і будівництво селища «Молодіжне» дало поштовх до початку проєктування і будівництва тролейбусного сполучення між центром міста і Північним промисловим вузлом та створення Кременчуцького тролейбусного управління (тодішня адреса – вул. Київська, 53. Прим. авт.). Кременчуцький НПЗ (тогочасний директор І.Г.Пригорнев. Прим. авт.) виступив основним замовником цього виду міського пасажирського перевезення.

Відтак, у 1963 році ударними темпами розпочалося будівництво у Кременчуці тролейбусного депо і контактної мережі, яку допомагали монтувати полтавські спеціалісти, оскільки перші тролейбуси почали експлуатуватися в обласному центрі у 1962 році. Одночасно розпочалася і реконструкція доріг розширення, укладання бордюрів та асфальтування. Характерно, що тодішнє міське керівництво на свій страх і ризик розпорядилося будувати проїжджу частину дороги шириною 12 метрів, замість дозволених у районних центрах лише 8 метрів.

І ось, нарешті, настала довгоочікувана мить 6 листопада 1966 року була здана в експлуатацію перша черга тролейбусної лінії довжиною 3 кілометри: «Річковий вокзал Міський сад». На початку 1967 року маршрут продовжено до автомобільного заводу, а у липні 1967 року тролейбусний маршрут № 2 сполучив річковий вокзал та нафтопереробний завод.

Особливості спорудження промислових об'єктів Північного промислового комплексу свого часу пригадував заступник начальника будівництва з побутових питань, який був запрошений до Кременчука з м. Магнітогорська О.І.Хватов, котрий потім очолював Житлово-комунальну контору комбінату «Кременчукбуд» і з яким мені довелося певний час працювати: «Будівництво заводів нафтопереробного та технічного вуглецю, а також ТЕЦ проводилося одночасно. Проте, це не були три різні будівництва, а одна грандіозна будова. Разом тут працювало до сотні одиниць різної техніки, а кількість робітників в деякі дні сягала 2 тисяч. Але керівництво знаходилося на такому високому рівні, що вся ця будова працювала як великий злагоджений механізм. Ентузіазм, патріотизм і відповідальність були небаченими».

У 1961 році розпочалося будівництво Дніпровського (нині Полтавського. Прим. авт.) гірничо-збагачувального комбінату поблизу села Горішні Плавні, за 20 кілометрів від Кременчука. На його спорудження приїхали тисячі молодих будівельників, котрі розбудили степ веселими голосами та будівельним шумом. Споруджувати Дніпровську магнітку допомагали 180 міст країни. На будівництво надходила потужна техніка автомобілі, трактори, бульдозери, крани, зокрема, кременчуцькі автомобілебудівники понадпланово зібрали кілька КрАЗів і відправили будівельникам комбінату. Нескінченним потоком надходили на будівництво необхідні матеріали.

Разом з комбінатом, поряд будувалося і житло для будівельників перші двоповерхові будинки, у які заселялися молоді сім'ї будівельників (деякі з цих будинків збереглися й донині. Прим. авт.). Потім було споруджено два чотириповерхових гуртожитки для одиноких. Характерно, що над будівництвом найбільшого у Європі гірничо-збагачувального комбінату, у перші роки нависла загроза його консервації. Та молоді будівельники відстояли право на продовження спорудження потужного промислового гіганта.

 І хоча будівництво ГЗК, як і спорудження ГЕС, знаходилося за два десятки кілометрів від міста, та усе ж воно позитивно вплинуло на розвиток кременчуцьких підприємств, зокрема, підприємств будівельної індустрії, які виконували замовлення будівельників ГЗКу: виготовляли, цеглу, бетонні перемички, столярні та металеві вироби, адже на місці майбутнього гігантського гірничо-збагачувального комбінату знаходилися лише брезентові намети. Слід зазначити, що впродовж 15 років: з перших днів будівництва ГЗК і до 1976 року, величезне підприємство та місто молодих будівельників Комсомольськ (нині Горішні Плавні. Прим. авт.) підпорядковувалися кременчуцькій владі.

Завдячуючи ентузіазму, енергійності та невтомності молодих будівельників з усієї країни, комбінат був запущений в експлуатацію у 1970 році.

У 60-ті роки минулого століття в країні проводилася масштабна електрифікація сільських населених пунктів, до яких підводилися високовольтні електричні мережі. Проте, щоб подати електроенергію в оселі селян, на ферми, тракторні бригади, потрібне було відповідне обладнання: знижувальні трансформатори, розподільчі шафи, рубильники тощо. А, отже, у 1962 році, на базі артілі, створено Кременчуцький експериментальний завод комунального обладнання (тодішня адреса – вул. Красіна, 6. Прим. авт.). Він став випускати широкий перелік виробів, зокрема, складну електротехнічну продукцію і швидко нарощував потужності. Невдовзі новостворене підприємство стало одним із провідних серед аналогічних виробництв Міністерства комунального господарства УРСР. Нині знаходиться за адресою: вул. Троїцька, 6.

Розвивалася у місті й легка промисловість. Так, у 1963 році на базі швейного цеху міського промкомбінату (тодішня адреса – вул. К.Маркса,  34. Прим. авт.) створена швейна фабрика, перед якою було поставлено завдання: освоїти кілька видів простої й дешевої продукції від спідньої білизни до фасонних суконь та блуз. Розуміючи, що люди повинні мати красивий, зручний, легкий і дешевий одяг, працівники фабрики сумлінно і ретельно виготовляли моделі, як розроблені у міністерстві, так і власні, хоча й дрібними партіями, оскільки затвердження для масового випуску було досить складним. Як приклад, наказ по фабриці щодо переходу на виготовлення нових моделей: «Згідно з розпорядженням Міністерства легкої промисловості УРСР, з 1 січня  1965 року приступити до виготовлення моделі Л-3 із бавовняно-паперової тканини та моделі К-3 із ситцю». Ось як пригадувала цю подію швачка Н.Карпенко: «Коли кожен день шиєш одне і теж, а відступати від затвердженої моделі категорично заборонено, то робота не приносить задоволення. Тому ми з радістю сприймали подібні накази, коли у виробництво затверджувалася нова модель. Та, на жаль, це траплялося дуже рідко раз на кілька років».

У 1974 році були збудовані нові корпуси фабрики на вулиці Пушкіна (нині вул. 29 вересня. Прим авт.), куди й переселилося це підприємство та отримало подальший розвиток.

Взагалі ж у ці та наступні роки уже функціонували або були створені заводи, яких до війни у місті не було: деревообробний (тодішнє місце розташування – Занасип. Прим. авт.),  залізобетонних виробів №№ 2 і 4 (тодішня адреса – 7-й Хорольський тупик, 2-а. Прим. авт.), цегельний № 1 (тодішня адреса – вул. Куйбишева, 1. Прим. авт.), монтажно-заготовчий тресту «Промтехмонтаж-1», монтажно-заготовчий тресту «Сантехмонтаж-60» (тодішнє місце розташування – Занасип. Прим. авт.), ремонтно-енергетичний (тодішнє місце розташування – Занасип. Прим. авт.), стовпопросочувальний (тодішня адреса – вул. Крупської, 2. Прим. авт.), а також фабрика індпошиву і ремонту одягу (тодішня адреса – вул. Жовтнева, 49. Прим. авт.).

Крім основної продукції, промислові підприємства міста випускали й товари народного вжитку, наприклад, автозавод освоїв пельменницю, яка мала великий попит у господинь, завод шляхових машин виробництво закатувальних машинок, а Крюківський вагонобудівний завод ящики для інструментів тощо.

Для високоякісного і професійного проведення будівельних робіт цих специфічних промислових підприємств, у січні 1961 року, було створено потужну багатопрофільну будівельну організацію трест «Кременчукнафтохімбуд» (тодішнє місце розташування – район нафтопереробного заводу. Прим. авт.).

Зрозуміло, що робітники цього тресту не звичайні будівельники: муляри, бетонники, зварювальники, а особливі. Тож після набору молоді, перспективні робітники були направлені для навчання на інші аналогічні будівельні об'єкти, а декому навіть пощастило відвідати подібні промислові підприємства за кордоном.

«Коли трестом «Кременчукнафтохімбуд» було розпочато набір робітників у свої структурні підрозділи, я, маючи кілька спеціальностей монтажник-висотник, електрогазозварювальник, кранівник, бетонувальник, сміливо подав заяву до цього підприємства з надією, що мене візьмуть без проблем, розповідав колишній робітник цього тресту К.М.Бажанов. Яке ж було моє здивування, коли запропонували пройти навчання. Я не розумів, для чого мені це, та усе ж погодився діватися нікуди. І лише коли ми почали будівельні роботи, я зрозумів, що будівництво таких об'єктів як ТЕЦ, завод технічного вуглецю, нафтопереробний завод це велика різниця між будівництвом будинків, нехай навіть 5-поверхових».

Після створення тресту «Кременчукнафтохімбуд» руками будівельників цього підприємства зведений Кременчуцький нафтопереробний завод, Кременчуцька ТЕЦ, Кременчуцький завод технічного вуглецю, нові корпуси Кременчуцького автомобільного заводу, заводу дорожніх машин, Крюківського вагонобудівного заводу, Кременчуцького сталеливарного заводу й інших підприємств міста.

У Кременчуці також був створений комбінат «Кременчукбуд» (тодішня адреса: вул. Жовтнева, 8/54. Прим. авт.). Для роботи у цьому комбінаті навіть залучалися умовно звільнені із в'язниць, які проживали у гуртожитках №№ 13 та 19 (тодішня адреса: гуртожиток № 13, вул. Карнаухова, а гуртожиток № 19 – проспект 50-річчя Жовтня.Прим. авт.) і мали можливість вільно пересуватися по місту з дотриманням відповідних правил. Характерно, що в гуртожитках для проведення виховної роботи з даним контингентом працівників комбінату, трудилися кілька цивільних вихователів-жінок.

З метою закріплення кадрів на цьому будівельному підприємстві, було проведено багато заходів для забезпечення працівників тимчасовим та постійним житлом. Наприклад, побудовано кілька гуртожитків, зокрема, на вул. Тараса Бульби, а також на вулиці О.Кошового та провулку Гвардійському. Так само було споруджено кілька малосімейних гуртожитків, приміром, на вулиці Першотравневій та Тараса Бульби. У деяких із них були організовані «Кімнати школяра». Комбінат мав відомче житло і в інших районах міста, у зв'язку з чим виникла необхідність створення власної житлово-комунальної контори ЖКК (тодішня адреса – вул. Першотравнева, 35. Прим. авт.).

 Мені певний час довелося працювати у ЖКК спеціалістом з питань  висвітлення діяльності комбінату в засобах масової інформації, на стендах, плакатах тощо. Тож можу запевнити, що побуту працівників, які проживали у гуртожитках, приділялася велика увага: кожного тижня проводилися культурно-масові заходи, вечори відпочинку, зустрічі із відомими людьми України. Наприклад, мені пощастило фотографувати у 1976 році у гуртожитку по провулку Гвардійському творчі зустрічі із поетами Іваном Драчем, Дмитром Павличком та іншими відомими особистостями того часу.

Так само за своїм власним досвідом знаю, що величезна увага в комбінаті приділялася охороні праці і техніці безпеки: я отримав доручення, вперше у місті, виготовити кольорові фотостенди з даної тематики. На той час це було надзвичайно складно виконати, бо не було відповідного обладнання, зате вони одразу впадали в очі й робітники звертали увагу на них.

Розвиток промислового потенціалу Кременчука та його перспективи приваблювали до міста трудові резерви з поміж молоді. Це сприяло підвищенню темпів будівництва нових об'єктів та укомплектування вакантних посад промислових підприємств. Але робітники та інженери, учителі та лікарі потребували житла. Тож для швидкого спорудження житла, у 1965 році у Кременчуці створюється домобудівельний комбінат № 3 (тодішня адреса – вул. Ярмаркова, 9. Прим. авт.), де з 1970 року організовано, як експериментальне, виробництво і будівництво об'ємно-блочних будинків. Для підвищення міцності бетонних виробів на підприємстві було використано принцип вібровакуумування при формуванні блок-кімнат. Велику допомогу у налагодженні виробництва надав Київський науково-дослідний інститут будівельного виробництва, автоматизації та механізації будівельних процесів і управління.

У ці роки на базі промислових підприємств будівельної індустрії організовується трест «Кременчукзалізобетон» (тодішня адреса – вул.Жовтнева,10-а. Прим. авт.), який у січні 1974 року перетворений у велике виробниче об'єднання.

Створювалися й інші будівельні організації та їх структурні підрозділи, зокрема, трест «Укрнафтохімрембуд», управління механізації (тодішня адреса – 7-й Хорольський тупик. Прим. авт.), будівельне управління «Спецбуд» (тодішня адреса – вул. Красіна, 57. Прим. авт.), будівельно-монтажне управління «Нафтобуд», будівельно-монтажне управління «Опоряджбуд» (тодішня адреса – вул. Цюрупи, 28-а. Прим. авт.), «Промбуд» (тодішня адреса – вул. Автозаводська, 10-а. Прим. авт.), «Енергобуд», «Спецбуд», «Житлобуд» (тодішня адреса – вул. Горького, 21. Прим. авт.), ремонтно-монтажне управління, Крюківське будівельно-монтажне управління (тодішня адреса – вул. Заводська, 1. Прим. авт.), а також спеціалізовані управління, як от, № 616 тресту «Південспецбуд» (тодішня адреса – вул. 40-річчя Жовтня, 8. Прим. авт.), 629 тресту «Укргідроспецфундаментбуд» (тодішня адреса – вул. 40-річчя Жовтня, 8. Прим. авт.), № 120 тресту «Харківстальконструкція» (тодішня адреса – вул. Воровського, 23. Прим. авт.), № 58 тресту «Термоізоляція» (тодішня адреса – вул. 40-річчя Жовтня, 8. Прим. авт.), № 503 тресту «Сантехмонтаж-60» (тодішня адреса – вул. Шевченка, 34/53. Прим. авт.), ремонтно-будівельне управління Полтавського «Облрембудтресту» (тодішня адреса – вул. Радянська, 34. Прим. авт.).

Створювалися або ж уже діяли у ці роки наступні будівельно-монтажні управління: № 410 тресту «Південелектромонтаж» (тодішня адреса – вул. Горького, 18. Прим. авт.), № 17 комбінату «Укрпромспецбуд», «Кременчукспецбуд» (тодішня адреса – вул. Красіна, 57. Прим. авт.), дирекція будівельно-промислової бази Мінспецбуду УРСР (тодішня адреса – вул. Бутиріна, 20/53. Прим. авт.), виконробство Київського пусконалагоджувального управління, № 439 «Оргенегоавтоматика» (тодішня адреса – вул. 40-річчя Жовтня, 8. Прим. авт.) тощо.

Організовувалися чи уже функціонували такі дільниці: будівельного управління № 113 тресту «Південтрансбуд» (тодішня адреса – вул. Леніна, 25/46. Прим. авт.), № 8 Харківського спеціалізованого управління № 402 (тодішня адреса – вул. 40-річчя Жовтня, 8. Прим. авт.), №№ 2, 3, 5 Харківського пусконалагоджувального управління (тодішня адреса – вул. Київська, 9, вул. 40-річчя Жовтня, 8. Прим. авт.), № 438 тресту «Променергоавтоматика» (тодішня адреса – вул. 40-річчя Жовтня, 8. Прим. авт.), № 3 будівельно-монтажного управління Полтавської облспоживспілки (тодішня адреса – вул. Складська, 3. Прим. авт.), Полтавського ремонтно-монтажного комбінату управління «Укрголовторгтехніка» (тодішня адреса – вул. Воровського, 38. Прим. авт.), № 10 Київського управління проєктно-монтажних робіт (тодішня адреса – вул. Шевченка, 34/53. Прим. авт.), № 1 Полтавського «Ремспецбудуправління» (тодішня адреса – вул. Толстого, 3-а. Прим. авт.), № 504 тресту «Промтехмонтаж-1» (тодішня адреса – вул. Б.Хмельницького, 18. Прим. авт.) й інші.

Важливо зазначити, що головні підприємства цих підрозділів знаходилися в інших містах, тож їх структурні підрозділи у Кременчуці просто так не з'являлися їх запрошували, а якщо точніше «перетягували» керівники міста та різних промислових підприємств, аби уникнути складностей при промисловому та житловому будівництві. Свого часу головний інженер БМУ-503  О.І.Тур, з яким мені пощастило приятелювати, розповідав, що якби не зусилля керівників міста усіх рівнів, не авторитет директорів великих промислових підприємств Кременчука, то у місті не було б й половини будівельно-монтажних управлінь та дільниць, а, отже, розвиток міста уповільнювався б відстанню до них, ускладнювався б необхідністю доставляння їх продукції по залізниці чи автотранспортом, потребою кожного разу організовувати проживання спеціалістів, які прибувають для виконання спеціалізованих будівельних робіт і т. і. Керівники міста «заманювали» ці підрозділи й чудовим, перспективним місцем розташування, і швидким отриманням квартир працівниками, і усілякими преференціями міської влади для їх розвитку. До того ж, їздити на переговори доводилося по кілька разів, везучи для тих хто вирішував ці питання кременчуцький делікатес тих років копчену рибу. «Я це чув особисто від Дмитра Петровича Скрипника тодішнього голови Кременчуцького міськвиконкому, запевняв Олексій Іванович. Якби тогочасні керівники  міста та промислових підприємств сиділи й очікували манни небесної, то Кременчук ніколи б не став промисловим флагманом Полтавської області й не тільки».

Розвиток промислового потенціалу вимагав швидкісного і маневрового автотранспорту різноманітного призначення. З цією метою було створено кілька автопідприємств різної спрямованості з наявністю багатофункціонального автотранспорту, як-от, виробничий автомобільний трест (тодішня адреса – вул. Шевченка, 22/28. Прим. авт.) та його автобази №№ 3 та 4, окремі автобази №№ 1, 2, 3, 4, а також 2252 (тодішня адреса – вул. Київська, 64. Прим. авт.), автозагони №№ 1, 2, 3, 4, 5, автотранспортне підприємство 16011 (тодішня адреса – вул. Київська, 49/28. Прим. авт.), транспортна контора Полтавської облспоживспілки (тодішня адреса – вул. Складська, 3. Прим. авт.) і інші

У 1963 році здана в експлуатацію АТС на 4000 телефонних номерів (тодішня адреса – вул. Леніна,27. Прим. авт.), що дозволило автоматичним стаціонарним телефонним зв'язком забезпечити усі промислові підприємства та їх структурні підрозділи, установи й заклади, в першу чергу лікарні, поліклініки, диспансери, школи та дитячі дошкільні заклади. Крім того, більше як 500 номерів було виділено для установки у квартирах мешканців Кременчука та зарезервовано 5 номерів для монтування вуличних телефонів-автоматів. Щоправда, більшість номерів для населення були установлені в домівках керівників різних рівнів від голови міськвиконкому до завідувача відділення чи відділом.

Свого часу тогочасний головний лікар Кременчуцької міської станції швидкої медичної допомоги Б.Д.Стрюк переповідав мені наступну розповідь тодішнього завідувача міськздороввідділу Б.І.Нагайченка з цього приводу: «Ведення в експлуатацію АТС дозволило мати швидкий і надійний зв'язок з усіма лікувально-профілактичними закладами, їх структурними підрозділами та аптеками. Водночас, квартирних телефонів не було у деяких керівників медичних і аптечних закладів, що створювало перепони для оперативного керівництва поза їх робочим часом. Тож я змушений був неодноразово порушувати клопотання щодо установки квартирного телефону тому або іншому керівнику чи провідному фахівцю, наприклад, хірургу. Коли ж резервні номери закінчилися, то на чергове клопотання мені пропонували зняти телефон із якогось відділення лікарні й поставити на квартирі. Але це була неприйнятна пропозиція. Тому всі чекали на розширення АТС і збільшення кількості телефонних номерів».

Чисельність населення Кременчука щороку зростала на кілька тисяч, а в деякі роки десятків тисяч, відкривалися нові підприємства, будувалися школи, лікарні, поліклініки, диспансери, здавалися в експлуатацію дитячі дошкільні заклади, а, отже, телефонних номерів катастрофічно не вистачало і стало питання розширення наявної у місті АТС.

В історію наддніпрянського Кременчука 1964 рік увійшов ще і як рік створення спеціалізованого підприємства для обслуговування населення і промислових об'єктів зрідженим газом.  1 квітня 1964 року у місті була організована виробничо-експлуатаційна контра зрідженого газу, яка протягом кількох років знаходилася в спеціально-побудованому приміщенні, поряд із міською водонапірною баштою (тодішня адреса – проїзд Бригадирівський, 8. Прим. авт.). Водночас розпочалося будівництво газопроводів для природного газу від ГРС (газорозподільна станція у селищі Велика Кохнівка, до якої мав підійти магістральний газопровід Диканька – Кременчук – Кривий Ріг. Прим. авт.), що швидко будувалася, до Кременчуцького нафтопереробного заводу, ТЕЦ та у місто.

За спогадами колишнього директора «Кременчукгазу» О.А.Гарця, переборюючи усі труднощі, будівельники, які прокладали магістральний газопровід, з кожним днем наближалися до Кременчука. Однією з основних тем розмов пересічних громадян і керівництва міста у ці роки була газифікація природним газом. І ті, й інші вбачали у цьому перспективу для Кременчука. Але якщо перші в основному чекали, то другі ретельно готувалися до приймання природного газу.

5 жовтня 1967 року до міста по магістральному газопроводу нарешті надійшов довгоочікуваний природний газ, з нагоди чого на газорегуляторному пункті № 1 (на території нинішнього соснового скверу. Прим. авт.) був запалений символічний голубий вогонь. Це означало, що Кременчук бере новий стрімкий старт у соціально-економічному розвитку.

Наступного року природний газ надійшов до багатьох побутових приладів у домівках містян. Першими промисловими підприємствами були газифіковані нафтопереробний завод та Кременчуцька ТЕЦ, а у серпні 1968 року до мереж природного газу під'єднаний м'ясокомбінат, у вересні кондитерська і тютюнова фабрики, у жовтні взуттєва фабрика, у листопаді молокозавод.

У 1965 році Кременчук став не лише важливим залізничним, автомобільним і водним вузлом перевезення народногосподарських вантажів, але й вагомим вузлом залізничних, автомобільних, повітряних і водних пасажирських перевезень. Адже у квітні 1965 року, після проведеної реконструкції річкового причалу № 1 (тодішня адреса – вул. Першотравнева, 1. Прим. авт.), до нього пришвартувався пасажирський експрес-теплохід на підводних крилах «Метеор». Таким чином розпочалося регулярне перевезення пасажирів швидкісними теплоходами на підводних крилах «Ракета» та «Метеор» з Кременчука вниз по Дніпру до Херсона і вгору до Києва.

Водночас із залізничного вокзалу наддніпрянського міста відправлялися пасажирські поїзди в напрямку Харкова, Одеси, Києва тощо. А автобусами з Кременчука можна було дістатися до Полтави, Києва, Харкова, Дніпра, Запоріжжя, Черкас Кропивницького та інших міст і сіл України. Для зручності пасажирів, у 1967 році, здано в експлуатацію 2-поверховий автовокзал (тодішня адреса – вул. Гагаріна, 16. Прим. авт.) з 7 посадочними платформами, 4 білетними касами, 18 автоматичними камерами зберігання багажу, великою залою очікування та паркувальним майданчиком. Цікава особливість, цей майданчик, що знаходився перед автовокзалом з боку вулиці Гагаріна, містяни називали таксистським, оскільки власних машин у ті роки у місті було всього кілька десятків і мешканці Кременчука досить широко користувалися послугами таксі, ціна на перевезення яким була досить помірною.

Розпочиналися пасажирські перевезення і повітряним транспортом, зокрема, літаками Ан-2 до Полтави, Києва, Харкова, Донецька й інших міст. Утім, цей транспорт працював не регулярно, оскільки аеропорт (тодішня адреса – с. Потоки, Кременчуцького району. Прим. авт.) мав ґрунтову злітно-посадкову смугу, яка часто після дощів, особливо весною та осінню, ставала небезпечною. Тож міська влада Кременчука почала виношувати плани будівництва великого аеропорту із бетонною злітно-посадковою смугою. Але в столиці України цим планам не судилося збутися. «У вас дуже напружена повітряна обстановка. Тому у вашого міста немає ніякої перспективи щодо нормального аеропорту», такою була відповідь одного із київських чиновників. А мав він на увазі, що навколо Кременчука кружляли літаки та вертольоти, на яких тренувалися курсанти Кременчуцького училища цивільної авіації (так на той час називався Кременчуцький льотний коледж. Прим авт.).

Кожного дня до Кременчука приїжджали спеціалісти для допомоги кременчуцьким підприємствам, налагодження складного устаткування, укладання контрактів, підписання угод, придбання продукції тощо. Але зупинитися в комфортних умовах не було можливості, бо «квартири для приїжджих» у житлових будинках та «кімнати для приїжджих» у гуртожитках, що мали деякі міські підприємства, не могли вирішити проблему. Це гальмувало співпрацю кременчуцьких заводів, фабрик, трестів, комбінатів з іншими підприємствами країни. Відтак, у 1962 році було прийнято рішення про спорудження сучасного 5-поверхового 3-зіркового готелю на 400 місць«Дніпровські зорі» (тодішня адреса – вул. Халаменюка, 8. Прим. авт.). На жаль, коштів на це будівництво не виділялися, воно тривало кілька років і лише у 1966 році почалися перші заселення гостей міста.

Будівельним проєктом у готелі передбачався всього один номер «люкс» і кілька покращених номерів. Та велика кількість охочих жити в окремих номерах з усіма вигодами, спонукали до збільшення кількості окремих номерів, а також класу «люкс» та «напівлюкс». Свого часу директор готелю В.О.Мороков переповідав мені спогади працівників готелю про перші роки діяльності закладу, які зазначали, що він був переповнений. Особливо це відчувалося у літні місяці, коли до міста для відпочинку на берегах Дніпра приїжджали відпочивальники з Росії (в ті роки Дніпро влітку так не цвів. Прим авт.). Працівники готелю розповідали, що у перші роки роботи закладу бачили багато відомих людей, які зупинялися тут, зокрема, Володимира Висоцького, Галину Брежнєву, щоправда, вона лише обідала в ресторані готелю, та багато інших відомих на той час особистостей.

Передбачаючи, у зв'язку з розвитком Північного промислового вузла, значне збільшення населення Кременчука, у 1962 році виконкомом Кременчуцької міської ради депутатів трудящих, за погодженням з Держпланом, приймається рішення про спорудження багатопрофільної міської лікарні № 3 в районі перспективної забудови на вулиці Павлова. В експлуатацію новозбудований медичний заклад введено у 1965 році, що значно розвантажило міські лікарні №№ 1 та 2.

Для забезпечення зростаючого населення міста побутовими послугами та харчовими продуктами, окрім відновлених довоєнних, були створені комбінати побутового обслуговування, підприємства харчової промисловості, зокрема, комбінат побутового обслуговування населення № 1 (тодішня адреса – вул. Шевченка, 32-а. Прим. авт.), комбінат побутового обслуговування № 2 (тодішня адреса – провулок Твардовського, 5. Прим. авт.), комбінат хлібопродуктів  (тодішня адреса – вул. 1905 року, 21. Прим. авт.), хлібокомбінат (тодішня адреса – вул. Шкільна, 2. Прим. авт.), харчокомбінат (тодішня адреса – вул. Сумська, 42. Прим. авт.).

Були побудовані продовольчі магазини міськкоопторгу, міськхарчоторгу, змішторгу, відділу робочого постачання комбінату «Кременчукбуд», Дніпропетровського річкового пароплавства та Південної залізниці. Також відкрито промтоварні магазини міськпромторгу, змішторгу, книжкові, меблеві, дитячі, спорттоварів й інші.

У ці роки подальший розвиток отримав Кременчуцький річковий порт, який виконував великий обсяг перевезень вантажні баржі рухалися одна за одною вгору та вниз по Дніпру.

Важливо зазначити, що будівництво промислових об'єктів мало кілька особливостей. Якщо під час відновлення житлового фонду провідними спеціалістами були муляри, штукатури, маляри, а основним будівельним матеріалом цегла, цемент, пісок, то при будівництві промислових об'єктів основними будівельними спеціальностями вважалися монтажники, електрогазозварювальники, бетонники, а головним будівельним матеріалом метал та вироби з нього, бетон, іноді специфічні і надтверді матеріали, для роботи з якими потрібні були спеціальні інструменти й пристосування та навички роботи з ними.

Ще одна вагома особливість. Експлуатація житлових будинків передбачалася в нормальних умовах, а споруд виробничого призначення в екстремальних. А звідси й підвищені вимоги до якості матеріалу, дотримання технологічної дисципліни та будівельних норм.

Якщо при будівництві житла усі роботи виконувалися однією комплексною бригадою, то при зведенні промислових споруд одночасно працювали будівельники, монтажники, налагоджувальними й інші фахівці. Адже наступний поверх не будувався, доки не було змонтоване технологічне обладнання на нижньому поверсі й не проведено його попереднє налаштування.

Ще одна особливість висока професійність будівельників і детальні знання зони своєї відповідальності на об'єкті. Розповідають, що під час здачі в експлуатацію першої черги нафтопереробного заводу, несподівано припинилася подача електроенергії на одну із технологічних установок. І електрики, доки до цієї установки підійшла комісія, встигли знайти причину й усунути її. А, отже, члени комісії навіть нічого не помітили.

Зрозуміло, що при будівництві промислових об'єктів повинно бути чітке дотримання проєкту. Адже, якщо при будівництві житла будівельник помилиться на кілька сантиметрів, то будинок буде виглядати не досить естетично, стіна ж від цього не розвалиться і стеля не впаде. А ось якщо допущена помилка у кілька сантиметрів, наприклад, при спорудженні технологічного трубопроводу це може призвести до сумних наслідків. Наприклад, при прокладанні на нафтопереробному заводі кількасотметрового трубопроводу діаметром 200 мм, будівельники вирішили на одній із ділянок влаштувати не два коліна по 90 градусів, а одне. При випробовуванні, через значне розширення трубопроводу під дією високотемпературного носія, відбулося значне деформування єдиного коліна і порушення щільності зварювальних стиків. А відтак, будівельникам довелося швидко усе переробляти, влаштовуючи друге коліно, що і було передбачено проєктом.

Як у житловому, так і в промисловому будівництві, враховуючи ядерну напругу в протистоянні Радянського Союзу і Сполучених Штатів Америки, обов'язковим атрибутом при зведенні виробничих корпусів було спорудження заглиблених, добре укріплених приміщень для обладнання в них бомбосховищ з розрахунку на одну робочу зміну. Заради справедливості слід зазначити, що усе ж таки в першу чергу здавалися виробничі об'єкти, а потім бомбосховища. Але великого розриву в термінах їх здачі не було.

І останнє, якщо будівництво житла контролювалося, здебільшого, лише міською владою, то спорудження важливих промислових об'єктів було на контролі не лише у міської влади, але, як правило, й на рівні республіканської й навіть союзної.

З цією метою до Кременчука дуже часто навідувалися високопосадовці з Полтави, Києва та Москви. Траплялися випадки, коли після таких відвідин деякі керівники позбувалися своїх посад, а інколи навіть гірше партійного квитка (у ці роки партійність у лавах Компартії України була обов'язковою для керівників усіх рівнів –від бригадира, виконроба до керівника тресту. І якщо когось позбавляли цього документу, то він уже ніколи не міг стати керівником. Прим. авт.). І такі випадки були непоодинокими, приміром, у разі зриву плану будівництва чи проведення неякісних робіт. Тоді негайно скликалося партійне бюро будівельної організації чи міському партії й практично одноголосно приймалося рішення про позбавлення винних членства в Компартії. Таке суворе, за мірками того часу, покарання, зокрема, отримав один із майстрів, який не забезпечив виконання планових завдань по бетонних роботах та виконроб, на дільниці якого були виявлені відступи від проєкту, а також начальник автоколони через невчасне доставляння будівельних матеріалів й інші керівники різних рівнів. Безпартійні робітники за аналогічні недоліки позбавлялися премій та усіляких надбавок і доплат.

Інколи позбавлення партійного квитка було не досить об'єктивним, оскільки на будівництві багато чого залежало від поставників, якості будівельних матеріалів, погодних умов та інших незалежних від будівельників чинників. Але вищому керівництву важливо було поставити галочку, що винні суворо покарані. У причинах ніхто не розбирався і до пояснень винних не дуже дослухалися.

Заради справедливості необхідно зазначити, що на будівництві промислових об'єктів існували й інші методи підвищення виконавчої дисципліни, якості робіт та темпів будівництва. Це і перехідні червоні прапори, і усілякі перехідні вимпели, а також стінні газети «Блискавка», Почесні грамоти та інші заходи морального й матеріального стимулювання. 

Зрозуміло, що до термінів здачі промислового об'єкта ставилися досить жорсткі вимоги, через те що здачу житлового будинку чекало кілька сімей, а ось здачу промислового об'єкта, тобто його продукції усе місто, а іноді регіон і навіть уся країна. Інколи для цього будівлі оголошувалися Всесоюзними ударними будовами та ударними комсомольсько-молодіжними будовами, як, наприклад, будівництво Кременчуцької гідроелектростанції, Дніпровського гірничо-збагачувального комбінату (нині Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат. Прим. авт.) чи Кременчуцького нафтопереробного  заводу.

Існували так само підвищені вимоги й до дотримання техніки безпеки робітниками, оскільки небезпека на них чатувала на кожному кроці: велике скупчення техніки, електричних дротів під напругою тощо.

Широко впроваджувалися у промисловому будівництві бригадні форми організації праці колективи боролися за підвищення продуктивності праці і якості продукції, створення фонду понадпланової економії, розвиток науково-технічного прогресу і т.і.

І, насамкінець, слід особливо наголосити, що завдячуючи невтомним і умілим робітничим рукам, випереджаючій час інженерній думці та талановитому, мудрому керівництву на усіх рівнях, наприкінці 1968 року Кременчук став флагманом промисловості Полтавщини, її індустріальним серцем, де було зосереджено більше 50 відсотків промислових підприємств області, і одним із найбільших промислових міст України. Структура промисловості охоплювала майже всі базові галузі: нафтопереробну,  нафтохімічну, машинобудівну та обробку металів, харчову, легку, будівельну.

 

 

Далі буде...

Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!

Facebook Twitter Instagram Кременчугская газета на Youtube telegram Facebook Live
Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию

Другие новости

Афиша Кременчуга
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Мы в Telegram

Подписаться