Жінка не перестає вірити та непохитно сподіватися на найскоріше повернення чоловіка.
Історія кременчуцької переселенки Наталі та її родини пов’язана з війною росії на українських територіях. Жінка разом з двома дітьми та онуком мешкала в Маріуполі, її чоловік служив у Національній гвардії з 2011 року. А у травні 2022 року потрапив до російського полону. Зараз щонеділі Наталя з іншими родичами та дружинами АЗОВців і військовополонених приходить на мітинги у підтримку їхнього звільнення, що проходять у Кременчуці. Саме там ми і познайомилися з переселенкою.
Вона розказала, що за даними інформаційних джерел, її чоловік перебував у полоні табору у Горлівці. Проте де він знаходиться зараз та коли повернеться – для родини маріупольських біженців лишається таємницею.
Без води, тепла і зв’язку
У розповіді Наталя відтворила нам перші дні повномасштабного вторгнення. Розповідає, як маріупольці спершу не розуміли та не могли прийти до тями, що відбувається і для чого. Тому що події у місті розвивалися масштабними темпами.
«24 лютого 2022 року чоловіка підняли по тривозі о 4-ій ранку. За ним приїхав колега і вони поїхали у військову частину. Того ж дня він подзвонив мені і сказав про евакуаційні автобуси до Запоріжжя. Я особливої уваги не надала тоді його словам, говорю: «Усе буде нормально, чекатимемо тебе вдома». Хто б подумав, що саме вдома ми його не дочекаємося, а попереду будуть сотні днів війни: з розрухою, виїздом й подальшим чеканням», – так починає свою історію маріуполька.
«Згодом того дня я зателефонувала родичам у Маріуполі, аби дізнатися про безпечне сховище, так як у місті почалися гучні обстріли, а ми мешкали у приватному секторі. Вони запросили нас до себе. У них ми пробули до 16 березня», – продовжує вона.
Крайній раз вона бачила коханого 8 березня – він привіз їм води, консерви та деякі інші продукти.
«Адже на той момент у місті уже не було ні води, ні газу, ні світла, ні мобільного зв’язку. Руйнування відбувалися поступово. Інтернет та мобільний зв’язок остаточно зник 2 березня. Відповідно, ми не знали про повну обстановку у місті чи країні. Телефони заряджали по черзі у знайомого в машині у надії, що відновиться зв’язок. Але цього не сталося. Єдина можливість погрітися – біля розведеного багаття на вулиці, куди виходили по черзі і коли трішки стухали обстріли. Перші дні у магазинах ще дещо продавали, хоча й були величезні черги. А згодом магазини розбили, люди самі виносили з них хто що міг.
Уночі одягали на себе купу одягу – так і засинали. Спали здебільшого у підвалі двоповерхових сталінок. Хлопці розводили багаття. Інколи привозили нам воду з місцевих криниць. У кого не було можливості отримати воду – топили сніг», – розповідає вона.
Переселенка пригадує відчуття першого шоку та страху від почутих людських криків з перших днів «визволення».
«У деяких районах після прильотів снарядів натрапляли на тіла загиблих цивільних. Скільки залишилося їх під завалами – краще не уявляти. Найстрашніше було вночі, коли чули літаки і знали про можливість обстрілів. Ми всі вибігали у коридор, на підлогу клали дітвору, накривали їх ковдрами та обіймали зверху. Коли було сильно гучно – бігли у підвали. 16 березня, коли розбомбили Маріупольський драмтеатр з великою кількістю людей, до нас приїхав родич та розповів про це. Зрозуміли, що якщо не виїдемо, загинемо. Ми почали збиратися», – продовжує розповідь Наталя.
Кілька днів в дорозі через 20 блокпостів
Евакуаційного коридору на початку війни та упродовж перших місяців повномасштабного вторгнення у Маріуполі не було. Люди виїжджали під обстрілами на власний страх та ризик. Того дня, 16 березня, повідомили, що відкрили заправку та дозволили заправлятися тим, хто хоче виїхати.
«Зібралися і ми, взявши лише документи, оскільки на той момент ми переховувалися не у своєму будинку. Їхали по повністю розбитому місту. Спалені автівки, зупинені трамваї, тролейбуси у вогні, розірвані і нерозірвані снаряди на дорогах. У легковику нас їхало 9-ро: і дорослі один в одного на руках, і діти. Але рятуватися треба було всім», – говорить співрозмовниця.
На той момент, щоб потрапити до Запоріжжя, вони проїхали понад 20 російських блокпостів. Маріуполька пригадує, що на кожному з них у жінок перевіряли документи, а чоловіків повністю роздягали, шукаючи націоналістичні татуювання.
«Величезна черга з машин рухалася на Запоріжжя, деякі з них звертали в Крим. Майже усю дорогу я мовчки молилась – це було єдиним виходом, коли їдеш і не знаєш, чи замінована дорога, чи пропустять далі, чи не буде прильоту по дорозі. При в’їзді у села нас приймали добрі люди, здебільшого це були вчителі. Годували, залишали на ночівлю. Був момент, коли вночі не пропускали перед одним блокпостом. Тоді нас залишила в себе одна бабуся, яка до цього приймала багатьох біженців. Стелила нам і на ліжках, і на підлозі, сама плакала у цей час. Проїхавши наступного дня той блокпост, ми зупинилися у місті Токмак (Запорізька область). Там біженців розселяли по школах, дитсадках і церквах. У місцевому садку ми прийняли душ, а люди приносили туди їжу, підтримували нас по-максимуму», – додає Наталя.
Через 5 місць – до Кременчука
У Запоріжжі біженців зареєстрували і вони поїхали далі – до міста Дніпро. Там переночували дві ночі у хрещеної матері однієї з жінок, яка евакуйовувалася з Наталею. Згодом їх покликали до одного села на Полтавщині, де пробули ще 2 дні. Далі біженка з двома доньками та онуком сіли на евакуаційний поїзд та поїхали до родичів у Закарпаття. Там жили 2 тижні. Згодом знайшли помешкання за доступною ціною у Хустському районі.
На початку червня 2022 року вирішили поїхати у Лубни, де прожили 9 місяців.
«Перед виходом з «Азовсталі» він не те, щоб прощався, але говорив, що бомблять нальотами, танками, артилерією, з кораблів – з різних сторін. 15 травня він написав з іншого телефону: «Натуся, мабуть, уже все. Я вас дуже люблю». Я у відповідь написала, що такого не може бути, бо про них тоді говорив весь світ. І ось, з 16 по 20 травня їх випустили, так сказати, у почесний полон», – пригадує вона.
Через півтора роки старша донька у Кременчуці знайшла роботу. Тому родина переїхала до нашого міста.
Що залишилося в Маріуполі
Уже згодом Наталя дізналася, що через 4 дні після їхнього виїзду у будинок родичів у Маріуполі, де вони переховувалися, потрапив снаряд – будівлю стерли з лиця землі. У їхньому приватному будинку спершу заколотили розбиті вікна. Проте згодом повідомили, що з будинку винесли усі речі.
Також Наталя у соціальних мережах знайшла групи з пошуку зниклих безвісти у Маріуполі. З них дізналася про загибель у місті декількох знайомих.
«Мою хорошу товаришку з сином і донькою завалило на смерть у 9-поверхівці на проспекті Миру. Два близьких товариші мого чоловіка загинули від уламків у іншому районі. З багатьма просто перервався зв’язок. Дехто ще дзвонив через декілька місяців після окупації зі словами, що в Маріуполі «закінчилася війна», – розповіла вона.
Згадує і про історію їхнього песика, якого вдалося знайти уже після евакуації.
«Я вийшла на зв’язок з деякими волонтерами. Вони шукали залишених тварин по Маріуполю. І от, мені повідомили про добру руду собачку, якого знайшли біля нашого двору. Скинули мені фото. Як виявилося, там залишилися добрі люди, які годували нашу Чапу, хоч вона і дуже схудла. Волонтери допомогли її перевезти з іншими евакуйованими. Потім доставили до Дніпра, потім до Полтавщини. Люди, які нам допомагали у Лубнах, зробили їй будку. Тож коли ми переїздили у Кременчук, шукали приватний будинок, бо їхали з ще одним членом родини–Тяпою», – каже Наталя.
Очікування визволення
Найбільшим своїм завданням переселенка вважає дочекатися чоловіка з полону.
Розповідає, як, уже будучи на Полтавщині, перший рік купувала чоловіку подарунки – до Дня народження чи інших свят, чекаючи на його повернення. Те саме робить і з літніми закрутками, які любить чоловік.
Час від часу родина підключається до онлайн-зустрічей з посадовцями, які займаються питаннями обміну полоненими.
«Ми не бачимо жодної закономірності при обмінах. На жаль, це не залежить від таборів чи будь-чого іншого. Але найголовніше для нашої сім’ї, що всі залишилися живими, що живий чоловік. Ми намагаємося зв’язатися з тими, хто повертається. Декілька разів мені передали про нього вісточки. Лише знаю, що останнім часом він сильно закрився у собі», – підсумовує жінка.
Проте Наталя, як і вся її родина, не припиняє вірити та сподіватися на диво. Адже багато хто вже дочекався своїх Захисників з полону, дочекається і Наталя!
Нагадаємо, історія дружини полоненого морпіха під Волновахою.
Учасниця кременчуцького пікету розповіла, як потрапила з собакою в полон та як його повернула.
Ліна Романченко
Фото авторки
Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!
