«І кожеш знатиме після війни, що він зробив. Чи нічого не зробив. Йому тоді носити це в собі».
Нещодавно у Кременчуці відбулась благодійна документальна вистава «Нормальні пацани і тут перекантуються». Постановка документальна, адже усі актриси – волонтерки у реальному житті. Виконавиці стояли у вишитих сорочках, на сцені було вимкнене світло і лише один прожектор висвітлював кожну з героїнь.
І кожній тут було про що розповісти, оскільки тематика монологів стосувалася впливу повномасштабної війни на жіночі долі: тієї, чий чоловік зараз на фронті; мами, яка просила сина не йти добровольцем; волонтерки, яка, допомагаючи військовим, закохалася у військового в госпіталі; чи сестри, яка ще нещодавно бачила свого двоюрідного брата, а потім дізналася про його смерть… І усе це – схожі історії, які ми щодня чуємо з екранів телевізорів, радіо чи про які читаємо у соцмережах… Але тут кожна з акторок дозволила собі копнути дещо глибше: і показати, як усім цим, причетним до подібних історій жінкам, живеться далі, як щодня вони долають окрім страху за власне життя, страх за близьких та найрідніших людей, як особисто, кожною емоцією переживають чиюсь небезпеку, як відмовляють собі у щоденних радощах.
Наприклад, у одному з монологів жінка розповідає про те, як переселенці смажать на її очах шашлики і як вона не може зробити те саме. Бо колись, до війни, цим у їх родині займався лише її чоловік, який зараз воює.
"Як би мені не хотілося того м'яса, ми без чоловіка їх готувати не будемо..» - каже вона.
Чи іншої жінки, які побачила відео спілкування російського батька та сина і українських… І яка між ними різниця у цілу прірву, у протилежні бачення і сприйняття життя, честі, волі, відношення один до одного… і які з війною ростуть у геометричній прогресії: адже українці підсвідомо, ще від минулих, козацьких поколінь, пам’ятають, що таке честь…. І що це таке: віддати життя за волю, а не за гроші чи не за те, що хтось так сказав робити. І як це – бути полоненим, бути серед тих, хто свідомим вибором демонстрував свою позицію: відкрито захищати рідну землю, а не діяти підступно… коли, наприклад, спалили живцем полонених захисників у Оленівці.
І таких паралелей – десятки. Усі їх підсилювали звуки та мелодії відомого етногурту «ДахаБраха».
Наприклад, коли ще одна героїня - студентка, яка раніше чекала передачок від бабусі і обожнювала її домашню випічку, цього разу просить нічого більше не передавати, крім двох ящиків з пиріжками. Які тепер вона відносить у військовий госпіталь, щоб підтримати захисників, поділитися з ними часточкою щирої любові - свого дому. А далі як не відповідає взаємністю контуженому військовому, бо до цього мала стереотип не заводити відносини з військовими. А тепер розуміє, як це: коли може бути тільки тут і зараз. І може ніколи не бути наступного дня.
До мурах пронизує і розповідь матері. Яка спершу спокійно розповідає про сина, який хотів піти добровольцем, хоч його і відмовляли усі у родині. А потім плаче на сцені, розповідаючи, як вона щодня відчуває, де він: чи виходить він сьогодні на позиції. Чи відбувається передислокація і її відпускає у тихий спокій…
Далі було продовження розповіді волонтерки – як аналіз: як друзі відгукуються на прохання погрузити плито носки. І як хтось у цей день починає хворіти, хтось «зайнятий і працює», а хтось говорить «що він на роботі, але у саме потрібний час приїде і погрузить».
«І коли ти питимеш спокійно каву чи чай, чи йтимеш по вулиці, хтось буде за тебе воювати. За цю саме можливість, за ці вільні хвилини. Що ти потім скажеш своїм дітям, онукам? Де ти був у цей час, що ти робив, чи допомагав ти тим, хто допоміг тобі сьогодні бути?
Ми не маємо права сидіти в теплій ванні чи за чаєм, чи спокійно перед монітором. Адже українці - не кацапи. Ми настільки сильні, бо ми разом. Бо кожен кожного дня хтось щось робить», - підсумовує одна з героїнь.
Ще одна героїня розповідає про свої відчуття, про невіру у смерть свого двоюрідного брата, який на фронт пішов, приїхавши з за-кордону.
І далі акторки беруть під руки ляльку-мотанку – оберегу, який стоїть посеред сцени. Вони виносять її і ставлять перед собою. Брат героїні гине. Про смерть вони дізнаються уже на п’ятий день смерті. І тепер лялька показує не оберіг…а розпач, біль, страшну тугу і невідворотність того, що на жаль, ця війна не зможе пройти безболісно для кожного з нас.
«Я думала, а заради чого він помер? Напевно, заради того, щоб ми могли розвиватися кудись далі, бути чимось більшим…. Коли я його побачила, не могла повірити в дійсність. Бо для мене він досі живий», - говорить вона.
«І кожеш знатиме після війни, що він зробив. Чи нічого не зробив. Йому тоді носити це в собі», - підсумовує одна з них.
До речі, 100% благодійних внесків глядачів підуть на купівлю автівки для 1 механізованого батальйону 21 механізованої бригади ЗСУ.
Дівчата уже завітали в Богуслав та Миронівку, тепер приїхали в гості у рідне місто режисерки вистави - Кременчук.
Варто зазначити, що після завершення вистави у багатьох присутніх були заплакані обличчя. Одна із глядачок подарувала кожній із актрис та режисерці Аліні Карташовій по троянді. Зал аплодував стоячи.
Нагадаємо, Кременчужан запрошують на благодійну документальну виставу "Нормальні пацани і тут перекантуються"
Ліна Романченко
Фото Лілії Ткаченко
Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!
