Кременчуцька газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Неділя, 29 Листопада 2020
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube

Вы здесь

«Яка ж то перед Богом в нас провина? Який ми сотворили смертний гріх?»

 


26 листопада 2016 08:55
Мільйони українців вмирали на родючих чорноземах, на безмежних полях і ланах, всіяних житом і пшеницею, на дбайливо доглянутих городах з рясним врожаєм.

Маленькі особисті історії мешканців Полтавщини складают велику і гірку історію однієї з найбільший трагедій людства – Голодомору в Україні 1932-1933 років.

За кожним із цих споминів стоїть не один маленький і дорослий Українець, який загинув у страшних муках голоду, придуманого Совєтами. Адже кожен із них у свої останні хвилини життя так і не дізнався, за що і навіщо приречений до смерті. А з ним – і його ненароджені діти, онуки і правнуки…

О, Боже правий! Ти мій чуєш голос,

Спасеш нас від проклятої чуми.

Я ж бачу, як важкий достиглий колос

Схилився над холодними дітьми.

Ще нагодує мати-Україна,

Ще приголубить діточок своїх ...

Яка ж то перед Богом в нас провина?

Який ми сотворили смертний гріх?

(Роман Юзва, «Голодомор»)

Мільйони українців вмирали на родючих чорноземах, на безмежних полях і ланах, всіяних житом і пшеницею, на дбайливо доглянутих городах з рясним врожаєм. Чому вмирали? Бо в людей забрали все. Все, до останнього колоска, до останньої зернини.

У листопаді 1932 року була прийнята постанова бюро Харківського обкому  КП(б)У «Про припинення завозу товарів на село та про порядок дальшого забезпечення промисловими товарами районів і сіл, які не виконають план хлібозаготівлі». До таких потрапив і Кременчуцький район, що ще більше погіршило становище як міста, так і району.

Олена Федорівна Дунь згадує, як жили у Кам’яних Потоках:

«Вітчим ходив у «активістах», які шукали в людей залишки їжі. Додому нічого не приносив, був жорстокий до дітей. Тому ніхто нам і не співчував, що голодуємо. Десь він і пропав, мабуть, вбили. Мама працювала в полі, додому приходила рідко. Виживали ми за рахунок кураю, який підсушували в печі, перетирали на порох і пекли оладки. Добавляли пряжені буряки і мушлі з Дніпра. Та все ж троє менших діток померли з голоду…

У 1933 році, коли в Кам’яних Потоках вимирали вулиці, село виконало річний план хлібоздачі. А селом поповзли чутки, що їдять людей».

Микита Іванович Тіторенко, житель Червоної Знам’янки, розповідає:

«Страшний випадок трапився на сусідній вулиці: там проживала сім’я із 7 чоловік: батько, мати і 5 дітей. З часом люди почали помічати, що діти зникають, але жінка казала, що вони захворіли й померли, тому вона поховала їх. Згодом зник і чоловік, про нього вона також сказала, що помер. А потім ця жінка запросила до себе додому двох дівчаток, пообіцявши пригостити цукерками. Одна з дівчаток розповіла, що заглянула з дитячої цікавості у торбу, від якої неприємно тхнуло: там лежали голови чоловіка й дітей тієї жінки. З переляку вона заплакала і побігла додому. Розповіла батькам про побачене. Батько зібрав сусідів і вони гуртом пішли до тієї жінки. Зайшовши в хату, побачили мертве тіло другої подружки дівчинки. Її батько не стримався і вдарив жінку ножем. Вона одразу й померла. Та ніхто й не засуджував чоловіка, який не переніс смерті своєї доньки…

Закарбувався у пам’яті труп дівчинки на городі: скелет, обтягнутий шкірою. Померлих ховали без домовин, просто загортали в якісь рядна чи простирадла».

Василь Григорович Кулинич з Піщаного згадує:

«Мені було три роки... Першим помер старший брат Іван. Мати Харитина покликала мене і попросила принести води. Коли я приніс, вона була вже мертва. Вдома ми були одні, бо батько пішов у Кременчук обміняти одежину на шматочок хліба. Я дуже плакав і виглядав батька… Батько повернувся з міста, побачив померлих, взяв підводу і повіз їх на кладовище – по дорозі з дворів виносили померлих і складали на підводу. А мені показав і сказав: «Запам’ятай, сину, де поховані мати і брат».

Для померлих викопували загальну яму і вкидали по 4-5 чоловік, тоді присипали землею і знову кидали 4-5 чоловік. В основному діти і люди похилого віку вмирали».

Ганна Василівна Мокра в той час проживала в с. Савине  (нині район Молодіжного). «Бувало, йдеш зранку на роботу, – згадувала вона, –  а там, там лежать мертві. Раз на кілька днів проїжджав віз та збирав їх. Скидали ці тіла на тому місці, де стоїть ринок «Молодіжний». Згодом там і кладовище утворилося…. В день помирало по 40 чоловік, їх скидали на підводу, яка їздила по селу, і відвозили до спільної ями. Інколи люди були ще живими, але на це ніхто не звертав уваги. Найстрашнішим було те, що вибратися з яру було неможливо, тому помирали всі, хто туди потрапляв.

В селі не залишилося жодної кішки чи собаки. Неподалік села був яр, куди скидали тварин, які також гинули з голоду.

Редакція Кременчукої газети висловлює велику подяку краєзнавцю, історику, людині з великим серцем – Лідії Василівни Гришко за вагому участь у створенні цього матеріалу.

Інші новини

Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Ми в Telegram

Підписатися