Вічна пам'ять!
Сьогодні у Кременчуцькому міському палаці культури відбулося прощання з Героєм — Срібним Миколою Миколайовичем, який віддав своє життя за свободу та незалежність України.
Цей день був по-особливому тихим і болісним. Сніг лежав рівним білим покривом, мов символ чистоти й скорботи, а крізь зимову холоднечу проривалося сонце, несміливо освітлюючи обличчя людей зі сльозами на очах. У цій тиші кожен відчував спільний біль втрати й невимовний сум.
З великим болем і глибокою скорботою громада проводжала в останню путь вірного сина своєї землі, люблячого батька та відданого захисника Батьківщини.
Микола Срібний народився 24 травня 1992 року в селі Степанівка Кременчуцького району, проживав у місті Кременчук. Служив у званні солдата на посаді водія відділення протитанкових ракетних комплексів. Про це розповів офіцер цивільно-військового співробітництва Віталій Іванчиков.
23 грудня 2025 року Микола героїчно загинув, виконуючи бойове завдання із захисту територіальної цілісності України в районі населеного пункту Миропілля Сумського району Сумської області під час агресії військ російської федерації.
Микола не був офіційно одружений, але мав найдорожче — сина, якому присвячував увесь свій вільний час. У глибокій скорботі залишилися мати, батько, син та цивільна дружина.
Сусіди згадують Миколу як щиру, добропорядну й працьовиту людину, простого сільського хлопця з добрим серцем.
"Дуже хороший, порядний і роботящий. Він був дуже хорошою людиною", - згадують жінки.
Колега Артем згадує Миколу як людину, поруч із якою завжди було надійно й спокійно. Вони працювали разом майже два роки, і за цей час Микола запам’ятався йому щирим, відкритим та надзвичайно доброзичливим. Він умів підтримати у будь-якій ситуації, ніколи не відмовляв у допомозі й завжди знаходив добре слово для колег.
"Я запам'ятав його дуже хорошою людиною, яка завжди прийде на допомогу. Він був дуже веселою людиною. Що ти не попросиш, він завжди прийде на допомогу...", - згадує Артем.
За словами чоловіка, Микола був справжнім напарником, з яким робочі будні ставали легшими. Між ними ніколи не було сварок — лише взаємоповага, довіра та відчуття справжнього товариства. Саме тому той період спільної роботи він називає одними з найкращих років.
Навіть після того, як Микола змінив місце роботи, зв’язок між ними не обірвався — вони спілкувалися. Зі слів колеги Артема, звістка про те, що Микола пішов на війну, прийшла не одразу. Коли він побачив у мережі фото Миколи у військовій формі, запитав про це особисто. Тоді товариш коротко розповів, як опинився на фронті, без зайвих слів і скарг — так, як це було властиво його характеру.
Певний час вони ще підтримували зв’язок: телефонували один одному, цікавилися справами, просто говорили по-дружньому. А згодом Артем дізнався страшну новину — Микола загинув, виконуючи свій обов’язок перед Україною. Ця втрата стала важким ударом для всіх, хто його знав.
Поза роботою Микола, за словами колеги, був сімейною людиною. Найбільше він цінував час, проведений із сином, і намагався присвячувати йому кожну вільну хвилину.
Відспівали захисника у Свято-Миколаївському соборі, а вічний спокій він знайшов у Меморіалі Захисників і Захисниць Свіштовського кладовища.
Сонячні промені на білому снігу сьогодні ніби нагадували: життя триває, але пам’ять про Миколу Срібного житиме вічно. Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким.
Валерія Макряшина
Фото Катерини Майдак
