14 березня відзначається День українських добровольців. Ми поспілкувалися з одним з таких мужнів синів Батьківщини.
День українського добровольця – це нагода згадати та вшанувати тих, хто свідомо взяв зброю до рук, щоб захистити свою землю та власну родину. Ці люди зробили свій вибір не через наказ, а за покликом серця. Одним із таких героїв є Артем Писаренко (на фото) – доброволець з Кременчука, який свого часу покинув мирне життя, щоб стати на захист України.
Шлях на фронт
Артем «Зять» (позивний) Писаренко приєднався до лав Збройних сил України у листопаді 2022 року. До цього він працював далекобійником, зокрема, возив військову допомогу із-за кордону – каски, бронежилети та інше спорядження.
Проте після удару ракети по Дмитрівці, Кременчуцького району, він усвідомив, що не може залишатися осторонь. Артем звільнився і пішов до військкомату й уже через 4 дні був на передовій, хоча мав офіційну бронь, що звільняла його від мобілізації. Але чоловік відмовився від неї, бо зрозумів, що просто має бути на фронті. Став гранатометником з позивним «Зять».
Як отримав позивний
Коли Артем прийшов воювати, настав час отримати зброю. Він помітив, що чоловік, який її видавав, роздавав бійцям погані автомати – у глині, зі зламаними затворами. Артем, маючи досвід служби в 107-му полку, розумів, що таку зброю брати не можна. Тому він «застрибнув» до ящика і самостійно обрав собі автомат та заявив, що не віддасть його нікому. Зав’язалася суперечка, бо начальник видачі вимагав, щоб Артем узяв автомат АКСУ, як належало гранатометнику. Товариші спостерігали за цим і пожартували: «О, дивись, він як зять із тещею воює!» (у начальника був позивний «Теща»). Ось так Артем й отримав позивний «Зять», який носив ще 2 роки.
Мотивація боротися
За словами Артема, головною мотивацією для нього стало усвідомлення того, що російські війська чинять звірства на окупованих територіях.
«Мотивація з’явилася, коли я побачив, що вони роблять із людьми, особливо ці нелюди… Наробили ж страшного. Основна мотивація виникла миттєво і я одразу пішов. Думав, що буде, як у TikTok: магазини, блокпости… А потрапив у піхоту з першого дня – без жодного навчання, бо саме тоді тривав контрнаступ і був жорсткий бій», – розповідає Артем.
Бої в Бахмуті та поранення
Перші бої Артем пройшов на херсонському напрямку, три місяці обороняв позиції на березі Дніпра, потім – Качкарівку, що на Херсонщині. Коли в лютому 2023 року народилася його донька, оборонця відправили на Донецький напрямок, у саме пекло Бахмута, де його батальйон провів три тижні.
На четверту добу Артем отримав поранення – в ногу та руку, яка була пошкоджена уламками. 23 березня військовий опинився у лікарні, проте вже через 10 днів повернувся до служби. У вересні 2023 року його відправили на Луганський напрямок – в Макіївку. 30 вересня розпочався жорсткий бій, у якому Артем провів 7 діб, 4 з яких – без руки.
«Так вийшло, що контингент складався з немотивованих людей. Коли вони побачили танки, багато хто просто розвернувся і вийшов. А ми трималися там 7 діб. Останні 4 доби я був без руки — рукав був прив’язаний до мене», – згадує Артем.
Згодом його евакуювали. Після низки госпіталів та протезування чоловік повернувся до мирного життя, але продовжує підтримувати побратимів.
Реакція рідних та суспільства
Як розповідає Артем, після Бахмуту, його дружина хотіла, щоб він залишився вдома, але чоловік не міг зрадити своїм принципам. На питання, що його тримало та давало змогу пережити складні бойові будні, то захисник відповідає – це родина.
«Сім'я, бабуся... Я все одно переживав, адже моя бабуся пережила і Голодомор, і війну. Їй 86 років, і коли уявляю, що вони зайдуть та нароблять лиха, стає страшно. Тут багато людей не розуміють, що там воюють не лише росіяни з Петербурга чи Москви – там зібрався всякий зброд, справжні дикуни. Якщо вони думають, що достатньо підняти руки, сказати: «Ми з вами!» і помахати російським прапором – це їх не врятує. Я бачив лише один вихід – вибити їх звідси. Немає зброї? Тоді треба кидатися грудками, цеглинами», – ділиться Артем і зізнається, що не розуміє тих, хто ставиться байдуже до війни, яка триває вже не перший рік.
Він наголошує, що багато, хто з цивільних досі не усвідомлює, що на фронті воюють не супергерої, а звичайні люди, звичайних професій – електрики, далекобійники та вчителі. У його роті було багато загиблих, а під час боїв у Бахмуті пів роти потрапило в полон та було розстріляно.
Артем переконаний: справжній доброволець воює не за політиків, не за владу, а за рідних, за спокійне майбутнє України.
«Доброволець – це той, хто розуміє, за що він іде воювати. Він усвідомлює, що може загинути або стати інвалідом. Добровольці не тікають із позицій. Чи були такі, що втікали? Багато. Особливо в останніх боях – ті, кого насильно мобілізували. Я не хочу сказати, що всі вони були такими, адже серед них траплялися справжні воїни.
От, наприклад, перед тим, як мене поранило, загинув хлопець за кулеметом. Я думав, що він простий боєць із дрончиком, а він тримав позицію до останнього, доки не закінчилися патрони.
У нас не було боєкомплекту. На другий день до нас можна було зайти й навіть палицею не було чого перебити – у нас просто не було зброї. Ми вирішили дати останній бій, завдати ворогу якомога більше втрат. Потім ми забирали їхні боєкомплекти, їхню зброю і били ними ж. Один із полонених розповів, що нас було 14, а вони втратили 700 чоловік. Вижило 10 наших, 24 загиблих, один хлопець зі Світловодська залишився без ніг, я – без руки, командира теж сильно поранило. Щодо мене – мої сусіди, моє оточення ставляться до мене добре, як до героя. Але я пояснюю, що я звичайний поранений гранатометник. Я не витягнув 10 людей із палаючого БТРа, не зробив нічого героїчного – просто виконував свою роботу», – ділиться Артем.
Життя після поранення
Попри втрату руки, кременчужанин не вважає це проблемою або перепоною для повноцінного життя. Він із гумором розповідає, що його дружина настільки звикла до нього, що іноді забуває про його травму й ставить перед ним такі завдання, ніби чоловік має дві руки.
«Бувало, я їй кажу: «Якби у мене не було очей, ти б посилала мене подивитися, котра година?» – жартує Артем. Чоловік не скаржиться, а лише сміється, доводячи, що сила духу важливіша за будь-які фізичні обмеження.
Артем мріє, щоб Україна стала подібною до Чехії – з сильною економікою, згуртованим суспільством та справжнім патріотизмом. Він вірить, що після війни українці зможуть відбудувати свою державу, але для цього необхідно діяти разом, а не чекати, що хтось усе зробить за них.
Ця історія – одна з тисяч, що формують сучасний український героїзм. Артем Писаренко – мужній воїн, люблячий батько та чоловік, який не побоявся захистити свою землю. Він є прикладом для свого сина, який навчається у ВПУ №7, маленької доньки та дружини. І саме такими людьми має пишатися наша країна.
Валерія Макряшина, фото авторки
