Кременчугская газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Понедельник, 21 Октября 2019 года
Facebook Twitter Instagram Кременчугская газета на Youtube

Вы здесь

До концерту лишати голову холодною, а шлунок – пустим: як «Скрипки Кременчука» закохали в себе Францію і не тільки

27 июля 2019

…Якось талановита вчителька музики, скрипалька, зібрала однодумців і заохотила їх грати вечорами. Хобі переросло в часті зустрічі, з’явився власний репертуар… Зараз, понад 20 років потому, ансамбль «Скрипки Кременчука» має звання народного, його радо вітають не лише в Україні, а й у багатьох країнах Європи. Ми дізнавалися, як вдається налагодити гру 9 скрипальок, з якими щоденними клопотами стикаються та як долають їх працелюбні музиканти.

Нещодавно «Скрипки Кременчука» повернулися з литовського Алітуса, міста-побратима Кременчука. Там колектив виступав на концерті разом із юними місцевими скрипалями. Подібне свято музики раніше пройшло і в нашому місті. Тоді зал бурхливо аплодував музикантам, подарував колективу море квітів. Та найцікавіше, що такий кількагодинний концерт 9 дорослих скрипальок разом із супроводжуючим віртуозом на фортепіано відіграли без жодних нот. І це вже постійна практика колективу впродовж 20 років існування. У кожному виступі до свого репертуару вони додають нові музичні номери та експериментують на сцені разом з іншими виконавцями.

Засновниця та концертмейстер ансамблю, беззмінні учасники «Скрипок» Вікторія та Володимир Білецькі розповіли про неймовірні та водночас складні будні та свята відомого кременчуцького ансамблю.

- Минулого року «Скрипки Кременчука» святкували 20-річчя. Розкажіть, як все починалося.

Вікторія: У вересні нам буде 21 рік. Тоді я працювала репетитором у Другій музичній школі у Крюкові, де також викладачами були деякі мої випускники-скрипалі, з якими ми спілкувалися. На той момент я уже їздила з нашим народним хоровим ансамблем «Славутич» у Францію разом із учнями-скрипалями. Тож через деякий час, надивившись, як грають за кордоном, вирішила створити ансамбль дорослих у Кременчуці. Ми зі скрипальками та чоловіком зібралися і почали пробувати передавати музику разом. Деякі мої учні тоді якраз повернулися до Кременчука з Києва. А коли нам не було ще й року, ми познайомилися з продюсером із Франції. Він зацікавився нашим колективом і запросив виступати у його рідній країні. З того часу, можна сказати, почалася наша серйозна робота як офіційного колективу.

- Теперішні ваші слухачі – у захваті від вашого виконання композицій українського композитора Мирослава Скорика. Яку музику ви грали на початку?

Вікторія: Починали із репертуару Московського Великого театру (Державного академічного Великого театру Росії – ред.). Спершу підбирали композиції, з якими могли впоратися. Пробували грати композиції з репертуару дитячого ансамблю. Поступово переходили до розучування більш складних композицій. На той момент ми з Володимиром уже були одружені, народили дитину, працювали в одній школі. Він – концертмейстером, я – викладачем.

- А як ви, до речі, познайомилися?

Вікторія: Під час навчання у музичному Полтавському училищі. Мені було 15 років, йому–16. Після того, як я закінчила третій курс, ми одружилися.

- Якою була кількість першого складу?

Вікторія: Сім-вісім учасників. Кількість поступово мінялася: якісь дівчата виходили заміж, хтось виїздив із міста. Загалом же майже завжди нас було дев’ять.

- Яка доля ваших колишніх учасниць?

Вікторія: Різні. Хтось із дівчат пішов працювати в інші галузі, хтось став навчатися, хтось переїхав, хтось одружився. Одна учасниця вирішила гастролювати у кругосвітніх подорожах на лайнері. Тих, хто були з першого дня, залишилося четверо.

Одна приїхала після консерваторії. Інша дівчина переїхала з Кропивницького. Про її участь в ансамблі ми домовлялися заочно. Спочатку поговорили з її тіткою, а вже ввечері скрипалька мені зателефонувала і запитала, чи можна приїздити до нас. Так і лишилася у Кременчуці. Вже і заміж віддали, і народила вона двох діток. Зараз працює у Першій музичній школі.

- Чи всі учасниці колективу працюють у музичній сфері?

Вікторія: Ні, не всі. У музичній школі працюють лише двоє. Однак нас об’єднує постійна робота зі скрипками, яка переросла у стиль життя. До такого згуртування потрібно було пройти тисячі репетицій, спільно вивчити десятки, а може вже і сотні нових композицій, об’їздити багато країн.

- Щодо закордону. Скільки загалом країн відвідав колектив?

Володимир: Були у Польщі, Литві, мали давати концерт у посольстві Австрії. Нас у Відні чекав заступник міністра культури, але концерт не склався. Був випадок, коли чекали на наш виступ у Литві, але одна зі скрипальок захворіла, тому його скасували.

Вікторія: Саме у Франції ми були 7 разів, адже з нами був хороший продюсер Жан Поль Ожі, про якого ми згадували вище. Якось виступали у французькому містечку, він почув про нас і, подолавши 500 кілометрів, приїхав.

Послухав і одразу запитав, скільки коштуватимуть наші концерти під його керівництвом.

Володимир: Уже на той момент він вийшов на пенсію, але продюсував виконавців класичної музики, співпрацював із московським хором Попова, Оксфордським хором, Лондонським струнним квартетом.

Вікторія: Він започаткував фестиваль «Ріаклар» у маленькому містечку, де всі учасники виступали в церкві. До Франції він запрошував нас двічі на рік: на різдвяні та літні концерти. Лише Францією щосезону ми об’їжджали близько 12 тисяч кілометрів.

- Скільки років тривала співпраця?

Вікторія: Шість років. Потім, після смерті Жана Поля Ожі, з нами співпрацював його син.

Володимир: Перед цим із самого початку нам пощастило поїхати до Італії. Там ми дуже багато тренувалися. Хоча самих концертів було мало. Тож ми прокидалися зранку і грали самі для свого репертуару. Так награли на цілу програму, яка виборола Гран-прі у номінації «Класична музика» на одному з італійських фестивалів. Тоді відчули серйозну конкуренцію з боку інших колективів. Комісія була з різних куточків світу. Ми не сподівалися перемогти. Але потім раптово нам на сцену винесли величезну литу рибу-статуетку (головний приз). Після всіх негараздів тієї поїздки, це було особливо приємно.

- Колектив уже, певно, має купу таких нагород?

Вікторія: Ми стали народними, тож це для мене одна з головних нагород. Однак багато призів маємо і на всеукраїнському рівні, і на європейському.

- Наскільки складний режим роботи у скрипалів?

Вікторія: Дуже непростий. От зіграли ми програму до 20-річчя ансамблю. А тепер готуємо нову програму. І граємо не по нотах, а виключно з пам’яті. І ми жартуємо, що пощастило, наприклад, художникам, які намалювали картину – і вона лишається на віки. А нам потрібно вивчити сотню нот, які з часом забуваються серед десятків композицій, і доводиться вчити заново.

Володимир: На концерті ми виконуємо близько 70 творів, і музичні форми бувають досить немалі.

- Скільки для цього треба тренуватися?

Вікторія: Двіч-тричі на тиждень, тренуємось по дві-чотири години або скільки потрібно. Але ж у кожного діти, чоловіки. Всі прийшли після роботи. І потім о сьомій вечора зустрілися. А після де'вятої вечора учасницям доводиться їхати у Крюків, на Молодіжний і далі. Дякуємо чоловікам, які нас терплять (сміється).

- Про поїздку до Алітуса. Чим вразило місто?

Вікторія: Місто затишне, схоже на Кременчук. Поділене так само річкою – у них Неман. Алітус гарний тим, що розташований у парковій зоні, уздовж вулиць міста облаштована бігова доріжка. Тут залишили старе місто, відреставрували давні будинки. І у Кременчука з ними дуже схожа історія.

Володимир: Ми їхали туди двома автобусами. І везли на конкурс для новорічної ялинки кременчуцькі хенд-мейд іграшки. Нас на митниці тримали 6 годин, адже переглядали кожну іграшку. Нас чекали на обід, а приїхали ми аж увечері. І вже наступного дня дали там концерт.

- Як там грають, відрізняється підхід у виконанні?

Вікторія: Там просто оркестр юних виконавців. Хоча до викладачки ходять і ті, хто вже закінчив музичну школу. Є і зовсім маленькі: по 7-8 років. Що цікаво, вони взяли у нас ноти і вивчили мелодію Скорика, щоб зробити приємний подарунок Кременчуку і зокрема нам.

- Можливо, якась із поїздок запам’яталася вам найбільше? Чи було щось таке, чого ніколи не забудеш?

Вікторія: Найбільше запам’яталися виступи з продюсером Жаном Полем. Він був дуже доброю людиною, патріотом своєї країни. Ми грали у Кан Франці – мережі готелів у лазурових куточках-перлинах Франції. Якось трапилося так, що в одній консерваторії гості нас хотіли потішити і пригостити. Ми відмовлялися, але потім сіли за стіл і випили по келиху вина. Концерт був через годину після застілля, але нам все одно було досить складно. Адже, щоб тримати в голові таку кількість композицій, голова повинна бути тверезою. Тож після цього випадку ми ввели режим: мінімум їжі, а точніше, не їсти і майже не пити рідини перед концертом. І це принципово. Я навіть учнів своїх прошу цього дотримуватися. Адже інакше працює не мозок, а шлунок.

Володимир: Із Жан Полем ми давали багато концертів у соборах. І якось довелося виступати у величезному кафедральному соборі Нотр Дам містечка Сен Томе. Цей собор збудували одного року з Нотр Дам де Парі. Коли туди зайшли, злякалися: аакустика була настільки сильною, що можна почути слова, які промовляють пошепки.

Вікторія: Пам’ятаю, як в одному французькому місті слухачам настільки сподобався наш виступ, що нас не відпускали, розкупили всі наші касети і просили ставити автографи навіть на руках. Було не раз, коли нас серед багатьох колективів виділяли і просили повечеряти разом.

- Інструменти ви практично не міняєте?

Вікторія: А це неможливо. До свого звик за десятки років, інакше й бути не може. Струни коштують по 1,5 тис за набір. Рвуться вони часто. Ніхто, зрозуміло, нам особливо не допомагає. Але ми намагаємося працювати самі на себе. Смички так само дорогі, ремонтуємо за власний кошт.

- Вікторія, на своїй скрипці ви граєте все життя?

Вікторія: Практично так. Мені мою знайшов педагог. Вона німецька, такі завозилися після війни. Тоді він сказав батькам купити її, щоправда, скрипка була не новою, вчитель її ремонтував. На той час вона коштувала рублів 100 чи 200 – ця сума на той момент була великою. У мого учня, скажімо, скрипка «слухається» уже четвертих рук, адже інструменти дуже дорогі і зараз.

Володимир: Зараз гарна скрипка коштує мінімум тисячу доларів. Наш клас нещодавно обікрали. Коли зрозуміли, що сталося – похололи: подумали, що викрали скрипки. Але чоловік виніс лише мій смокінг і кілька спідниць.

- Питання до Володимира. Як співпрацювати все життя з дев’ятьма жінками?

Володимир: Буває важкувато, але загалом уже звик. Із роками призвичаюєшся до характеру кожної, вчимося знаходити компроміс.

- Чи є у вас свій ритуал перед концертами?

Вікторія: Немає ніякого ритуалу, окрім того, що намагаємося нічого не їсти перед концертами. А так – перехрестимося та й виходимо.

 

Із родиною Білецьких спілкувалася Ліна Романченко

Фото родини Білецьких: Кирило Воронцов

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Афиша Кременчуга
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Мы в Telegram

Подписаться