«Навіть якщо вони болючі і вам декілька разів доведеться покидати те, що ви нажили, покидати власний будинок – світ дасть вам не менше ваших потреб. Бо головне те, що ви сьогодні живі і можете дихати».
Харківська психологиня Марина Броварник з березня цього року проживає у нашому місті і навіть встигла успішно себе зарекомендувати у декількох видах діяльності. Окрім того, що вона дистанційно працює у рідній школі у Харкові, паралельно у Кременчуці надає психологічну підтримку внутрішньо переміщеним особам. А давно улюблене хоббі - любов до фотографії – також допомогло Марині відволіктися у непростий воєнний час у чужому місті.
За її сьогоднішнім усміхненим обличчям зберігається навіть не одна, а декілька історій, пов’язаних з війною. Так, ще у 2017 році жінці, разом з чоловіком та донечкою Златою довелося тікати з рідної Балаклії буквально під звуки вибухів від розривів палаючого складу боєприпасів.
«Я пригадую, як прокинулася від страшних звуків. Наше місто мало завод військових боєприпасів. Тому вважалося стратегічно важливим для ворога і на нього здійснювався наступ як на один із перших. Уже коли ми похапцем зібрали речі найпершої необхідності, тікали з Балаклії на власному авто до Харкова під вибухи, це був жах, який надовго врізався у пам’ять», - розповідає жінка.
Після таких подій, у 2017-ому, родина переїхала на постійне проживання до Харкова, створюючи там нове життя. Марина почала працювати у місцевій школі психологом. Військові дії у Балаклії, де мешкають їх родичі, з часом припинилися.
Проте тривожного 24 лютого цього року жінці довелося заново пригадати тривожні звуки вибухів. Їх чула уже у Харкові.
«Війна прийшла до міста уже у перші дні повномасштабного наступу.
Ми досить активно почали облаштовувати нове помешкання у нашому підвалі. Приємно, що сусіди не лінувалися, перенесли туди матраци, теплі речі, обігрівачі. Навіть влаштували там кухню і позмінно чергували, готуючи гарячі обіди. Як кажуть, у тісноті, та не в образі. Головне – ми трималися духом.
Коли вибухів у місті ставало менше, ночували родинами у когось у квартирі – разом морально спокійніше і можна було швидше акумулювати сили та зрозуміти що, до чого та куди тікати далі», - пригадує вона.
На жаль, вибухи у місті не припинялися, буквально на їх очах падали та палали будинки, валились паркани.
«Коли удари стало чути майже поруч із нами – біля сусідньої станції метро – я не витримала, передивилася зібрані речі і вирішила їхати. У рідній Балаклії ситуація була ще гіршою. З першого ж місяця повномасштабної війни її захопили окупанти. Оскільки Злата на той момент перебувала з батьком там, ми домовилися зустрітися у Дніпрі і далі уже думали, куди продовжувати рух», - додає вона.
Складність евакуації у Балаклії полягала в тому, що ворог міг обстрілювати машини, що рухалися в евакуаційних колонах. Через це декілька днів, перебуваючи у велетенській напрузі, родина вижидала вдалого періоду.
Про те, як їхали у цій колоні, згадує і 11-річна Злата. Час від часу дівчинка під час нашої розмови додавала репліки. І її слова та інтонація видавали з неї дорослішу за її вік людину.
«Коли ми зустрілися з донькою, я видихнула: неначе найстрашніше уже позаду. Але у Балаклії залишалася моя мама. Вона завжди мала патріотичні погляди і тому за неї я хвилювалася особливо, не уявляючи, як вона житиме в окупації. Мама принципово практично нічого не купувала з продуктів, не бажаючи міняти українські гривні на рублі. Не хотіла і брати так звану «гуманітарку» від російської сторони. Коли ж я запитувала, як і на що вона живе, відповідала, що на запаси», - пригадує пані Марина.
Тут же, у Кременчуці, їх прихистили двоюрідні сестри. Марина продовжувала працювати дистанційно. Одного разу, побачивши оголошення на вакансію волонтера-психолога, заповнила форму і їй пощастило прийняти участь у благодійному проєкті від міжнародної гуманітарної організації ЮНІСЕФ. Там, разом з ініціативною командою, наша героїня розробляла програму навчання та тренінгів для внутрішньо переміщених осіб і їх дітей.
Серед порад, як втримати психологічну рівновагу та не зійти з розуму – спеціалістка радить сприймати світ тут і зараз.
(фото - авторства Марини)
«Наприклад, не загадувати на далеке майбутнє. Радійте, що сьогодні ви маєте дах над головою. Радійте, якщо ваші близькі поруч. Ніколи не опускайте руки. Подаючи багато-багато резюме, я і не підозрювала, що так зможу працювати тим, ким хотіла, що мене знаходитимуть як фотографа і я побачу так багато красивої природи у вашому регіоні. Інколи дуже складно втримати спокій, особливо у наш час, особливо, коли ти беззахисний. Але світ не без добрих людей. Якщо ви не боятиметеся змін - навіть якщо вони болючі і вам декілька разів доведеться покидати те, що ви нажили, покидати власний будинок – світ дасть вам не менше ваших потреб. Бо головне те, що ви сьогодні живі і можете дихати. Усе інше додасться», - підсумувала у розмові Марина Броварник.
P.S.: Додамо, що 8 вересня над РДА Балаклійського району замайорів український прапор. І Марина уже говорила з рідними – з вільної частини України.
Тим же, хто хоче зустрітися з пані Мариною як зі психологом чи фотографом – шукайте та пишіть: https://www.facebook.com/marina.brovarnik.photographer
Ліна Романченко
фото - з приватного архіву авторки
