До рідного міста Олена Крамаренко та її діти їздять лише у гості.
Від спогадів до сьогодення
То була холодна весна 2022-го року. Відпрацювавши зміну на сайті «Кременчуцької газети», я поспішала допомогти волонтерам: пакувати крупи, макарони в пакети, сортувати ліки. Тоді ще не було волонтерських центрів чи об’єднань. Було одне бажання – чимось допомогти і, звісно, зайняти руки, щоб відігнати тривожні думки. Там я познайомилась із тендітною білявкою Оленою. Вона приїхала до Кременчука із Слов’янська, Донецької області. Минуло понад рік, а Олена Крамаренко досі займається волонтерською діяльністю. Про те, як змінилось життя її родини в Кременчуці, вона поділилась в останні дні літа.
«Батьки залишилися там, а дітей я вивезла, тому що було дуже гучно і страшно. Вже вдруге ми були вимушені тікати від війни: у 2014 році виїжджали на деякий час у Кременчук. У мене тут батько у відрядженні працював, тому була орендована квартира, тож ми направились сюди. Син сказав: «Мама - це наше друге місто»», - говорить переселенка.
Довоєнний досвід, який став у нагоді
У Слов’янську Олена працювала організатором дитячого простору.
«У дитячому центрі я теж починала діяльність волонтеркою. Потім з’явилася можливість, тож написала свій грант. Називався він «Сила спільних можливостей», у рамках проєкту проводила заняття з дітками з інвалідністю. На той момент у Слов’янську теж були і ВПО, і місцеві. Ми охоплювали всіх діток. Це були майстер-класи із гончарства, заняття із підготовки діток до школи», - пригадує Олена.
Це все знадобилось жінці вже в Кременчуці. Зараз вона членкиня команди Благодійного фонду Артема Марченка.
«Тут працюю як з дітками, так і з дорослими. Мені все дуже подобається, адже допомагаю таким же переселенцям, як сама я. У нас в центрі проходить багато різноманітних свят. Я, по можливості, зі сценаріями допомагаю, з іншими моментами. Взагалі ж, у нас немає такого, що я придумала, а ти роби. Це буду робити, а те - ні. Ми втілюємо свої ідеї в життя зусиллями всієї дружньої команди», - її слова.
У гості додому
Однак попри те, що Олена займається улюбленою справою, частина її серця у рідному Слов’янську, де живуть батьки, які навідріз відмовляються переїхати у Кременчук до доньки та онуків.
«За цей час вони до нас лише в гості приїжджали. Цього року, 13 травня, не витримала, зателефонувала батькам і кажу, що їду до них. Як вони мене не відмовляли, говорячи, що Бахмут від Слов’янська всього за 80 км і оті бах-бахи чути постійно, я зробила по-своєму. Ось зараз планую найближчим часом знову поїхати. Як-не-як, мої батьки вже літні люди, допомоги потребують. У них там і будинок, і городи. Все це, власне, і тримає їх вдома», - говорить переселенка.
Діти тримають зв’язок із Слов’янськом
У Олени блищать очі, коли починає говорити про дітей. Видно, що про сина Данила і доньку Катерину готова говорити годинами.
«Коли ми виїжджали із Слов’янська, сину залишився останній рік навчатися у ліцеї. Закінчував здобувати фах тракториста уже онлайн. В Кременчуці додатково до тієї професії, що здобув, отримав водійське посвідчення. Знайшов тут автошколу, закінчив її, склав екзамени успішно. Зараз працює водієм – розвозить продукцію із хлібзавода по магазинах. Робота подобається, хоче ще одну водійську категорію відкрити. Це у нього від діда (мого батька). Він в Кременчуці працював на бензовозі», - розповіла Олена.
Вона зазначила, що за успішне навчання в ліцеї хлопця із двома одногрупниками без екзаменів зарахували до університету сільськогосподарського спрямування у Слов’янську. Щоправда, навчання буде дистанційне.
«На щастя, у Кременчуці є друзі мого батька, які працюють на спеціальній техніці. І, якщо все буде нормально, благополучно, то обіцяли з практикою допомогти, хоча б проїхався пару разів. Данило сам говорить: «Мамо, я повинен відчувати машину. Ну, може, воно і правильно», - розповіла Олена.
Також в онлайн-режимі розпочалось навчання і в 13-річної доньки Олени - Катерини. Вона пішла в 8 клас. Минулоріч навчалась дистанційно в рідній школі в Слов’янську. Цього року теж продовжить, однак Олена розглядає можливість, аби перевести дівчину у місцевий навчальний заклад.
«Коли до війни починався карантин, то було якось простіше. Вчителі давали завдання, їх виконували. Зараз так складається, що всі оці онлайн-уроки настільки стиснуті, що замість 45 хвилин - 20. І вчителі не зможуть дати весь необхідний матеріал. Тому потрібно самій розбирати, а далі їй пояснювати. Окрім іншого, Катерина ще ходить на заняття з ММА єдиноборства», - із розповіді переселенки.
А після нашої Перемоги...
Під час розмови не могла не помітити, що Олена говорить чистою українською мовою.
«Останні три роки в школі я навчалася в українському класі. До того все навчання було російською. Далі потрібно було обирати клас із математикою або українською, чи англійською мовою. Чесно кажучи, я не любила цифри (хоча маю спеціальність, серед іншого, і бухгалтера), тож обрала філологічний клас. Далі в дитячому центрі ми повинні були з дітками розмовляти, навчати їх української мови. Із волонтерами і волонтерками теж намагаємось розмовляти державною», - говорить жінка.
А ще я запитала, чим Олена планує займатися після Перемоги України у цій визвольній війні проти росії.
«У мене дві мрії. Давно-давно, до війни, хотіла в Слов’янську відкрити свою мінікав’ярню. Хай буде маленькою, але власною, моєю. Щоб і каву, і чай попити можна було. І щоб там таку духмяну випічку пропонували. Я вірю, що Україна переможе, ми повернемося в рідні міста, в рідні домівки. Якщо не складається із кав’ярнею, то, можливо, відкрию маленький дитячий центр. Хочеться запровадити у ньому спільні заняття для дітей з їхніми батьками, щоб був тісний контакт. У Слов’янську ми практикували майстер-класи із гончарства. Всі разом працювали із глиною. Спочатку дітки виготовляли вироби, а потім батькам запропонували. То у дітей вийшло краще», - говорить Крамаренко.
Наша розмова з Оленою пройшла в приміщенні волонтерського центру. Цього дня тут було малолюдно, тож жінка мала можливість сортувати допомогу, яка надійшла у картонних коробках.
«Зрозуміло, що після нашої Перемоги всі ми роз’їдемось по своїх містах. Якось колежанка-волонтерка запитувала мене: «А сумувати не будеш?». А я зрозуміла, що буду. Відповіла, що, напевно, буду приїздити сюди щомісяця. Впевнена, що і далі будемо спілкуватися, підтримувати зв’язок і обов’язково у гості приїжджати. А як хтось захоче мене в Слов’янську провідати, то я завжди із радістю прийму», - говорить Олена.
Олена Ліпошко
Фото авторки
