Кременчуцька газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Субота, 24 Жовтня 2020
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube

Вы здесь

Як в Кременчуці запалили Вічний вогонь: спогади про знаменну подію для міста

30 сентября 2020
Як в Кременчуці запалили Вічний вогонь: спогади про знаменну подію для міста

Ветеран ПрАТ «Кременчукгаз» Андрій Пустовіт розповів про відкриття Меморіалу «Вічно живим».

В останні дні вересня в Кременчуці вшановують пам'ять визволителів міста від німецької окупації під час Другої світової війни, а також на знак скорботи вклоняються місцям, де захоронені десятки тисяч невинних жертв тих часів.Не зважаючи на карантин, до «Вічного вогню» біля Меморіалу «Вічно живим» 29 вересня містяни несуть квіти, бо цього дня відзначається 77 річниця звільнення Кременчука.

ПрАТ «Кременчукгаз» опікується газопостачанням цієї святині. Фахівці як завжди, напередодні провели регламентні роботи, аби все було справне і щоб вогонь горів за будь-якої погоди.

47 років тому його вперше запалив працівник «Кременчукгазу» - слюсар Андрій Пустовіт.

Звісно, Андрій Іванович вже на пенсії, але той знаменний день – 28 вересня 1973 року запам’ятав назавжди і поділився спогадами.

«Відливали пам’ятник, здається, в Ленінграді. Його частинами сюди переправили і змонтували. Архітектори керували монтажем скульптурної групи меморіалу, а ми монтували частини зірки навколо пальника  та згодом підводили газ. Зробили продувку після підключення газу, але вогонь не запалювали. До Дня Кременчука у місто привезли факел з живим «Вічним вогнем» із Малахова кургана - з Севастополя. У другій половині дня біля Меморіалу зібрався весь Кременчук, тисячі людей, які прийшли на відкриття пам’ятника жертвам Другої світової війни, жертвам концтабору, що тут знаходився. Представники влади міста проголошували промови, хтось був із Полтави, хтось із Києва. Тоді пролунав голос диктора - приголомшлива статистика про тисячі людей, що загинули на цьому місці. За непомітною нікому командою я спустився в колодязь, який був завбачливо огороджений. Там відкрив кран, і в цю мить до зірки піднесли факел, спалахнув вогонь і оголосили хвилину мовчання…Думаю, що це було диво, для тих, хто спостерігав. Таке запам'ятовується на все життя.Після цього я повернувся з колодязя і пішов з усіма святкувати День визволення Кременчука.Це був зворушливий момент. І я дуже переживав, щоб все зробили правильно. Адже раніше такого ніколи не було – вогню, який би горів вічно. І ми такого ніколи не бачили. Багато поколінь вже сприймають це як належне. А для мене тоді це було надзвичайною подією, до якої я мав безпосереднє відношення.Всі ці роки ми з дружиною приходимо сюди на мітинги. Обов'язково», -  згадує Андрій Пустовіт. 

1973 рік. Бригада Міськгазу, яка монтувала і запускала Вічний вогонь на Меморіалі Вічно живим у Кременчуці: зліва направо - Геннадій Шпильовий (електрозварник), Віля Сахно (газозварник), Андрій Пустовіт (слюсар), Олександр Каньшин (бригадир), Станіслав Яковенко (слюсар), Володимир Тимошенко та представник будівельників 

Кожної кременчуцької та власне кожної української родини торкнулася трагедія Другої світової. Отож і батько пана Пустовіта повернувся з фронту із контузіями та пораненнями. Прожив дідусь Іван 94 роки. Так само був на війні і батько Людмили Олексіївни, дружини Андрія Івановича. І не тільки батько. Двоє дядьків не повернулися з війни...

Тільки одружившись пішли працювати в Міськгаз, щоб отримати житло. А потім залишилися тут аж до пенсії.

«Я сам кременчуцький, а Люда – з Дмитрівки.Ми познайомилися в Клубі будівельників на танцях. Тоді казали: пішли на танці в «смичок», там платівки ставили чи магнітофон грав. За місяць одружилися - на Стрітення. А за рік в той же день народилася донька. Жили як Кайдашева сім’я -  родина велика була – батьки, два брати зі своїми сім’ями в одному помешканні. Поки ми не отримали квартиру. Минулого року у нас було «золоте весілля»,розповідає Андрій Пустовіт. 

Пустовіти волею долі опинилися в газовій галузі у самий пік ери газифікації міст та сіл регіону, отож роботи було багато.

«У Міськгазі я зразу працював на ремонті балонів, а десь за рік перейшов на обхід газорозподільних станцій. І якраз Людмила сюди на роботу влаштувалася. Ми під’єднували до газопроводу мешканців міста, приватний сектор, підприємства, житло, села, колгоспи, Глобинський, Семенівський, Градизький район. Спочатку возили балони, а потім вже підвели газ. Весь час мандрували по відрядженнях.Небезпечних ситуацій не допускали – розуміли, де працюємо. Щоразу проходили інструктаж, а раз на рік – іспити з техніки безпеки. Досі дружимо з колегами з нашого підприємства – і з автослюсарем Вітьою Тимошенком, і Саньою Росенком, і з водієм Сашою Приходьком, і з Андрюшею Білобровом, теж в Місьгазі працював. Тепер як тільки настає Різдво, сідаю з ранку і обдзвонюю з привітаннями всіх, а на старий Новий рік іду посипати в «Кременчукгаз»!В роки нашої роботи була справжня ера великої газифікації! І ми її здійснювали своїми руками – найінтенсивніший пік 75й-80й роки», - розповів ветеран.

За словами ветеранів, тяжка й небезпечна робота балансувалася змістовним відпочинком. А вони були передовиками, працювали самовіддано та відповідально.

«Будувалося багато житлаХлопці робили врізки, ми випробували газопроводи, будівельники здавали, а ми приймали і пускали кожну квартиру. В ті часи багато понаходила знайомих, з якими загубилися. Колись заходжу в нову квартиру, а там неочікувано моя подруга, що повернулася з Німеччини! І так не раз. Тоді ж раз на рік треба було перевіряти кожну плиту. Мабуть, немає такої квартири в місті, у якій я за 37 років своєї роботи не побувала. Були й аварії, які доводилося усувати. Колись на ГРП відключився газ на весь Молодіжний, якраз на мій день народження. І ми з 6ї ранку й до 11ї ночі три дні підряд обходили кожну квартиру в кожному будинку, ставили манометр, перевіряли, щоб відновити газопостачання», -доповнює Людмила Олексіївна свого чоловіка. 

До Почесної книги Кременчукгазу Андрій Пустовіт увійшов першим номером. На День газовика 2009 року побував у Нафтогазі на фуршеті на запрошення тодішньої прем’єрки. Щоправда нагороди не дали, сказали: криза. А ось на рідному підприємстві преміювали. Зараз ветеран приходить сюди як у музей – каже, що все змінилося і дякує, що їх пам’ятають – привозять пайки, виплачують святкову премію.

«Нам в ті часи веселіше було жити - культмасова робота була на вищому рівні, профспілка працювала як треба! Всіх дитсадком забезпечували, возили дітей в табори відпочинку. Працівники їздили на екскурсії в Москву, в Молдавію, Корсунь-Шевченківський, на футбол в Київ «Динамо»-«Арарат» (чемпіонат України). Відпочивали на Ай-Петрі, у санаторії в Знам’янці по путівках за 10% вартості. А на вихідні – у підшефні колгоспи – полоти, збирати урожай, на сінокіс. І ніхто не відмовлявся. Новий рік зустрічали колективом, «Голубі вогники» були, на 8 березня жінкам обов’язково давали подарунки. На концерти давали безплатні квитки в палаци культури, їздили в Потоки на базу. Є що згадати!», – навперебій розказує шанована пара. 

Втім, зараз Пустовіти, схоже також не сумують: допомагають дітям – їздять із міста до них в село, садять город, спілкуються, бавляться з правнуком-першокласником.

Щороку на День визволення Кременчука Андрій Пустовіт приходить до «Вічного вогню», що горить із тих пір як він його запалив у нашому місті – вже 47 років.

За матеріалами Кременчукгазу

Фото: із сімейного архіву родини Пустовітів

Інфографіка: BuroMT

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Ми в Telegram

Підписатися