Кременчуцька газета
Kremenchuk, Poltava Oblast, Ukraine
Четверг, 6 Мая 2021
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube

Вы здесь

Легенди рідного Кременчука: флотоводці, про яких ми не знали, та привид дому Володарських

 

1 травня 2021 09:00

Незвичними, а часом взагалі містичними історіями обросли історичні постаті нашого міста, які сьогодні вже можна назвати легендарними. Нещодавно* ми друкували матеріал про те, як докорінно змінилося життя кременчужанина, який врятувався з «Титаніка», і про те, як столична модниця переїхала до Кременчука і вимусила тестя виготовити цигарки без нікотину. Сьогоднішній наш матеріал – про винаходи для «п’ятого виміру» та привід дому Володарських.

Якщо повітряний простір іменують «п’ятим океаном», то морські глибини з легкої руки сучасних дайверів інколи називають «п’ятим виміром».

Як, починаючи з міфічного Ікара, люди прагнули літати, так само їх притягувала водна глибінь із її таємничим та незвичайним життям. Не маючи змоги навіть короткий час, як, скажімо, Садко, погостювати у морського царя, мешканці суші вигадували пристрої, що давали б змогу підкорити підводний світ.

Йдеться не про флотоводця Олександра Македонського – Неарха чи про геніального Леонардо да Вінчі. Згадаймо наших земляків, які залишили яскравий слід на шляху до пізнання загадкового «п’ятого виміру»...
Кременчужанин купець Дмитро Биков був природженим винахідником. Він вивчав праці з гідравліки й механіки, вигадував і конструював різні прилади. По всій течії Дніпра Бикова знали як будівельника водяних млинів та хитромудрих підйомних машин. Він був найкращим спеціалістом із проведення суден через пороги: до бортів кріпилися оригінальні повітряні ящики, котрі зменшували осадку і навіть допомагали знімати з порогів судна, що зазнали аварії.

З кожним роком талановитий купець-умілець розширював сферу своєї діяльності. З сином Іваном він бував у Севастополі, Ревелі (нині Таллінн – ред.), Санкт-Петербурзі. Йому першому спало на думку оббивати підводну частину кораблів, яку нищили морські черепашки, листовим металом. Саме у Бикова виникла ідея будівництва сухого доку для ремонту суден. У Ревелі Биков спорудив потужний гідравлічний водопідйомник для подачі води у верхню частину міста – Вишгород.

На початку 1798 року Дмитро та Іван Бикови приїхали до Санкт-Петербурга. Вони представили на розгляд Російській Академії Наук цілу книгу своїх проєктів, вже втілених у життя: водопідйомних машин, пристроїв для підняття з води затонулих предметів, водолазної машини. Академіки розглянули їхні проєкти і схвалили їх. А військова Адміралтейств-колегія, враховуючи практичне застосування винаходів Бикових, присвоїла їм чин 9 класу з призначенням у гідравлісти і з виключенням із купецького звання як Дмитра, так і його сина Івана. Так батько й син Бикови стали дворянами, що було дуже не просто, і стали називатися Бикови-Позднякови. За винахід водолазної машини їм видали величезну на ті часи суму – тисячу рублів сріблом.

Дмитро Биков із родиною переїхав до Петербурга, де став флотським спеціалістом.

Інший із наших героїв – Семен Андрійович Ромодановський, кременчуцький міщанин. Про нього відомо, що він був доволі забезпечений, непогано освічений, гарно малював і креслив, захоплювався суднобудуванням. Ромодановський придумав і розробив проєкт підводного човна, змайстрував модель у натуральну величину і навіть випробував її у водах Дніпра. І сам Семен, і його помічники вірили в удачу, і дійсно, випробування пройшло вдало. Взимку 1799 року, десь через рік після Бикових, окрилений успіхом Ромодановський теж поїхав до Санкт-Петербурга, домігся зустрічі з адміралом Кушельовим і через нього подав на ім’я імператора Павла Першого доповідну записку з описом винаходу, кресленнями і маленькою моделлю підводного човна.

Човен мав бути невеликим і досить простим. Уздовж бортів кріпилися цистерни з волових шкур, за допомоги яких здійснювалися занурення і підйом. Двигуном була м’язова сила екіпажу, члени якого приводили у дію рушій оригінальної конструкції, завдяки чому створювалася реактивна тяга.

Імператора зацікавив проєкт, і він відправив його до Академії Наук. Але на цей раз академіки, дізнавшись, що автор проєкту – звичайний самоук-теоретик із Малоросії, відмовилися його розглядати.

Невгамовний Ромодановський не опустив руки. Він найняв двох досвідчених теслярів – Івана Терехова і Івана Коменського – і почав на власні кошти будувати підводний човен, причому змінив попередній проєкт, і човен був значно більшим. Робота тривала понад рік, і судно Ромодановського таки спустили на воду в річці Охта. Занурення пройшло вдало. Крім того, у записках, кресленнях і малюнках нашого земляка є згадки про одяг для водолаза! Можна припустити, що його підводний човен мав шлюзову камеру для виходу людини у воду, коли судно занурене. На жаль, власних коштів Ромодановського виявилося не так вже й багато як для такої ідеї. Гроші якось несподівано для винахідника скінчилися. Ромодановський розрахувався з усіма робітниками і залишився майже жебраком. Він знову звернувся до влади з проханням розглянути й оцінити його винахід, створений «во славу Божию и для пользы Отечества». Та не лише проєктом, а й вже готовим підводним човном ні військові, ні цивільні урядовці не зацікавилися. Царська Росія тоді так і не отримала власної субмарини. Фотокопії креслень Семена Андрійовича та модель підводного човна зберігаються у фондах краєзнавчого музею.

Мабуть, тяжіння «п’ятого виміру» через води Дніпра і особлива творча аура Кременчука передалися і третьому герою нашої розповіді.

Напередодні свята Хрещення у 1872 році народився у Кременчуці Іван Григорович Бубнов – російський корабельний інженер, основоположник будівельної механіки корабля (науки про міцність корпусу суден).

У 19 років Іван закінчив Морське інженерне училище у Кронштадті, а потім Морську академію у Петербурзі. Працював викладачем кораблебудівного факультету Петербурзького політехнічного інституту, згодом – професором Морської академії на кафедрі суднобудування. Іван Григорович є автором теоретичних праць: «Спуск судна на воду», в якій вперше розглянув динаміку спуску судна зі стапелю на воду; «Напруження в обшивці суден від тиску води», де заклав основу будівельної механіки корабля; «Будівельна механіка корабля», що була тоді єдиною за своєю оригінальністю, науковістю та повнотою викладу як у Росії, так і за кордоном. Теоретичні положення його праць використовувалися при проєктуванні лінкорів типу «Севастополь».

Іван Бубнов широко відомий в усьому світі як конструктор і будівельник підводних човнів. Оригінальний спосіб випробування підводних човнів у зануреному положенні, який розробив Бубнов, використовувався до 1980-х років.
У 1904 році він побудував перший у Росії підводний човен «Дельфін» із двигуном внутрішнього згоряння, а потім – підводний човен типу «Барс», який відіграв значну роль у морських битвах 1914-1918 років.
Майже через 100 років після Ромодановського Росія таки отримала підводний човен. Від кременчужанина!

Привид дому Володарських

Майже у кожному місті є старі будинки, в яких нібито мешкають духи, привиди та інші містичні створіння, що з’явилися внаслідок давніх сумних або жахливих подій. Скоріш за все, наші читачі знають про такі й у Кременчуці. Пропонуємо почути ще одну чи то легенду, чи бувальщину про кохання та привидів...

У родині багатого фабриканта Сампсона Давидовича Володарського зростала донька Іларія. Характер дівчини цілком відповідав її імені – «тиха, ясна». Спокійна, доброзичлива, шаноблива до старших, уважна і лагідна до ровесників та молодших, співчутлива до знедолених, Іларія була, мов зіронька у своїй родині.

Мати її, Улита Володарська, була жінка владна, рішуча, інколи навіть жорстка. Батько, на жаль, все частіше заглядав у чарку, і поступово головною не лише у домі, а й на фабриці, стала його дружина.

На початку 1900 років Володарські придбали ділянку землі на вулиці Петровській (зараз вул. І. Сердюка), неподалік від Успенського собору, де побудували гарний триповерховий особняк у стилі модерн. Родина перебралася туди приблизно у 1910-1911 роках.

Тютюнова фабрика, незважаючи на війну, приносила добрі прибутки, але пані Володарська вважала, що красуня-донька – теж капітал, тому вирішила віддати 18-літню Іларію за підстаркуватого вдівця-мільйонера з Катеринослава.

Та сталося несподіване. Покірлива, тиха Іларія (на фото) категорично відмовилася виходити заміж на нелюба. З’ясувалося, що вона таємно заручилася з молодим офіцером-сербом на ім’я Даміан, який служив у комендантському взводі Кременчука.

Розгнівана мати спочатку вмовляла доньку, потім пригрозила батогом і нарешті заборонила Іларії виходити з дому. А знайомим говорила, що донька хворіє.

Батько спробував заступитися за улюблену донечку, але пані Улита відмахнулася: «Я все роблю задля її ж блага! Ще й спасибі мені потім скаже! Від кохання не вмирають!»

Даміан увесь вільний від служби час блукав навколо будинку Володарських, намагався передати листа коханій або щось дізнатися про неї, але залякана челядь боялася навіть рота розтулити.

Одного разу, коли Даміан вкотре постукав у двері, покоївка за наказом пані Володарської сказала йому, що Іларія поїхала до Катеринослава разом зі своїм нареченим.

Ця звістка, мов ножем, пройняла серце юнака. Тієї ж ночі, перевіряючи за наказом начальника гарнізону пости на території Комісаріатської комісії, він застрелився. Його однополчани «зам’яли» справу, а в рапорті вказали, що стався нещасний випадок. Даміана поховали на Крюківському кладовищі – там і досі стоїть надмогильний пам’ятник.

Яким чином дізналася Іларія про смерть коханого – невідомо. Можливо, почула вигуки хлопців-газетярів. Мати знайшла непритомну Іларію біля вікна її кімнати на горішньому поверсі. У маренні вона увесь час кликала Даміана. За кілька днів дівчини не стало.

Невдовзі містом поповзли чутки, що новим будинком Володарських блукає привид нещасної дівчини, а подвір’ям Комісаріатської комісії – привид молодого офіцера.

Згодом прийшов жовтень 1917 року. Руйнувався усталений побут, розпадалися сім’ї. У націоналізованому будинку Володарських розмістилися різні партійні та господарські організації, відділення міліції, певний час стояв штаб 14-ої армії, мешкали Калінін, Будьонний, Сталін. Одним словом, стало не до романтичних привидів.

Знову згадали про сердешну Іларію тоді, коли будинок віддали під житло: дехто з мешканців комунальної квартири, яка містилася на третьому поверсі, бачив «щось схоже на жіночу постать». Звичайно ж, над ними просто глузували, і про незвичайне явище залишалося тільки забути.

Тепер, як ви зрозуміли, у цьому будинку розмістився краєзнавчий музей. І в одному із залів на третьому поверсі мешкає тінь Іларії.

На сьогодні вже є більше п’ятьох чоловік, які бачили у музеї «білу панночку». Варто заспокоїти: її поява не віщує лихого, радше навпаки. Хто її бачив, через короткий час одержував несподівану радісну звістку або вирішення особистих проблем.

Нагадаємо, раніше ми повідомляли про інші легенди нашого міста.

За матеріалами Алли Гайшинської, директорки Кременчуцького краєзнавчого музею для книги «С верой в добро!»

Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!

Facebook Twitter Instagram Кременчугская газета на Youtube telegram Facebook Live
Якщо Ви знайшли помилку в тексті, виділіть слово, натисніть CTRL + Enter і відправте повідомлення в редакцію

Інші новини

Афиша Кременчуга
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Также вы можете добавить свой комментарий.

Ми в Telegram

Підписатися