Місце, де оживає українська душа.
Є в місті Кобеляки, що на Полтавщині, мальовничий район. Називається він Заворскло — і логічно, що це територія, яка пролягає за річкою Ворскла.
А поруч — сосновий ліс. Тож краєвиди тут неймовірні. Саме серед цієї краси розкинулася етносадиба з поетичною назвою «Червоний хутір».
Ще тільки під’їжджаючи до неї, розумієш — це не просто локація, а місце, створене з любов’ю, із душею, креативом і нестандартним підходом до, здавалось би, звичайних речей.
Навіть паркан тут незвичайний — оздоблений старими кришками від каструль, чайників, різноманітних ємностей. І їх кількість точно вимірюється не десятками, а сотнями. Тож селфі хочеться зробити прямо тут. Але ж ти розумієш — далі буде цікавіше.
І не помиляєшся. Біля цього паркану і не менш дивних воріт, гостей щиро зустрічають господарі садиби — пані Юлія та пан Райнер.
Далі починається справжнє диво. На подвір’ї етносадиби кожна споруда має свій характер і всередині них дізнаєшся про історію давніх часів.
Три затишні будиночки, зведені завдяки зусиллям господарів із каменю та дерева, вражають автентичністю та майстерністю виконання, дарують відвідувачам особливу атмосферу миру й затишку.
Юлія охоче розповідає, що вона корінна мешканка Кобеляк. Тут народилась, закінчила школу. На Заворсклі жила, тут і досі в старовинній хаті мешкає її мама і досі.
«Це хата-мазанка 1800 якогось року», — говорить жінка.
Тож їй, як нікому, з дитинства знайомий запах соснового лісу, спів пташок, шелест трави.
«Але у 1986 році я виїхала до Києва, маю дві освіти — іноземні мови й економічну. І саме в іноземній фірмі зустріла свого чоловіка. Він німець. Реальний німець із Баварії», — усміхається Юлія.
А далі? Далі створили родину, яка мешкала в Києві, народилися доньки Діана та Емілія — зараз вони вже дорослі дівчата.
«Діти мої дуже патріотичні. Коли їх питають, хто вони, вони кажуть — українки. Я кажу: “Нація ж передається по батькові”, а вони відповідають — “Ні-ні, по матері”», — ділиться господиня.
Доньки навчалися в Німеччині, але після початку повномасштабного вторгнення повернулися до України й живуть у Києві.
Та найцікавіше, що колекція речей старовини цієї родини розпочалася з європейських старожитностей — предметів, які після Другої світової війни опинилися в колишньому радянському союзі, а нині — в Україні. Коли спадкоємці колишніх визволителів розчищали старі квартири, зокрема в Києві, багато антикваріату потрапило на смітники. Для когось — мотлох, а для Юлії з чоловіком — справжні раритети. Пан Райнер навіть опанував реставрацію, аби давати речам зі смітників друге життя. Частину відновлених речей родина повернула до Німеччини, а решта залишилася в Україні.
З часом подружжя вирішило облаштувати дачу на Батьківщині Юлії — у Кобеляках. Так почалася історія сучасної етносадиби "Червоний хутір".
Особливо цікава історія зведення дерев’яного і кам'яних будинків.
«Почали займатися, а в 2014 році, коли після Революції Гідності почалася війна, до нас звернулися гуцули — знайомі чоловіка через австрійського колегу. У них був готовий проєкт, хтось відмовився, і вони запропонували зробити нам будинок за три місяці. Ми вагалися, але погодилися», — згадує Юлія.
Так з’явився дуже нетиповий для Кобеляччини будинок. Поруч звели ще кам’яні, уже під час повномасштабного вторгнення. І вони теж дуже нетипові для нашого регіону. У ньому розмістилася колекція речей, які вдалося зібрати за всі роки
Під час екскурсії садибою впадає в око педантичність, із якою все розташовано: колекція глечиків — мов під лінійку, дерев’яні ночви — строго одна над одною, а в погребі — чимало пляшок і скляного посуду. І все має свій порядок, своє місце.
Окремо є простір для майстер-класів, який водночас служить своєрідним музеєм речей із минулого. Є старовинні європейські предмети, що органічно переплітаються з українськими, створюючи унікальний культурний симбіоз. Про них господарі вам розкажуть окремо.
Господарі радо запрошують усіх охочих відвідати садибу. Зв’язатися з ними можна через Instagram або Facebook.
Я потрапила сюди у складі туристичної групи й можу сказати: відвідування «Червоного хутора» стало для мене справжнім духовним перепочинком.
Серед природи, поруч із лісом і тихоплинною річкою, під мелодію пташиного співу, кожен відчуває гармонію з собою, повертається думками в безтурботне дитинство та відкриває заново глибину й чар української душі.
А ще я зрозуміла, що «Червоний хутір» — це не просто етносадиба. Це маленький острівець любові до рідного, до традицій, до краси в дрібницях. Тут час сповільнюється, а серце згадує, що таке справжня гармонія.
Наостанок — як дістатися. Ну немає прямих автобусів чи потягів із Кременчука в Кобеляки. Про це я писала в попередньому дописі про це місто — тож розраховуйте лише на власний автотранспорт.
Олена Ліпошко
Фото авторки
