Вічна пам'ять та Царство Небесне Герою!
Сьогодні Кременчук у сльозах та тузі проводжає загиблого у Покровському районі Донецької області, старшого солдата Олександра Григоровича Гичка.
У Кременчуцькому Міському палаці культури були присутніми багато знайомих та військовослужбовців воїна. До його ніг приносили квіти, стояли жовто-блакитні вінки.
Біля білої труни, скритої жовто-блакитним стягом, сиділа його мама, поруч стояв брат, який також служить у ЗСУ.
Олександр народився в Кременчуці 19 січня 1988 року. Тут закінчив школу №18, служив в армії, тривалий час працював у рідному місті. Але з початку бойових дій через Кременчуцький РТЦК був призваний до лав Збройних сил України.
"Службу почав у новоствореному підрозділі тероборони у нашому місті, тут виконував поставлені завдання, проходив навчання, обороняв наше місто та прилеглі райони. Проте згодом поступила команда захищати Батьківщину у Донецькій області", - розповів військовослужбовець із позивним "Художник".
На жаль, 29 березня цього року, разом із побратимами, він потрапив у артилерійський обстріл біля Степанівки, неподалік Курахова.
Відомо, що у Олександра залишилися двоє маленьких діточок, мама, брат.
"Нііхто такого не очікував, що таке може трапитися з Сашком. Це дуже важка втрата для усіх, бо його поважали, любили, на нього можна було покластися. І він завжди був душею колективу", - додав "Художник".
Був на прощанні і командир його роти, військовослужбовець із позивним "Кремінь", який знав Олександра з першого дня призову.
"Був дуже відповідальним. Усе, що від нього як від людини чи відйськовослужбовця, усе робив на відмінно. Було з ним і поговорити, і посміятися, і вислухати проблеми, і звернутися. Увесь колектив його дуже поважав", - говорить він.
Вчителька Тетяна Олександрівна, яка понад 30 років пропрацювала у школі №18, не стримуючи сліз, розповідає про свого вихованця і додає, як пишалася учнем, завжди відпочивала серцем поруч з ним.
"Саша вчився у моєу класі, де я була класним керівником. Взагалі з цього 5-го випуску майже половина хлопців воює.
Був дуже жвавим, веселим хлопчиком. Але виріс дуже турботливим, дуже правильним, спокійним. Діти казали: Тетяно Олександрівно, він у нас рукастий.
Він міг з фундамента до даху побудувати дім. Але, на жаль, не встиг побудувати собі. Посадив дерево, але не встиг виростити своїх дітей Маріка і Алісу. Такі люди повинні жити! Я коли питала про ситуацію там: "Сашко, як, гаряче", він відказував "Тепло". Спи спокійно, мій хороший хлопчику", - її слова.
Тож тепер Олександру назавжди залишиться 35 років. Далі відбулося прощання у Свято-Миколаївському соборі;
Поховають Захисника на Алеї Пам‘яті Свіштовського кладовища.
Наша пам'ять та подяка Воїну. Царство Небесне!
Ліна Романченко
фото Кирила Воронцова
