Але всі ті жахіття не порівняти з тими, що роблять зараз на українській землі рашисти.
Сьогодні у Кременчуці у відділенні Укрпошти, що знаходиться на вулиці Ігоря Сердюка, відбулось погашення конвертів, які присвячені 80-річчю примусового вивозу молоді з окупрованої Ураїни в часи Другої світової війни. На заході були присутні кременчужани, родичів яких ще підлітками вивезли нацисти в Німеччину. У голови Кременчуцького товариства філателістів Володимира Скляра батько теж серед них.
Варто нагадати, що 1942 рік вважають початком примусового вивезення населення України в Німеччину. Так, 18 січня 1942 року з Харкова до Кьольна вирушив перший ешелон із 1 тис 117 українським остарбайтерами 21 січня – другий, до Бранденбурга. Із Києва 22 січня 1942, коли до Німеччини було відправлено 1,5 тис. осіб
За даними Кременчуцького краєзнавчого музею у роки Другої світової війни з Кременчука і району примусово нацисти вивезли понад 10 тис осіб.
Маму кременчужанки Надії Кравченко забрали в 1943 році. До початку вторгнення нацистів в Україну її родина мешкала в Кременчуці, а з початком військових дій виїхала в село Попівка, Кіровоградської області. Жінка говорить, що тоді всі ховались по селах.
"Перший раз, коли забрали мою маму Тетяну Штефан і хотіли вевезти до Німеччини, то їй вдалось втекти. А на другий раз вже відправили. Вона працювала в теплу пору року на сільськогосподарських роботах, а взимку відправляли - на фабрику. Вона тоді була зовсім молодою дівчиною. Ледь виповнилось 16 років. Тоді дуже багато людей з того села вивезли разом із моєю мамою. Вже всі померли, мамі б теж виповнитися оце мало 98 років. Говорила, що важко працювали, завжди при цьому були голодні, адже годували погано. Брюкви, хліба - все давали маленькими шматочками. Уявіть, що півхлібинки аж на два дні. Вона розповідала, що розтягувала його. А хтось з'їсть за раз, а потім ходить голодним. Ще говорила, що дуже хотілось додому. Тож як з'явилась можливість, то повернулась на Батьківщину. Везли їх не прямо у Україну, а через Польщу. Звідти вже додому", - із розповіді кременчужанки.
Ірина Дзюба, батька якої теж примусово вивезли з України під час Другої світової війни, пригадує, що він мало, що згадував про ті часи. У радянському союзі ця тема була табу.
"У ті часи мій батько Борис Влазнєв багато чого не міг розповісти. Адже жили в часи режиму радянського союзу. Коли було примусове відправлення до Німеччини, йомуо ледве виповнилось 15 років. Зовсім підліток. Уявіть, цих майже дітей забрали від батьків, везли у чужу ворожу країну. Він розповідав, що ще дорогою на чужину розбирали дощечки в вагонах-теплушках, якими їх везли, і тікали. Їх повертали, били. Він був в Німеччині до вересня 1945 року. Працював там на залізниці. Його називали примусовим робітником. За часів СРСР вважалось дуже поганим те, що його вивезли в Німеччину. Згодом батько став комуністом і взагалі мовчав. Я знала, що він був в Німеччині, але зовсім мало. Уже в Незалежній Україні він почав розповідати, що жили вони в таборі для робітників. Їх звільнили союзники. І в їх табір приїжджав Шарль де Голль (французький державний, військовий і політичний діяч тих часів). Для нього це тоді була значна подія. Згодом був уже в радянських військах у Польщі до кінця 1945 року. А потім повернувся в Україну, у майже вщент розбомблений і знищений Кременчук", - розповіла пані Ірина.
Але всі ті жахіття не порівняти з тими, що роблять зараз на українській землі рашисти.
"Мені здається тоді було не так страшно, як зараз. Коли дивлюсь, що зараз роблять рашисти, то здається що це ще сташніше. Звичайні німці не були нацистами і нормально ставились до українців, яких примусово вивезли на роботу. Зараз те, що роблять рашисти, просто жах", - її слова.
Микола Скляр - кременчужанин, його теж примусово вивезли до Німеччини. Він навчася у Кременчуці в залізничному технікумі. Але коли почалась війна, то батьки виїхали в село Кіровогадської області і там його забрали нацисти.
"Коли родичі збирались і говорили між собою, то я і дізнався багато цікавого. Узнав, що мій батько двічі тікав. Їх ловили, били до втрати свідомості. Друзі відкачували, щоб він не помер. Розповідав, як йому посилки сестра присилала, яка теж перебувала в Австрії, на кордоні із Німеччиною, щоб він не помер. Уже коли звільнили американські війська, то товариш пропонував поїхати з Німеччини, чи то в Америку, чи то у Великобританію, але він відмовився. Додому йшли пішки, понад два місяці. Потім його перекинули в вагон і відвезли до Сибіру в концтабір. Уже радянський. Це була репатріація, він не мав права приїздити в Україну. Коли після Смерті сталіна радянський режим посолабився, то в 60-х роках повернувся", - розповів Володимир Скляр про свого батька.
Він нагадав, що коли в 90-их роках минулого століття виплачували компенсацію від Німеччини, за примусові роботи, то людям довелось збирати документи. Ось і завдяки цьому вдалось зібрати деяку інформацію.
Філателісти запрошували багатьох кременчужан долучитися до вшануваання пам'яті рідних саме на конвертах. Зараз же покладено початок і випущено перші три. На них зображення старих фотграфій, з який дивляться очі підлітків, які волею долі опинились самі на чужині. Є і інформація про них.
"Багато зробити конверів, це пам'ять для наших потомків. Передамо конверти в Краєзнавчий музей, в худжню галерею", - говорить Володимир Скляр.
Світлана Павленко
Фото Олександра Попенка
