А також про те, як повернувся до роботи на новинах про ЗСУ з 23 лютого 2022 року.
Нещодавно, у рамках Дня Литовської культури у Кременчуці, до нашого міста завітали відомі музиканти: автор відомих українських патріотичних пісень Тарас Боровок та литовський співак і активіст Егідіюс Лукшис. 10 серпня вони познайомили публіку зі своїми кількома піснями у Міській художній галереї, а згодом виступили з концертом разом з кременчуцьким гуртом Lock Down на набережній у Придніпровському парку.
Сценарист, ведучий, журналіст, документаліст – можна чимало говорити про творчість Тараса, не заторкуючи його пісень. Проте рік тому його хітів «Укранці», «Піхота», «Байрактар», «Десять москалят» та інші патріотичні пісні почали набирати сотні тисяч та мільйони переглядів, а тексти його пісень знають навіть діти. Кременчуцькій газеті вдалося поспілкуватися з талановитим музикантом та дізнатися – як це все вдалося, з чого починалося та що ще готує автор слухачам.
- Окрім того, що ви ведучий, продюсер, ми ще знаємо, що ви і полковник. Підполковник. Розкажіть, будь ласка, про цю діяльність і як усе почалася.
- Ну у 2006 році я був звільнений з лав Збройних сил України у зв'язку зі скороченням. Ми всі знаємо, що тотально проросійська влада абсолютно свідомо знищила армію і весь наш силовий оборонний механізм. Я потрапив до цього скорочення. Тому 16 років був військовим пенсіонером, займався шоу-бізнесом, телекіновиробництвом. У тому числі і телеведучим був. Якщо знаєте фільми «Свінгери», «Волоцюги», «Інший Франко» - то це також я. Автор сценарія їх – я і Дмитро Наумов. Ми в співпраці писали ці фільми. Тобто, ми більше орієнтовані на таку розважальну, гумористичну тему.
У 2021 році, наприкінці, особливо восени, не треба бути супер-мега-аналітиком, щоб зрозуміти, що відбувається на кордоні і для чого. А якраз мій друг Сергій Череватий - речник Східного угрупування військ, зараз це мій безпосередній начальник, він же заступник Олександра Сирського, командуючий Сухопутник військ України. Я до нього прийшов і кажу: «Я знаю, ти зараз очолив такий центр, який займається моніторингом інформаційного простору, який займається протидією. Я хочу до тебе. Він каже: «Ти серйозно, ти готовий керувати?» Я кажу: «Чувак, дивись, що тут відбувається. Суспільство й армія окремі. Про неї взагалі нічого не чути невідомо». Він каже: «Окей, я готовий, давай, приходь». Дав мені відношення, я пішов. Я три з половиною місяці не міг пройти медичну комісію, вона не брала. І 23 лютого 22-го року, я не знаю ціною яких зусиль, мені підписали, що я придатний до військової служби. 23 лютого. А 24-го вже в 5-й ранку я прокинувся, як артолерист за освітою, який багато був на полігонах, і чую, звичайно, як працює артилерія, як звучать, лунають вибухи. Зразу їх ідентифікував. За годину я вже був в військоматі, підписав папери всі. І в 9-й ранку вже був в командуванні супопутних військ.
І саме тоді всі розбігалися, ну ви розумієте, яка це мішень. ППО нормального немає ще, воно нищене з першу чергу орками. І командування сухопутки - ну це просто мішень на мапі Києва. Ми роз'їхалися всі на записні командні пункти, але треба було десь робити контент для наших інтернет-видань. Я сказав: «Слухайте, друзі, в мене є студія, моя, власна, телевізійна. Давайте я буду жити там і клепати контент, тільки отримувати завдання. Ми таким чином роз'їхалися хто куди, але всі скоординовано працювали.
І от, на 4-й день Сирський звертається до Череватого, каже, так і так, байрактари дійсно зараз зупинили голову і хвіст колони, артилерія далі як в тирі попрацювала, і ми ці 72 кілометри цю колонну, яка на Київ йшла, зупинили. Тобто, ну вони варті такої подяки, щось про них скажіть.
- І тут Ви написали пісню про байрактар?
- Це не малося на увазі написати пісню, чи не знаю, картину маслом намалювати «Байрактар». Але подяка цій турецькій зброї мала бути, чи могла бути. Я почав писати текст… години дві - і вона вже вийшла, готова. Написання пісень – моє хобі. Я ним займаюсь все життя, скільки себе пам'ятаю, все своє свідоме життя, з дитинства. У мене їх сотні, тисячі тих пісень. Я їх ніде ніколи не виставляв. А тут це хобі стало частиною моєї службової діяльності.
У нас на початку широкомасштабного вторгнення було єдине офіційне джерело - це Фейсбук -сторінка Сухопутних військ України. І на цій сторінці спершу було 3,5 тисячі підписників. І уже за місяць там було 830 тисяч. Ми до мільйона загнали. Ми зрозуміли, що, я не кажу, що тільки за рахунок пісень, але пісні в тому числі. Адже в нас творча співоча нація. І оці пісні притягували увагу аудиторії, а далі ми вже кидали правильні наративи.
- Скільки загалом служили?
- Я служив 18 років, якщо враховувати Суворовське училище. Тобто, з 1988 р. по 2006 р.. Потім 16-ти річна пауза і знову. Вирішив, тут без варіантів. Я вам скажу, що мене вразило, оскільки дуже довгий час я не був в Збройних силах. Для мене армія, я не знаю якого фіга я там взагалі робив тих попередніх 18 років. На заклад вступив в училище, а потім так і залишився. Але мені завжди було страшно і лячно згадувати ту Радянську армію зі всіма її дурнуватими дерев'яними законами. І коли я зараз повернувся в українську армію, яка вже переходить і дуже потужно на стандарти НАТО. Це небо і земля. По-перше, немає абсолютної відстані між солдатом, генералом, полковником. Це все як одна родина. Дуже багато змін. Починаючи від форми одягу, харчування і закінчуючи технікою, статутами, прийняттям рішень і ставленням до людей в першу чергу. Я можу повернутися і продовжити, якщо буде потрібно.
- Волонтерською діяльністю займаєтеся?
- От буквально тижні три тому, моя черга була в четвер виступати в клубі «Пеперсклаб» на Арсенальній в Києві. Я дав концерт, зібрав більше 80 тис грн. на імпланти для військових. Я ж ніколи публічно не виступав, в принципі. Це моє хобі, я ж кажу. Це зараз, рік тому, коли в мене вже був написаний запас пісень, я поїхав зробив невеличкий гастрольний тур по госпіталях на Сході для поранених військовослужбовців. Ну і потім час від часу це так і продовжую робити. А взагалі було таке, чи видіння, чи сон. Може виглядати як шизофренія, але насправді у мене все нормально з психікою. Але творець (чи Бог) звернувсь до мене уві сні: «Коли ти напишеш 50-ту військово-патріотичну пісню за час війни, Україна перемагає, росія капітулює, і все».
- Ви в розповідях, до речі, виреджаєте питання. Скільки на сьогодні у вас пісень?
- З початку повномасштабного вторгнення 36 вже написано. Ну, написано більше, скажімо так, доведено до більш-менш якогось товарного вигляду і є в широкому доступі. Пісень, в принципі близько 50-ти вже написано, але їх немає часу обробляти. Ми займаємося, в тому числі, наш центром, робить і документальні фільми, і щоденні програми, які показують, як наші бійці, у нас частина там на нулі, знімає відео з нашими хлопцями.
Знаєте такі програми і телеграм-канали як «Форпост», «Цитадель Схід», «Форпост», «Сирський». Це от наші телеграм-канали, які ми наповнюємо інформацією завжди свіжою. Сьогодні зранку зняли, в обід змонтували, навіть швидше, в обід вже воно все в телеграмі.
– Нещодавно ви знімали документальний фільм про Петриківку..
– Той документальний фільм робиться окремо, але саундтрек до нього я написав пісню, я зняв кліп. На жаль, одразу після цього, як я це зробив там, в Петриківці, я дізнався, що в мене 4 стадія раку, і змушений був, щоб просто не померти, поїхати на лікування в Данію, в Копенгагені був успішно прооперований, зараз хімією підтримую своє здоров'я. Як бачите, енергії в мені хоче додавати, так що все добре. Відповідно, зараз я повернусь, трохи розроблю свої службові справи, і повернусь до цієї роботи.
Мені важко робити аранжування, я хочу не обияк – тяп-ляп зробити, я хочу запросити професійних музикантів, щоб зіграти цю пісню гарно. Пісня дуже класна, я саме вибрав Петриківку, як такий яскравий приклад української, виплеску творчої української душі. Яскраво і чесно, і десь в чомусь наївно, але класно
- Коли пишете пісні? Цікаво – як це - написати 36 пісень при такому, як ми всі бачимо, теперішньому щоденному стресі.
- Пишу і мелодію, і тексти. Сам в кімнаті за склом, де з мікрофоном, забіг, натис кнопку, одягнув наушники, ля-ля-ля, заспівав, зняв, прибіг. Ну, щоб ви розуміли, як я працюю. Сам якось там «малюю» ті фонограми, пишу і гітарку собі, і ударники, і клавіші. Не знаю точного часу, завжди. Я вночі прокидаюся, написав, наспівав пісеньку, чик, наспівав пісеньку. Десь потім, через якийсь час, там, проходить якийсь пару місяців, відкриваю, йолки-палки, там такі каталоги з хороших, класних заготовок. Я їх десь в комп'ютер скидаю, у мене їх вже не складалося стільки, тому що, коли з'являється ідея, от прям свіжа, от прям сучасна, то мені не треба лізти за тими шпаргалками.
- А ким надихаєтеся зараз?
- Це все, ви ж знаєте, це таке важке питання, от так само, як про байрактара. Просто є досвід, я меломан, я багато слухаю, зрозуміло, що в мене десь, плюс, є слід від музичної школи, там, по класу труби закінчив. Але воно ж все залишається потрошку в нас, воно все формує наші естетичні смаки, наше бачення музики. От воно заходить-заходить, десь там, акумулюється, потім раз - і виходить, ну, для тих, хто пише музику, хто пише тексти, я дуже прискіпливий до текстів, до мелодій менше, але до текстів дуже. І от слухаю зараз пісні українські і думаю: «Ну, хто такі наративи туди вставляє? Неначе гарна пісня, а одне якесь кацапське слово туди вставимо – і все…. Ну, ти не міг уже, віддати комусь на редакцію, щоб почистити, але це одна ложечка дьоготю».
- Тобто, перфекціоніст в цьому плані?
- Так, в цьому контексті однозначно.
- Ви говорите про трубу, а гітару коли опанували?
Паралельно просто брав уроки в школі, як і всі пацани, далі у дворі, сіли, вчили там, що було попсове, популярне в 80-х. А потім Суворовське училище, з того часу вже не розставався з нею постійно. Я не скажу, що я на ній якось професійно граю, це чисто по-дворовому, але мені, слава Богу, достатньо для того, щоб достукатись, докричатись, доспіватись до душ, до свідомості людей.
- Якою була Ваша реакція, коли дізналися про популярність «Байрактара»?
От мені так класно стало. Ні, приємно, це дуже приємно. Воно наче і відповідально, тому що ти вже в якомусь фокусі соціальної, суспільної уваги. Але, ну байдуже, я ж нормальна людина, співаю далі, продовжую творити. Дуже добре, що принаймні одна пісня підтягнула увагу до моєї творчості.
- Уже в історію вона авійшла 100%. А особисто Байрактар бачили?
- Так.
- У Турції?
- Ні, тут, на наших аеродромах.
- А з самим винахідниками знайомі?
- Так, власники заводу Сельчук і Халюк Байрактари запрошували мене, запросили, щоб я приїхав до них в гості в Турцію. Тому що пісня дійсно зробила по всьому світу популярним їх безпілотний літальний апарат. І вони підписали угоди за час війни в Україні, вони підписали угоди з понад 30 країнами. І заробили, по-моєму, мільярд 200 мільйонів доларів чистого прибутку завдяки продажі Байрактарів. І тому Сильчук якось сказав: «Приїжджай, я тебе фоткаю на фоні Байрактара!»
- Говорите, що зараз у ЗВУ головна людина. Проте зараз багато хто піднімає питання, що на даний момент нам дуже необхідна зброя. У якому випадку на вашу думку, можлива Перемога?
- НАТО все-таки дотримується якихось норм і правил міжнародного права. Не до кінця усвідомлюючи, що з того боку ніхто цього не дотримається і плювати хотів. Але вони, тим не менше, намагаються ввести чесну боротьбу, що нам затягує процеси. І, звичайно, великою важкою ціною дається це все. Але було б у нас більше зброї, більше ракет, боєприпасів, справи йшли б набагато краще.
- І тож, через який час ви допрацюєте свою 50ту пісню, щоб Перемога таки прийшла пошвидше?
- Якби я на 100% був впевнений, я просто б закрився на студії і дописав би ті 50 пісень. Але ідей для них є.
- Ще 14 залишилося, так?.
- Я думаю, що в найближчий час це зроблю і думаю, що в найближчий час ми переможемо.
Спілкувалася Ліна Романченко
Фото, відео Максима Полтавця
