Життя кременчужанина з початком повномасштабного вторгнення кардинально змінилося. Боєць ЗСУ пройшов гарячі точки Донеччини, відновлюється після поранення та мріє про мирну Україну.
Віталій Петров — чоловік, який свого часу був вчителем фізкультури, а пізніше працював рятівником на пляжі. Утім від початку повномасштабного вторгнення він змінив свою професію на ту, що визначатиме його долю — боєць Збройних сил України, захисник України. Журналістка нашої редакції поспілкувалася з військовим.
До війни не можна підготуватися
За словами Петрова, новина про вторгнення росіян була для нього шоком:
«Я не одразу долучився (до лав ЗСУ, авт.). У мене батько був інвалідом – не міг ходити. Я 25 років доглядав його. Після його смерті — пішов до лав ЗСУ», — розповідає Віталій.
І ось він — в піхоті, на фронті, в одному з найгарячіших секторів — Лиман. Його розповідь про війну переповнена емоціями:
«Це Донецький напрямок, саме Лиман. Я був сильно підготовлений. Вважав, що і фізично, і морально після смерті батька нічого не злякає. Але зрозумів–до цього не можна ніяк підготуватися. Це дуже важко, коли побратими поряд, а на наступний день їх немає. Будинки… це в нас з вами прильоти… ну, це не прильоти. А там буває таке, що йдеш зранку – стоїть будинок, після обіду його вже немає…».
Про підтримку
Віталій розповідає, що в найважчі моменти його тримала на плаву віра в перемогу та думки про майбутнє, яке він мріє збудувати. Велику підтримку давала родина — сестра з племінниками постійно були на зв’язку, надсилали листи, дзвонили, передавали речі та смаколики. Особливо зворушували вірші від племінника — вони додавали сили й нагадували, заради чого він бореться.
Але, попри постійну підтримку з боку родини, Віталій зізнається, що нерідко доводилося стримувати емоції й залишатися з переживаннями наодинці. Саме тому навіть багато його колег не знали, що він проходить службу — чоловік свідомо уникав зайвої уваги та зосереджувався на завданнях.
«Я майже нікому про це не казав, щоб не було цього жалю. Бо всі жахаються і хочуть тебе заспокоїти… Але треба інше. Треба налаштувати себе на дії воєнні. Страшні дії. І краще не відволікатися…», – пояснює Віталій.
Зміна власних пріоритетів
Війна не лише забрала у Віталія кращих побратимів, але й змінила його цінності.
«Якщо раніше гнався за якимись там матеріальними речами (квартири, машини, одяг), то зараз – це ніщо! Зовсім ніщо! Більше ціниться посмішки людей, дружба, віра – змінились дуже цінності», — зізнається він.
І навіть Кременчук, рідне місто Віталія, стало для нього ще дорожчим. «Я сам кремен чужанин – дуже люблю Кременчук, а зараз ще утричі більше почав любити! Спокій, тиша. Нам цього не показують, не розказують. Мені навіть не віриться, що у нас так спокійно і дуже гарно», — говорить військовий з вдячністю.
Реабілітація та плани
Поранення Віталій отримав на початку квітня поточного року. Тоді їхній підрозділ опинився під потужним вогнем: ворог активно атакував, і позицію, де перебували лише він й побратим, виявили.
«Мені прострелили вухо. Потім отримав осколки в ногу, була ще й контузія», — пригадує Віталій.
Його товариш отримав вогнепальне поранення в плече, а коліно фактично розірвало.
Після обстрілу вони були змушені залишатися в окопі кілька днів, адже бої не вщухали, а дрони противника постійно скидали вибухівку. Евакуація була надто небезпечною. Згодом командир повідомив, що інша позиція їхнього підрозділу також зазнала удару: там були завали, а люди опинилися під уламками. Двом бійцям вдалося вибратися самостійно, але один з них втратив око, а інший мав серйозні опіки очей і повністю втратив слух. Їх треба було знайти й витягти — це стало справжнім випробуванням.
Зараз Віталій проходить реабілітацію в одному з медичних закладів Кременчука. До цього лікувався у Харківській області, але у рідному місті, за його словами, умови — найкращі. Він відзначає високу кваліфікацію медперсоналу, хорошу психологічну підтримку й турботливе ставлення. Особливо тішить санаторне харчування — шестиразове і, як каже Віталій, дуже смачне.
Поради «новачкам»
«Перше — засвоювати все, що вам дають в учбовому центрі. Бо багато інструкторів як роблять: не можеш — не роби, не хочеш — потім навчишся. Але нам у дитсадку давався час, і в школі — щоб навчатися. Так само й учбові центри, де навчають.
Треба засвоювати кожну секунду, ще більше записувати, навчатися і в цьому напрямку дуже старатися: дивитися відео, балакати з інструктором. Вони відкриті люди — офіцери або сержантський склад, який звідти прийшов і вже непридатний.
Хотілося б, щоб було забезпечення. Є підрозділи, в яких усе є, коли вони штурмують: танк іде, піхота прикриває, «мавіки» літають, дрони працюють. І, не дай Боже, одна ланка якась вилітає — вся операція зривається.
А є підрозділи такі, де будь-якими методами й кістками ми повинні тримати. У нас гарний командир у роті, але в нього є свій командир, який дає йому задачу…», – розповів наш співрозмовник.
Серед усього, через що пройшов Віталій на фронті, є й несподівано приємні речі. Наприклад, харчування. Усупереч поширеним міфам, більшість солдатів, за його словами, добре забезпечені їжею — і ті, хто хоче, навіть набирають вагу. Ще одним теплим спогадом стала адаптація — новоприбулих бійців зустрічали дуже добре, умови були комфортні.
Майбутнє України
Віталій переконаний у перемозі України, хоча визнає, що війна забрала багато життів. Незважаючи на всі труднощі, чоловік продовжує вірити в краще майбутнє для України, і саме ці переконання дають йому сили триматися та скоріше відновлюватися.
Валерія Макряшина
Відео Ігоря Борисевича
