Кременчуцька газета
Неділя, 26 Травня 2024
Facebook Twitter Instagram Кременчуцька газета на Youtube threads telegram

Ми в Telegram

Ви є тут

24 місяці розлуки: історія дружини полоненого морпіха під Волновахою - дівчини, яка переїхала до Кременчука після повномасштабного вторгнення

12 березня 2024

Ексклюзивне інтерв’ю.

Дружина полоненого військового, 23-річна Діана приймає участь у мирних акціях по звільненню полонених військовослужбовців полку «Азов» у Кременчуці з грудня минулого року. До нашого міста вона приїхала з області на сході України.

Її історія показує неймовірну силу духу цієї дівчини – адже свого чоловіка Богдана вона чекає навіть більше, аніж рідні самих захисників маріупольської «Азовсталі» - понад 23 місяці. Діані – 23, її чоловіку Богдану – 31.

Пара побралася у лютому 2021-го року. А уже трохи більше, аніж через рік її Богдан зник безвісти. Як дізналася Діана згодом – потрапив до полону.

Історія їх розлуки дещо переплітається з її датою народження, про що ви прочитаєте згодом. Днями, 10 березня, Діані стало 24 роки. Тож дівчина твердо вірить, що незабаром отримає хоча б звісточку від коханого.

- Розкажіть про такі акції та пікети. За вашим спостереженням, хто на них реагує?

- Ми нагадуємо суспільству, а також через наше суспільство хочемо достукатися до Міжнародного суспільства і показати, які у нас є проблеми. Також я була на акціях в Миколаєві, Одесі, Києві.

- І не плануєте припиняти, доки його не побачите?

- Однозначно, ні. Не планую припиняти, поки останній наш військовий не повернеться додому.

- Де служив ваш чоловік?

Він воював у складі 503-го окремого батальйону морської піхоти. Як морпіх він і потрапив до російського полону з-під Волновахи.

- Як і скільки він служив у Маріуполі, як туди потрапив? Ви говорили, що до цього він був і на Донецькому напрямку? Як склалось? Тому що там найгарячіша ситуація тоді була, найскладніша.

- Дислокація нашого батальйону – це Маріуполь, 503-й батальйон дислокувався в Маріуполі. Тобто, наші морпіхи - вони охороняли і Маріуполь, і «Азовсталь», і все таке інше. Оскільки вони у нас воїни чотирьох стихій.

І тому мій чоловік, коли почав службу в 503-му батальйоні, то проживав у Маріуполі.

- А як вас зустріло повномасштабне вторгнення?

- Він був на службі, я з іншого міста. Чоловік мій повномасштабне вторгнення зустрів на позиціях. Частина їх батальйону тоді була і в Маріуполі.

Вони тоді уже були на Донецькому напрямку, під Волновахою. Тобто, там вони тримали оборону.

- Наскільки ви тоді могли тримати зв'язок?

- Ми буквально менше місяця спілкувалися. 24-го лютого почалося повномасштабне вторгнення. А уже 9-го числа у нас вже з ним зник зв'язок.

- На цей момент я була в окупації. Тобто, моє місто, в якому я проживала (дівчини його не називає – авт.), воно з 27-го лютого перейшло в окупацію російської федерації. І зв'язок нам переривали. Інтернет був дуже поганий, часто вимикали світло, телефони підзарядити було майже неможливо. І тому зідзвонюватися нам було дуже складно. Адже і в них на той момент теж не було зв'язку. Проте ми з ним зв'язувалися ще деякий час - слали один одному есемески. Тобто, ми старалися почутися хоча б на хвилинку: швидко дізнатися, як у кого справи, що там і в кого як. Але потім будь-який зв'язок зник…

- І ніде після цього не було жодної звістки?

- Зараз розповім - коли ми всі прокинулися від вибухів, то я одразу о 5-й ранку подзвонила чоловікові. Тобто, ну, я не зрозуміла, що відбувається, адже ніколи до цього я, ну, ні таких звуків не чула, ні взагалі я не розуміла, що відбувається. Він, звісно що, усе розумів, але він мені нічого не казав. Він мене заспокоював, ну, що все буде добре, ну, щоб я не боялася і таке інше.

На той момент, коли 24 лютого почалися вибухи, все таки інше, то ми ще з ним тримали зв'язок, тобто, він знав, що наше місто окупували, він уже зв'язувався з моїми родичами, щоб я якось змогла звідти виїхати, бо тому що, ну, всі боялися, що ці дії дійдуть і до нас, адже у моєму місті були схожі активні дії, як і в Маріуполі. 10 березня якраз у мене був день народження. І уже за день до того, 9 березня, у нас з ним був останній зв'язок.

Того дня він ще зміг мене набрати. І, знаючи проблеми зі зв’язком, заздалегідь мене привітав з днем народження. Я, як і він зрозуміла, що ситуація там не дуже. Він розумів, яка ситуація, і мені здається, що він... передчував, що може бути...

 

- Що він говорив на той момент?

- Він ніколи не жалівся. Адже мій чоловік - справжній воїн, він ніколи не жалівся. У нього завжди все добре. Хоча я знаю, яка там була складна ситуація: у них там на той момент не було ніякої провізії, ані підвозу харчів. Але він тримався, трималися хлопці. Він завжди казав: «Ми будемо стояти до останнього».

- Чи є наразі у вас про нього хоча б якась інформація?

- Практично ніякої - от уже цілих два роки. Але я сподіваюся, що він живий, я його дуже чекаю, борюся за нього як тільки можу. Тобто, я завжди на зв'язку з державними структурами, я завжди на зв'язку з його частиною.

- Що говорить його командування? Чи долучається воно до пошуків:

- У нього бойовий підрозділ. Саме пошуками безвісти зниклих загалом його частина не займається. Це більше справа інших держструктур. Наприклад, координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.

Також, тут Уповноважений по правах людина дуже допомагає в цих питаннях. І всі інші подібні державні структури, які дотичні до цього.

- Що вони вам говорять?

- Вони завжди намагаються якось впливати на російську федерацію, щоб вона повертала наших військових. Вони намагаються впливати на міжнародні площини, інші європейські країни, для того, щоб забезпечити нормальні умови перебування наших хлопців на стороні агресора, щоб дотримувалися Женевські конвенції. І, ну, звісно, для того, щоб повертати наших хлопців.

Насправді ми їм дуже вдячні тому, що це вперше в історії, що обміни відбуваються не після закінчення війни, а безпосередньо під час. І вже ми бачимо результати, адже дуже багато наших захисників повернули з полону. І ми також сподіваємось, що скоро в нас буде такий самий випадок

- На даний момент він вважається безвісти зниклим, чи офіційно визнаний у полоні?

- Ну, в наших структурах він офіційно знаходиться в полоні. Адже офіційно не було знайдено тіла, ані жетона. Я знаю певну інформацію, але не можу про це казати.

А ще я знаю і вірю.

- А не було такого, щоб поверталися полонені, наприклад, його знайомі і вам передавали про нього якусь звісточку?

- Ні, такого поки що не було. Відчуваю, що між нами є дуже сильний зв'язок. Просто я з самого початку вірила, що він живий, і я розумію, що мені треба докласти всіх зусиль, щоб його повернути.

Ну а такі акції - це нагадування, що наші рідні досі знаходяться в полоні, що російська держава - це країна-терорист, яка не дотримується жодних норм, і як і ведення війни, так і утримування полонених, і всього іншого. Ми всі бачимо, якими виснаженими повертаються наші хлопці. Мовчати на це ніяк не можна, як і не можна приховувати.

- Що б ви найперше сказали б йому, що б розповіли за цей час? От коли б зустрілися?

- Чесно? Мені б хотілося його просто обійняти і нічого більше не казати, хоча б деякий час.

Нагадаємо, Пес пережив облогу «Азовсталі» та був подарований Кадирову: учасниця кременчуцького пікету розповіла, як потрапила з собакою в полон та як його повернула

 

Ліна Романченко

Фото авторки

Если Вы нашли ошибку в тексте, выделите слово, нажмите CTRL+Enter и отправьте сообщение в редакцию
Афиша Кременчуга
Ви сповіщаєте про хибодрук в наступному тексті:
Щоб надіслати повідомлення натисніть кнопку "Сповістити про хибодрук". Також можна додати коментар.

Ми в Telegram

Підписатися