Шукала книгу про «Ангелів Світла». Її все ще немає в бібліотеках. Надали іншу - того ж редактора Федора Чужи. Роздумами про неї маю намір поділитися, бо як то кажуть, краще пізно, ніж ніколи.
Книга «На вітрилах слова», була підписана до друку в березні 2017 року, а у січні 2018-го виявилась все ще цнотливо-недоторканою...
Автор книги Ф.ЧУЖА довірливо ділиться, що йому «довелося недремно пильнувати за ... глибинами й мілинами, аби мати не тільки уяву, хто є хто і що є що в літературі і навколо неї. «То є осмислення частини історії місцевого літературознавства. У новому виданні подається системний аналіз і власний погляд автора на сучасний літературний процес у місті і регіоні, представлений в іменах разом з їхніми творами. Їхня творчість була щедра на всякі пригоди, однак переважна їх більшість стала помітними постатями на місцевій літературній ниві... тож... вони мають право на багаторазове, з оригінальною інтерпретацією, вшанування, як помітного творчого «явища». (ст.3-5).
Звідки ж виросли корені «щирих інтенцій»? Читаємо наступне міркування: «Через моральну корупцію, де демократичні механізми стали декоративними брязкальцями, Спілка (літераторів «Славутич») стала непривабливою для молодих авторів, а існування вікового антагонізму просто шкодить єдності в літературному процесі краю» .
Ще більш прозорий натяк цитую далі: «Часом буває, що у діях пристаркуватого керівництва та окремих «підспівувачів» спостерігається уникнення спільності мети та об’єднаних дій для взаєморозуміння в колективі».( ст 6)
Власне кажучи, ці епітети й метафори й стали приводом, до бодай запізнілого мого реагування. Вони свідчать про неприховану неповагу, причому тиражовано-публічну. Дошукуюсь причин такої авторської позиції. Починаю здалеку.
Помічаю, що переважна більшість статей даного видання написано у січні-лютому 2017 року, менше -в 2016-му, і лише дві-три в 2014-2015 роках. Напевне, саме тоді автор «нестримно» й далекоглядно готував «білі кулі» при голосуванні за його особу, як майбутнього очільника міської літспілки. Правдешні «інтенції» минулої осені зреалізовано: Федір Чужа, молодший лише на сім років, змістив Почесного голову «Славутича» Бориса Кулика. Між тим, останнього звинуватити в бездії складно: стали традиційними щорічні конкурси «Золота осінь», заохочувалася молодь («Кременчуцька весна»), друкувалися альманахи «Кременчук літературний» , відбувалися творчі зустрічі з читацьким загалом, поїздки до колег Полтавщини. Славутяни брали участь у міських масових заходах.
Відаю про це не зі слів. Нерідко доводилося бути в складі журі тих конкурсів. Та й рецензій, передмов свого часу написано і надруковано чимало. Так само шанобливо залучались до тих заходів колеги- журналісти. З легкої руки першого редактора «Вісника Кременчука» Людмили Обревко виходили сторінки «Мальва», готувались вони з подачі літоб’єднання. Однак зібрати це в одній книзі думки не було (шкода...). Упродовж десятиріч такої «моди» не існувало.
Не можу зрозуміти, на чому грунтуються «інтенції» пана Чужі і його твердження, що «вперше в літературознавчій практиці подаються рецензії та відгуки на творчість найбільш помітних авторів». Варті уваги й наступні редакторські рядки: « ... як критик, зізнаюсь, що моїм основним завданням було нестримне прагнення до популяризації творчості кожного з них. Можливо, саме тому про *доморощених геніїв» я більше писав поблажливі рецензії та відгуки, аніж критикував їх» ( ст. 258).
Контраргументом для «поблажливого» Ф.Чужі є численні відзнаки кременчужан на ниві слова. Погортаймо ж сторінки книги. Любов Васильєва - лауреат Міжнародного конкурсу «Коронація слова», про її унікальну Книгу-календар десятиріч був сюжет по Всеукраїнському телеканалу.
Ніла Волкова друкувалась в журналах «Дніпро» та «Чорнильна хвиля» (електронна версія).
Аліса Гаврильченко отримала заохочувальну премію від видавництва «Смолоскип».
Ніна Данько розгортає сторінки долі Григора Тютюнника. Славутяни є переможцями численних конкурсів - міських, обласних, Всеукраїнських, Міжнародних. І я ніяк не збагну, чому ж ці автори - «доморощені» і писати про їх творчість треба «поблажливо»? І сам критик жодних відзнак своїх десяти (!) книг змовчує. Чи їх немає?
День нинішній не байдужий славутянам. Скільки болісних рядків кременчужанок полетіли на крилах любові і відданості на бурхливі Майдани, на бойові позиції Донбасу. Серед них і вірші Любові Димченко, і пречудова збірка «Він, Вона і Війна» упорядником якої є Таїсія Цибульська, і мудрі рядки афганця Анатолія Більки, й крилате слово Олександра Пантелея...
Мало кому відомо, що в недавні січневі дні на такому далекому від України континенті, в Австралії лунали патріотичні строфи Ольги Пилипчук на зібранні української діаспори з нагоди 100-річчя бою під Крутами . Його удостоїв присутністю Посол України О. Кириченко. Книжечка нашої землячки - поема про Крути там гідно вшанована. Взагалі її поетичні збірки читають в 13 країнах світу. До сторіччя бою під Крутами О.Пилипчук разом з викладачами ВПТУ-7 провела «Урок Мужності», де рядки про хоробрих вояків були співзвучні з віршами про «Ангелів Світла». Захід урочисто-зворушливий, люди плакали. Але присутній там новоспечений голова «Славутича» Ф. Чужа навіть не спромігся висловити їй подяку.
Отакі вони, «доморощені генії» і дійсно доморощені (без лапок) критики. Знадобилося значне терпіння, щоб пробитися крізь хащі його зауваг і оцінок. Хто має час переглянути критичні статті (на наше переконання, написані далеко не однією рукою, настільки вони стилістично різні), - як то кажуть, вперед!
Цілком окрема тема стосується письмовницького обдарування самого автора. Дуже кортить передати враження кількома рядками з оповідання «Мрійник», поданого «на десерт» в книзі Ф.ЧУЖІ «На вітрилах слова».
«... випускник медвузу... поспішав на роботу. Його постава свідчила про те, що цей чоловік вміє тримати своє тіло: тулуб випрямлений, плечі розправлені, а погляд – орлиний». І далі: «Знаттєлюбний, вдумливий, допитливий, а іноді й доскіпливий..».
Героя - мрійника від наукових пошуків відволікає медсестра Валюша. Ні, він не піддасться чарам!
«Звертаючись до самого себе, роздумував він:... Платоша, любити треба не сантиметри тіла чужої дівчини, а кілометри душі своєї дружини».
Зрештою, мрійник, вже пенсіонер, Платоша непритомніє від розчарувань. Завершальна сцена оповідання: «То були не слова, а бризки образ та гортанні голосові смикання, які виринали десь із самого денця його змореної душі».
На завершення критичних міркувань - щойно доречно знайдена цитата з книги «ЛАД» Мирослава Дочинця: «Найвищий для мене чин - Книга. Та книга, де букви, як і трава, мають свою барву, свій пахощ... Темна тайна - письмо, а хист писемний - то дар Святого Духа».
Галина ЧУГАЙ
*Галина Чугай (Галина Гарбуз) - одна з видатних журналісток Кременчука, співзасновниця газети "Вісника Кременчука".
