Вимушені переселенці, приїжджаючи в наше місто, віддавали перевагу прийомам фахівчині, яка опинилась у тій ситуації, що й вони.
У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну сімейна лікарка з Харкова Наталія Алєксєєнко з маленьким сином і свекрухою опинилась у Кременчуці. Вони не витримали постійних обстрілів, днів та ночей в метро, а вирішили покинути рідну домівку тоді, коли в їхню багатоповерхівку прилетів шматок від ракети, який впав в 300 метрах. Хоча до Кременчука їхали добу, маленький син Наталії стійко витримав цей шлях.
Все це жінка розповідала в інтерв’ю «Кременчуцькій газеті» на початку травня 2022 року. Тоді ж вона і повідомила, що розпочинає прийом переселенців у волонтерському центрі Артема Марченка, як сімейна лікарка.
У перший день прийомів на голову упала стеля
Вже більше ніж через рік ми знову зустрілися з Наталією Алєксєєнко. Розмову вели у лікарському кабінеті амбулаторії сімейної медицини «СіМеД», де вона зараз працює.
Наталка запропонувала нам провести розмову на робочому місці перед прийомом. І вже під час спілкування час від часу в кабінет заглядали пацієнти (в основному літнього віку), які прийшли раніше і нетерпляче чекали призначеного часу. А наша розмова почалася із спогадів перших днів на робочому місці у нашому місті.
«Коли в Кременчуці шукала роботу, то звернулася в одну із міських приватних клінік. Але там шукали терапевта. Тоді головний лікар каже: «А я знаю, кому потрібний сімейний лікар». Дали мені контакти директорки «СіМеД». Я з нею поговорила. Спочатку були страхи і в мене, і у неї. Тому що сімейний лікар має набирати декларантів. Дуже боязко було, чи буде у мене достатньо пацієнтів. Але через місяць мені знову зателефонували–я вийшла на роботу. Перший мій робочий день припав на трагічні для Кременчука події: ворожа ракета поцілила в торговий центр «Амстор». Тоді на мене впала стеля у цьому кабінеті, коли я вела прийом. Так вибухова хвиля зайшла через вікно. Було дуже страшно, тому що ми від цього тікали з Харкова, а тут трапилось все знову. А ще це був перший день, коли дитина була не зі мною. Додзвонитися нікуди неможливо було, щоб узнати, що з сином. Думаю мої керівники були впевнені, що наступного дня я на роботу не вийду. Але у мене був прийом і перше, чим я поцікавилась, чому не прибрали кабінет», – розповіла переселенка.
Прийом пацієнтів між фасуванням круп і складанням памперсів
Сімейна лікарка пригадує, як на початку повномасштабної війни росії проти України приймала пацієнтів на волонтерських засадах, співпрацюючи із Благодійним фондом Артема Марченка.
«Там (у волонтерському центрі, авт.) ми фасували крупи, складали памперси, видавали гуманітарну допомогу. Але все кидала і йшла до пацієнта, коли хтось хворий приходив за допомогою. Тепер вже розумію, що на початку війни мої волонтерські прийоми були дуже важливими. Адже у переселенців тоді був страх щодо того, чи можуть вони звернутися до місцевих лікарів. Думали, що їм відмовлять, ну чи будуть якісь проблеми. Тому дуже багато людей ходило в волонтерський центр на прийом, згодом ставши тут моїми декларантами. Коли нещодавно в Херсонській області сталось затоплення у зв’язку із підривом Каховської ГЕС і очікували нову хвилю переселенців, то знову була готова стати до чергування. Вийшовши ж на основну роботу, звісно, до волонтерського центру немає часу їздити: пів дня я на роботі, а пів дня–з дитиною. Але коли багато гуманітарної допомоги потрібно видавати, то включаюся», – каже жінка.
«Є люди, які в цей час не хочуть переукладати декларації»
Зараз керівництво амбулаторії дозволяє Наталії приймати переселенців, навіть якщо вони не їхні декларанти.
«Є люди, які в цей час не хочуть переукладати декларації, адже ще мають надію повернутися додому. І досі спілкуються зі своїми сімейними лікарями, які там вели їх раніше. Та все ж була вражена організацією допомоги тут. Тому що до війни я працювала у Харкові, у дуже схожій клініці. Але там було це просто заробляння грошей на пацієнтах. Тут ти працюєш, в принципі, як у державному закладі, але дружнє керівництво завжди готове підтримати колектив. У Харкові навіть заробітна плата була поставлена на принципах конкуренції», – говорить сімейна лікарка.
«Дуже вразило, що у Харкові в основному літні люди»
Наша розмова час від часу переривалася, бо Наталія паралельно спілкувалася із рієлтором. Зараз хоче здати квартиру своєї бабусі в оренду. На щастя, у Харкові житло її родини вціліло. «У двокімнатній квартирі, що в найбільш спокійному районі, живе мій чоловік, який не залишав місто з початку війни. А про однокімнатну (квартира, яка залишилась в спадок від бабусі, авт.) нам спочатку сказали, що вона вигоріла. А в серпні 2022 року повідомили, що помилились і з нею все добре. Зараз здаємо в оренду»,–говорить харків’янка.
До речі, зовсім нещодавно, у серпні цього року, Наталія вперше після березня 2022 року потрапила додому. По ній видно, що пригадувати поїздку тяжко.
«5-е серпня пройшло нічого, а 6-го готувала зранку їжу – спочатку 2 прильоти було, а потім тривога. Чути все це психологічно дуже важко. Люди там змирилися, позвикали. Таке відчуття, що в них мирне життя. Працюють всі заклади, зоопарки. Під час тривог нічого ніде не зачиняється, бізнесу у місті треба працювати, розвиватися. Дуже вразило, що у Харкові немає молоді, в основному літні люди. Є матусі із дітьми, але в основному з дошкільнятами», – її слова.
Життя на два міста
У Кременчуці Наталії доводиться розв'язувати відомі всім містянам проблеми. Адже досі не відкрите питання із облаштуванням всіх дитсадків укриттями. Жоден комунальний дитсадок у районі, де мешкає родина переселенки, не працює.
«Маємо надію, що у нас на Водоканалі (район Кременчука, авт.), відкриється хоча б один. Та я бачила там укриття, тож думаю, що це не скоро станеться. Зараз же, коли я на роботі, син із бабусею, мамою чоловіка. Але буде садочок, спілкування–друзі з’являться. Зараз мій хлопчик знайомиться з дітьми в чергах, під час прогулянок. Минулого року у Кременчуці на дитячих майданчиках було дуже багато харків'ян: більше, ніж місцевих. Діти самі запитували один одного: «Ти звідки?», і як дізнавались, що з Харкова, то відразу товаришували. Потім восени багато моїх земляків поїхало додому, не витримували. Якщо не знайшли роботи в Кременчуці, не прилаштувалися, дуже важко тягнути оренду житла», – говорить жінка.
Через повномасштабну війну чоловік Наталії, який мав раніше власний бізнес, вимушений працювати вантажником. Родина живе у різних містах: чоловік в Харкові, жінки і дитина в нашому місті.
«Ми звикли жити на один достаток. Але зараз цей рівень зовсім інший. Ми не бідуємо. Я працюю: можу орендувати квартиру, мені не потрібна гуманітарна допомога. Та все ж у Кременчуці дуже висока орендна плата, вища, ніж в Харкові. І це якщо ще з довоєнними часами порівнювати. Звісно, хочу колись повернутися в Харків», – розповіла про плани співрозмовниця.
«Ніхто нас за кордоном не чекає. Адже там, де народився, там і згодився»
Наостанок нашої розповіді Наталія пригадує, як хотіла з сином цього літа поїхати на відпочинок в Болгарію. Але зрозуміла, що для малюка це буде дуже тяжка дорога, тому поїхала на малу батьківщину, на Житомирщину. Сама релаксувала від природи Полісся, малюк насолоджувався сільським життям.
«Лише під час війни ми стали гостріше розуміти, що наша країна неповторна, є місця, на які варто подивитись, від яких ти зарядишся такою енергією. Вони зовсім не гірші, ніж закордонні. Я думаю, що зараз все більше людей стало до своєї землі прив'язуватися. Ніхто нас за кордоном не чекає. Адже там, де народився, там і згодився. Тут свій менталітет: десь гірший, десь кращий. Але ми можемо розвиватися, у нас великий потенціал. І зараз той самий час, коли змінилося світобачення, і коли треба творити зміни», – говорить переселенка.
Олена Ліпошко
Фото авторки
