Розповідь від першої особи.
Кременчужанці Риммі Павлівні Байбузі 16 серпня 2025 року виповнилось 90 років. Жінка говорить, що стільки привітань, як цьогоріч, вона не отримувала ніколи. Її донька теж святкує День народження цього дня. Про справу всього свого життя, про мандрівки світом та враження від них розповіла мисткиня кременчуцьким журналістам.
«Я народилася 16 серпня 1935 року в місті Воткінськ, це Удмуртія, 70 кілометрів від Іжевська. Я любила змалку дуже малювати квіти. Просто любила. А в мене батьки ніякого відношення до мистецтва не мали. Але мати бачила, що я ось-ось усе малюю, малюю, і купила мені олівці. Запам'ятала – 48 кольорів, багато відтінків. Можливо, через це я й стала квіточки малювати. У початкових класах у нас вчителька була літня. Вона, мабуть, сама не вміла малювати. Тому живопис ніколи не був в центрі уваги. Але вона якось сказала: «Діти, намалюйте до Нового року малюнки». І виявилося, мій був найкращий. Я так здивувалася, звичайно», – каже художниця.
Утім далі все кардинально змінилось.
«Коли я вже перейшла до середньої школи, з п’ятого класу у нас почалися уроки малювання. Викладач був художник – Іван Федорович. І я дивлюся: у мене з малювання лише оцінки «5 з плюсом». Ні в кого у всій школі такого не було, а в мене однієї така оцінка. І я подумала: «Якщо я вмію малювати – навіщо мені старатися? І я в другій чверті жодної роботи не здала. Він був мудрий чоловік, ніколи нічого не сказав, але виставив мені двійку за чверть. А моя мама була дуже сувора. У нас завжди висів ремінь – для залякування. І от мати приходить із батьківських зборів та влаштовує мені таку профілактику… Добре, що ще не відлупцювала тим ремінцем. Я все зрозуміла – і знову посипалися п’ятірки з малювання», – згадує вона.
Саме цей викладач порадив дівчині вступати до художнього училища.
«І ось я у цьому місті провчилася чотири роки, закінчила. Там теж викладач був художник, який побачив, що мої роботи відрізняються від інших. Він так мене просив вступати до художнього училища, що я, зрештою, погодилася. Я виконувала під його керівництвом роботи й відправляла їх до Нижньотагільського художнього училища», – розповідає кременчужанка.
Копії відомих художників - на простирадлі
Однак доля розпорядилася по-іншому.
«Я дійсно хотіла вступати, але мама була проти й сховала мої документи. Утім я таки поїхала у Нижній Тагіл. Там мене хотіли прийняти! Подивилися мої роботи й сказали: «Можемо взяти без іспитів, але лише як вільну слухачку». Бо набір цього року був повністю укомплектований. Проте завжди ж потім звільнялися місця. Та вже вирішила: якщо відразу не склалося, то й не буду залишатися. Повернуся й довчатимусь у своєму педучилищі», – згадує вона.
Усе ж малювання не відпускало дівчину, попри те, що не було матеріалів для цього – жагу мала неймовірну.
«Після навчання треба було обов’язково три роки відпрацювати в селі вчителькою. А я не захотіла – влаштувалася вихователькою в дитячий садок у місті. Та все одно відчувала: хочеться чогось більшого, суттєвого. Мені хотілося справжню картину написати, а не просто малюнки. Але ж тоді в магазинах нічого не можна було купити – ні рам, ні полотен, узагалі нічого. І от батько збив мені рамку, а мама віддала старе простирадло, міцне таке. Ми його натягнули, закріпили. Я ж тоді й гадки не мала, що полотно треба ґрунтувати. Вибрала картину Шишкіна «Ранок у сосновому бору». Картина виявилася дуже складною – багато деталей, дрібної роботи. Але я впоралася. Дивлюся – і шумлять ті сосни, живе полотно», – згадує вона.
Дівчина бралася писати копії інших відомих художників – теж отримувала чудовий результат. У той час багато мандрувала, зокрема, північчю Росії. Залишилась жити там у селищі.
«Я влаштувалася працювати у дитячий садок. Тільки-но зданий у експлуатацію. А там – ні фарб, ні матеріалів, нічого. І все оформлення лягло на мене. Фактично я виконувала роботу дизайнера, хоча тоді такого слова ще й не знали. Коли працювала, у нас була нянечка з України. І мені так подобалося, як вона розмовляла українською! Я навіть мала записничок, куди занотовувала слова, вчила їх. І все думала: от би потрапити в Україну… Це була справжня моя мрія. Якось на танцях, на 8 березня, я познайомилася з хлопцем-українцем. Я так зраділа! Потім ми почали зустрічатися. Він був геологом. У 1963 році ми познайомилися й того ж року швидко одружилися», – пригадує художниця.
Стіни, як простір для малювання
Римма Павлівна згадує, що в чоловіка були довгі відпустки – по пів року. Тоді вони їздили відпочивати в Семенівський район (тепер Кременчуцький район) до його родичів. Там її дуже тепло прийняли, ніколи зі свекрухою не було ніяких конфліктів.
«Так, як чоловік був геологом, то і його відправили у відрядження до Лаосу. Тропіки, справжні тропіки – на три роки. І ми поїхали разом. Ви знаєте, то була райська країна. У порівнянні з нашим північним кліматом – просто диво. Там вічне літо. Рік поділяється лише на два сезони: пів року триває дощовий період, і пів року – сухий. У сухий сезон протягом шести місяців немає жодної краплі дощу. А в дощовий – навпаки: щодня зливи… А метелики… Це щось неймовірне! Такої краси я ніколи раніше не бачила», – пригадує співрозмовниця та зазначає, що в той період картини не писала, а всотувала чарівні картинки в свою душу.
У Кременчук родина Римми Байбузи переїхала після того, як отримали пенсію. Тут раніше купили кооперативну квартиру.
«Ми жили дуже дружно... Через дев’ять років після нашого повернення з Лаосу мій чоловік помер. Це була страшна втрата для мене. Від туги, від безвиході я й узялася за пензель. Тоді й почала писати картини. Мабуть, мистецтво стало для мене порятунком та способом оформити свої почуття на полотні», – говорить Римма Павлівна.
Не завжди її роботи – це картини. Вона зуміла створити різні пейзажі та картини на стінах своїх квартир. Тож її помешкання були справжніми шедеврами.
«Нам дали квартиру: три кімнати, довгий коридор, голубі шпалери. І я від стелі до підлоги намалювала березову алею. Лінолеум коричневий, а на ньому ще й квіточки – все разом створювало затишок. І коли двері відчиняли після лютої зими, коли надворі було під 50 градусів морозу – а там зелена алея. На кухні в мене були сопки, геологи – усе розписане… У Кременчуці теж зробила коридор у стилі морського дна. Голубий фон, корали, восьминіг, рибки плавають. Навіть пірат був – син привіз мені статуетку. Такий розпис прослужив мені років 20, а потім уже набридло, й я вирішила змінити. Швиденько намалювала кленове листя – тепер, як заходиш, вони прикрашають коридор. А нещодавно я зробила ремонт на кухні й усе повністю оновила. Там тепер ніжна гілка сакури», – розповідає художниця.
Згадала й про виставки – як персональні, так і колективні.
«У мене були виставки – де тільки не було! У госпіталі – кілька разів. У селі, навіть у клубі робили виставку. У Кременчуцькому краєзнавчому музеї була моя експозиція, а в галереї – то й поготів. Але справжню славу мені принесла Полтава. Зазвичай аматорів-художників запрошували виставити одну-дві роботи, і я виставила лише одну картину. Поле різнокольорових квітів, серед яких визирала онучка. Полотно розміром 60 на 50. Саме ця робота потрапила до енциклопедії…» – ділиться Римма Павлівна.
Картина з газетної вирізки
Роботи мисткині зараз розкидані по світу. Однак найкраще їй працювати саме в Україні.
«Я й у доньки у США жила деякий час. Але там треба знати мову. Якщо не знаєш – ти ніхто. Я більше року прожила, а спілкуватися не могла. Донька зайнята, внуки мене не розуміють, я їх теж. Я була наче сама по собі. В Америку я відвезла з собою 50 картин, і там теж трохи писала. А коли повернулася, то була зовсім порожня – жодної роботи не лишилося. Тоді тут знову почала. Зараз у мене, мабуть, сотня картин – може, трохи більше, може, трохи менше. Я навіть не рахувала. Бо в жодній кімнаті немає вільного місця – усюди складені картини, картини, картини…» – говорить мисткиня.
Свої роботи художниця подарувала Кременчуцькому краєзнавчому музею. Це картини квітів, картина із зображенням Свято-Успенського собору, який був зруйнований і який планують відновити. Жінка зізналася, що на полотні його зобразила, копіюючи газетну вирізку.
Ось як вона говорить про секрет довголіття: ніколи не мала ворогів. Ніколи не кричала на дітей, завжди спілкувалась спокійно.
«Зараз у мене дуже зіпсувався зір, починаю гірше чути. Тому перейшла більше на портрети — малюю онуків, дітей своїх, лише з фотографій. По-перше, я ніколи не можу одразу сісти й намалювати. Завжди все обдумую. Може, тиждень-два думаю, як і що робити: кольори, композицію, всі деталі. А вже потім починаю працювати — і на сам процес іде теж не менше двох тижнів. Дехто каже: «Та що там, за день можна написати». Але я так не можу. Треба, щоб фарба підсохла, а сохне вона день-два, щоб можна було знову пройтися другим шаром. Потім третім, а буває й четвертим, п’ятим — аби досягти саме того результату, якого хочу. Я прагну, щоб, наприклад, квіти на полотні навіть «пахли». І я цього добиваюся», – розповіла художниця.
Олена Ліпошко
Фото авторки
