Пряма мова.
Валерій Орел - ветеран російсько-української війни, у минулому снайпер-розвідник, на рахунку якого не десятки, а сотні вбитих ворогів. Зараз він активний волонтер. Народився Валерій у Кременчуці. Тут виріс, навчався і перші свої кроки самостійного життя починав робити саме у наддіпрянському місті.
Доля чоловіка склалася так, що наприкінці 2013 року він пішов служити у Збройні сили України.
«Я вже тоді знав, що буде щось, як можна сказати, глобальна війна. Цього ще ніхто не розумів тоді. Але коли «зелені чоловічки» зайшли в Крим - це був перший крок до того, що я відчув стовідсотково і зрозумів, що буде щось на подобу війні. І тоді я своїй дружині сказав: «Знаєш, Вікторія, це війна…». Тоді було, до речі, вперше мною проголошено таке слово, як «війна», - пригадує військовий.
Під час служби він встиг побувати на Майдані та захистити українців, бо застав якраз ті трагічні події розстрілу студентів.
«І вперше тоді я відчув запах війни… А потім було АТО. Перед цим я повернувся додому для того, щоб морально і фізично зібратися та відправитись на фронт. У той час перші підрозділи Нацгвардії вже формувались і відправлялись на фронт. Саме тоді я зрозумів, що пора діяти, хоча деякі фактори зупиняли, зокрема, маленька донька, якій виповнилося тоді три роки. Але ж фактор того, що на нас напав ворог, був найбільший. Я розумів, що якщо не зупинимо ворога - тоді буде набагато гірше», - каже Валерій.
По кінець 2014 року Валерій служив у батальйоні «Шахтарськ». З 2015 по 2018 роки він був у строю батальйону «Айдар», а з 2022 по кінець 2023-го служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді.
На війні Орел став снайпером. Він каже, що це не його вибір - його обрали на цей напрямок служби. Бо для того, аби бути снайпером, потрібно мати не такий, як у всіх психологічний склад, моторику, рефлекси, мислення, вміти миттєво діяти в надзвичайних ситуаціях.
«Таких людей не дуже багато. І коли згодом до мене в підрозділ приходили хлопці та казали: «Ой, я хочу бути снайпером», то одного бажання було замало. У нас був дуже жорсткий відбір, тому що гарно стріляти - це ще не показник. Потрібно до цього бути фізично та психологічно підготовленим. Саме той фактор, коли тобі доведеться, ось саме стандартне, що чують про снайперів - просто лягти біля дерева і пролежати хоча б півтори – дві доби, то це не кожний витримає.
Просто пролежати, спостерігати і навіть не вставати. Всі фізіологічні потреби людини робити в горизонтальному положенні. Це не кожен витримає», - розповідає Валерій, а далі наше спілкування з ознайомчого переходить в інтерв’ю.
- Яким було ваше перше бойове завдання?
- Це було у 2014 році. Саме наш батальйон, в який я в 19-тирічному віці потрапив, і який складався з добровольців, відправили на фронт. Тоді перші наші, можна сказати, такі Хрещення, жорсткі бої відбулися. Це населений пункт Піски, потім Мар'їнка, а далі був найважливіший шлях - Іловайськ. Так, якщо, наприклад, взяти перші бойові зіткнення - це село Піски, які в той час звільнив наш батальйон. І от там були мої перші кроки виконання бойових завдань. Там були перші мої, можна сказати, результати. Я їх ще не відчував, але потім це все згодом обдумувалось.
- Розкажіть, за можливістю, основні правила роботи снайпера, які, наприклад, можна побачити у фільмі «Снайпер. Білий ворон». Там кажуть, що снайпери, аби не засвітитися, стріляють лише під час кулеметної черги. Чи правда цей і що ще можете додати?
- Я бачив цей фільм. По-перше, якщо відкинути художній сюжет цього фільму, взяти тільки технічну частину і самого головного героя, який виконував роль, то він чудовий актор. А саме роль снайпера, як військовослужбовця, я б в загальному оцінив на 95%... Що стосується бойових завдань, саме цього головного героя, то в деяких випадках виконання пострілу робиться тільки під черги кулемета або іншої стрілецької зброї. Це невід'ємна частина завдання, тому що головне, щоб після пострілу снайпер не був помічений…
У кіно снайпер стріляє один раз, в деяких випадках, може й так, але це кіно. Насправді на бойових завданнях одним разом робота не обмежується. Тобто, якісних 2-3 постріли снайпер робить обов'язково.
- Ви також, як у фільмі, замотували свою зброю у мотлохи?
- Це називається маскувальне обладнання. Так, це обов'язково. Але снайпер може при собі мати набагато більше спорядження, ніж рядовий стрілець або штурмовик. Снайпер, як мінімум, може в середньому мати від 40 до 60 кг спорядження. Це ж виходи на декілька діб, це мінімальне забезпечення харчуванням, бойовий комплект, захист, медицина і деякі інші речі.
- Яка у вас була гвинтівка, яка зброя?
- Гвинтівок було декілька. Для кожної роботи у снайперів є відповідна зброя. Я використовував більш зброю для середніх дистанцій, а також далеких. Тобто, це 12.7 і 7.62. Це такі гвинтівки, їх називають болтовики. Я думаю, військовослужбовці мене зрозуміють. Болтовик - це гвинтівка, яка має більш покращену технічну характеристику, балістику. І, відповідно, в різних ситуаціях веде себе набагато краще.
- Чи були випадки, коли ви лежали непоміченим кілька годин чи більше? Який ваш рекорд, скажімо так? І взагалі, чи були у вашій військовій кар'єрі якісь цікаві випадки, наприклад, звільнення заручників чи взяття язика?
- Так, звісно, були такі випадки. Не так багато випадків, наприклад, звільнено заручників. Але обмін полоненими ми контролювали. Це біля міста Щастя. Там же якраз в ті часи, якщо я не помиляюсь, це 2015 рік, були ліквідовані всім відомі російські ГУРівці. Якраз я саме в цей час перебував на чергуванні. Там почалась перестрілка. Тоді загинув наш кременчужанин. Саме вони перші його застрелили і тоді ліквідували цих ГУРівців. Були випадки… Знаєте, їх дуже багато, так відразу і не складеш всі докупи, але були випадки, наприклад, ліквідації важливих, при званні російських офіцерів.
Максимально, коли мені довелося їх спостерігати - це було 4 доби. 4 доби я перебував у розваленому приміщенні на горищі. Це була зима. Трохи погода зіграла мені на руку. Вона замела мене повністю снігом, бо дах був розбитий танком. Мені там навіть під снігом було тепліше і виглядала одна гвинтівка… Потім, уже після ліквідації, я благополучно повернувся на місце дислокації. Через пів доби мій командир сказав, що там – у росіян дуже велика паніка була, їм повідомили, що працюють якісь неймовірні американські професіонали. Було дуже смішно, але й приємно.
- Чи було таке, що у снайперський приціл ви побачили ворога, а це був ваш знайомий?
- Ні.
- А яке було найскладніше завдання?
- Найскладніше завдання – це тоді, коли розумієш, що ви в оточенні, вас ніхто не буде евакуювати. Ви в сірій зоні, зв'язку немає і не може бути, тому що вас фізично не може тут бути. Тому доводиться приймати рішення. Я командир відділення, наприклад, беру на себе відповідальність не тільки зберегти своє життя, але й життя своїх побратимів, які зі мною. Це найважливіше і, якщо чесно, страшно, тому що на тобі декілька життів. Це найбільша відповідальність.
- А правда, що снайпери бояться мінометів та мавіків?
- Знаєте, FPV-дрони зараз дуже агресивно працюють і з нашої сторони, і з російської. Тому я вважаю так, що сховатися і втекти від мавіка - це на 99% не вдасться. Це страшна зброя на сьогодні, технологічна зброя.
Що стосується мінометів, всі ми переживали обстріли і, насправді, міномет – не така вже страшна річ. Якщо ти довгий час перебуваєш на фронті, ти вивчаєш звуки, ти вивчаєш дальність, ти вивчаєш, куди і як летить цей снаряд. Тому зберегти життя під час мінометного обстрілу набагато легше, ніж від спостереження з неба.
- Чи брали з бойових завдань трофеї?
- Трофеї? Так. Вони, звісно, бувають і, звісно, інколи цікаві… зокрема дуже багато стрілецької зброї. Це різні види, починаючи від автоматів, кулеметів і навіть міномет. А ще техніка колісна.
- Загалом, які були умови служби? Наприклад, у фільмі «Снайпер. Білий ворон» я бачив, що військовий у якийсь час навіть міг прийняти ванну. Чи було у вас таке?
- Випадки різні бувають. Якщо є змога, то чому б і ні? На жаль, у нас гостра фаза бойових дій або на якийсь ділянці фронту дуже активні. Тоді, звісно, про ванну можна було лише мріяти. Кожен військовослужбовець знає, що найбільші блага комфорту для нього - якщо є вологі серветки. Це вже вищий клас! Вода – це теж розкіш, тому що воду треба пити, а не використовувати в інших цілях. Тому вологі серветки - це, можна сказати, і вся гігієна солдата. Але ж бувають випадки, коли є відпочинки, є якась передислокація, можливість виїхати або покупатися, або прийняти ванну.
- Ми знаємо, що ви отримували поранення. Якщо можливо, розкажіть, як це сталося, як довго відновлювалися, реабілітувались.
- Так, перші поранення в мене відбулися під час Іловайського штурму. Ми дуже прогресивно штурмували. Але це 2014 рік, там було дуже багато нюансів стосовно цієї операції. Так як ми потрапили в оточення, наш батальйон був розбитий майже 60%. Наш батальйон заходив зі сторони промки - залізної дороги, тому були дуже великі втрати. Нас взяли у кільце, розбили. Ми переховувались дуже багато діб в посадках. Там я отримав важку контузію. Перші дві доби я навіть не розумів, де я знаходжусь. Завдяки моєму командиру, на другий день я прийшов до тями. Він мене тягав із собою постійно. Пересувались, в основному, в темну пору доби. І коли ми зрозуміли, що в оточенні, а у тому коридорі, про який ми чули, але не могли знайти, наші підрозділи були покромсані, розібрані. Ні зв'язку, ні їжі. Тобто, голодували. І майже тиждень блукали по полях, де ми не висовувались. Бачили прапори ДНР, також попадали в той час і російські прапори. Чудом 31 серпня ми вийшли на своїх. Але це не одразу зрозуміли, навіть перестрілка була, потім зрозуміли.
І в той час, коли ми перебували в тих полях, ми, в першу чергу, втратили своїх же поранених, яких довелось залишати прямо в посадках. Забирали тільки зброю, документи, їх всіх просто тягти не могли. Тоді якраз моя сім'я отримала повідомлення, що я зник безвісти. Мене не було на зв'язку 20 з чимось днів. Коли нас евакуювали, ми потрапили в Дніпропетровськ (зараз місто Дніпро, ред.) і я повідомив, що живий. Далі розпочався період реабілітації, який проходив десь 3-4 місяці, а потім я продовжив військову службу.
Осколочні поранення – це дрібниці. Їх теж отримували в місті Щастя, але допомога була в місцевих військових шпиталях. Через це відлучався від служби на тиждень-півтора, як це все загоїлось.
Друге поранення більш важке. Воно спричинило мою інвалідність - це вже був кінець 16-го року. Я потрапив під мінно-вибухову травму. Потім я довго оговтувався в Херсонському військовому шпиталі.
Після того в мене був такий стрес і здоров'я підвело. Тобто, якщо опускати медичні нюанси, то сталися з серцем проблеми. Тому, отримавши другу групу інвалідності, я був змушений покинути службу. Це було в кінці 2018 року.
- Які нагороди маєте?
- Є державні нагороди, їх декілька. Нагороди від Президента України - на той момент Петра Олексійовича Порошенка. Потім знак пошани від Міністерства оборони, також «За військову службу»… Я вже так всі і не пам'ятаю, бо їх більше півтора десятки.
- Якби зараз не стан здоров'я, ви б знову пішли воювати?
- Абсолютно так!
Олег Булашев
Відео Ігоря Борисевича