Чоловік передає захисникам «енергію дому», евакуйовував переселенців та збирав допомогу для ТрО - направляє підтримку туди, де це найбільш необхідно.
Із початком повномасштабного вторгнення російських окупантів на територію України, у мешканців нашої держави з новою силою пробудилося бажання допомагати, докласти максимум зусиль для Перемоги. У кожного свої методи, справи і вміння. Тому що важко залишатися осторонь.
«Кременчуцька газета» продовжує знайомити своїх читачів із людьми, які роблять неоціненний вклад у спільну і таку важливу для всіх нас справу.
Для нашого героя, кременчужанина Сергія Лобка та його друзів підготовка до війни розпочалася ще за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення.
«Було нагнітання, майоріли новини, що стягуються війська до кордонів. То розумієш, що рано чи пізно розпочнеться для нашої країни неприємна історія. Тож ми пішли записуватися до тероборони, аби навчитися захищати, бо не мали жодного бойового досвіду, але знали, що ці знання точно знадобляться», - Сергій розповідає, що на той момент, щоб потрапити до лав ТрО необхідно було зібрати близько 30 різних паперів.
«Цей процес збору документів займав близько місяця. І так познайомилися із хлопцями з територіальної оборони, але не змогли потрапити у списки. Я отримав пакет документів у той день, коли почалося вторгнення рф», - говорить Лобко.
«Прокидайся, летять ракети!»
24 лютого, день відкритого воєнного нападу росії на Україну, кременчуцький волонтер Сергій Лобко згадує так: «Саме цей день розпочався для мене о 4.45 із дзвінка Максима Кузьминського (волонтер, авт.) із слів: «Прокидайся, летять ракети!». У мене вже була військова форма, щоб мати можливість займатися. Я її одягнув і поїхав на 8 годину до військкомату. На той час був великий ажіотаж. Там нам з друзями дали зрозуміти, що не маючи бойового досвіду, ми були останніми, кого можуть прийняти. Тому з хлопцями поїхали до тероборони, де, звичайно, нам дали зрозуміти те ж саме, що можемо більше заважати у бойових умовах».
Допомога ТрО
Лобко ділиться, що не потрапивши до лав територіальної оборони, взялися допомагати хлопцям, адже у перші дні ситуація була «печальною».
«Я, Максим Кузьминський і Роман Петричук уже мали досвід праці з телеграм-каналами, тож запустили інформацію, що потрібна їжа в ТрО і люди буквально через 2 години завалили харчами. І більше двох тижнів несли містяни борщі, пиріжки, хто що міг. Потім потрібні були ліки, пляшки та пальне для «бандера смузі». Тоді була впевненість і острах, що загарбники дійдуть і до нас. Але через деякий час стало зрозуміло, що рашисти «загрузли», не дійшовши до Кременчука. А містяни допомогу продовжують нести хлопцям. Тож ми там більше не були потрібні», - пригадує Лобко.
Там, де гаряче
Сергій Лобко розповідає, що, коли налаштували центр допомоги ВПО, у той час була і його перша поїздка у зону бойових дій. Він згадує, що однокласник його товариша Ярослава Хименця служив у Французькому легіоні (військове з'єднання французької армії, авт.), але повернувся боронити Україну. Тож саме до нього та його побратимів у Гуляйполе направилися кременчуцькі волонтери.
«Він (військовий, авт.) був одним з тих, чиєю задачею було стримувати ворожі танки, аби ті не поїхали на нашу артилерію. І ось приїжджаємо ми туди з Кременчука. Я – вперше, ще «необстріляні». А місто таке зруйноване, градами зрешечене, вечоріє, зв’язку немає. У місті порожньо, все розбито. Дивимося, люди мінують, нам вказали безпечний шлях. «Місцеві» ним нас провели. Наші хлопці у напівзруйнованих будівлях, усюди підбита техніка. Одному із військових передали від матері п’ятилітрову пляшку молока і вирішили зняти відеоподяку. І тут кричать: «Вихід!». І всі швидко розбіглися», - Сергій говорить, що так сповіщали про обстріл, а він, не знаючи, залишився на якусь мить сам стояти.
Слава Богу, все минулося того разу добре. А для Сергія так розпочалися такі важливі та небезпечні виїзди із благородною місією.
«Були у Сумах, коли за 100 км від міста стояли автобуси для евакуації, які не пускали рашисти. У сам населений пункт загарбники не змогли зайти.
Це єдине місто, де тероборона втримала наступ. Ворог з двох боків зайняв населені пункти, а траса 100-кілометрова до Сум прострілювалася. Тоді ми везли медикаменти, засоби гігієни та харчі. Нам порадили мчати не менше 120 км/год., аби не підстрілили. А ще по дорозі бачили авто перевернуте і довкола розсипані рашистські сухпайки. Хотіли для музею взяти, однак подумали, що могло б бути заміновано», - Сергій має за плечима вже багато небезпечних поїздок.
Зараз він з друзями їздить туди, де найтяжче.
«Хочеться саме ефективно допомогти там, де це необхідно. Зазначу, зараз хлопці-захисники не страждають від голоду. Однак, коли везеш пиріжечок, вареничок – це енергія дому, людей, які це передають. І воїни відчувають, що за них хвилюються, і вони не самі на «передку». Зараз у нас перелом свідомості. Ми звикли, що армія голодна. А насправді зараз це не так. Перед Новим роком ми проїхали усю лінію фронту - 150 км Донецькою областю. Жителі Кременчуцького району через нас передали хлопцям святкові смаколики. Наготували холодці, олів’є, картоплю з грибами чи м’ясом, молоко домашнє, вареники, пиріжки, ковбаси, яйця», - розповідає Лобко.
Він зазначає, що передавати варто все у готовому вигляді, адже там немає коли і на чому готувати.
А ще волонтер захоплюється українським народом, який об’єднався у боротьбі із ворогом. Для прикладу наводить сім’ю, із якою познайомився у одній із поїздок: «У них трирічна дитина з інвалідністю, дуже бідно живуть, однак щодня щось смажать і передають. Наскільки люди-українці об’єдналися, незалежно від достатку - все віддають».
Хвиля біженців
«Я товаришую з Ярославом Хименцем, який з найперших днів вивозив людей з-під обстрілів. Йому на день були десятки тисяч дзвінків. Під час однієї з наших розмов прямісінько перед ним у будинок влучила ракета. Він вивіз тисячі людей», - розповідає Лобко.
Він розповідає безліч історій, пов’язаних із евакуацією українців. Одна із них: «Коли Київ був заблокований, зателефонував мій однокласник (вертольотчик) і розповів, що у столиці залишилася його вагітна дружина (на 8 місяці) і ніхто не може її вивезти. То разом з військовими провели спецоперацію: під обстрілами знесли із верхнього поверху жінку і вивезли. Я тоді вночі зустрічав, аби довезти до Кременчука».
Волонтер також згадує, що до нашого міста навесні люди їхали без нічого, у чому були: босі, у білизні, діти роздягнені.
«Ми у «Кремні» організували пункт - є ті, хто може віддати і ті, кому потрібні речі. Тож у нас був логістичний центр передачі. Люди несли, а ми роздавали: їжа, медикаменти, памперси. Маю багато знайомих у різних точках України, тож першу партію нам надіслали із заходу України: консерви, дитяче харчування та інше. І закрутилося. Працювати ми почали із середини березня і аж до кінця травня, коли все трохи заспокоїлося. Ми намагалися завжди діяти по ситуації. Коли витримали головну хвилю, то вирішили припинити. Дівчата наші вже з ніг падали, адже працювали із ранку до вечора, без вихідних, без зарплат, виснажилися емоційно», - ділиться волонтер.
На завершення
«Перемога 100-відсотково за нами! Це я зрозумів з першої поїздки. Хлопці на «передку» зовсім по-іншому думають. Там ніхто не сумнівається. Приведу приклад. Одного разу тютюнова фабрика дала цигарки, аби роздали військовим. Їдемо, а кілометрів за 70 починаються блок пости до лінії зіткнення – там одні військові. Зупиняємося і даємо два блоки на пост. Хлопець розриває, бере собі дві пачки: «Мені достатньо. Даси далі». Там братерство. Кожен думає один за одного.
Бажаю, щоб всі хлопці та дівчата повернулися цілими і неушкодженими, щоб, коли це все закінчиться, держава про них не забула. Щоб у кожного українця була своя домівка, було куди повернутися», - резюмує кременчуцький волонтер Сергій Лобко.
Нагадаємо, у Кременчуці готують «вітамінні бомби» на фронт.
Кременчуцька волонтерка Маргарита Туаєва: «Я постійно пишу їм СМСки, чекаю, що хтось відповість».
«Ні, не страшно»: кременчуцький волонтер Рубан про те, як везти допомогу на лінію фронту.
Спілкувалася Тетяна Красельникова
Фото з власного архіву Лобка
