Допомагають книги, знайдені на смітнику: «Добре, що мордвини неграмотні і не забирають такий скарб як книга».
Війна показала, що ми з росіянами живемо у паралельних реальностях. Про це говорить Доктор історичних наук, голова Ради молодих учених Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Олександр Лук'яненко (Oleksandr Lukyanenko) на своїй сторінці у Фейсбуці.
«Примусове братерство» упевнено й безповоротно тріщало по швах упродовж 368 років після підміни Переяславських статей Богдана Хмельницького, різалося на шмаття ножицями імперської культурної цензури, здавлювалося лещатами церковного синодального тиску, випалювалося невсипущими очима жандармського нагляду, вихолощувалося колесом совєцьских репресії та голодоморів… І розійшлося по швах 18 березня 2014 року з першим смертельним російським пострілом у прапорщика Сергія Кокуріна у Сімферополі.
А 24 лютого 2022 року ми побачили, наскільки токсичним було для нас таке «братання» у політиці, економіці та культурі. Зараз наша відмінність не потребує пояснень, хоча й окремі світові лідери все ще собі непродумані реверанси у бік духовної «слов’янської єдності». Вітчизняна війна ’22 року показала, наскільки відмінні не лише полярні cвіти України та Московії. Попри телемарафони єдності та зусилля тисяч і тисяч у допомозі фронту, ми щоденно відчуваємо, що нам не зрозуміти один одного без розмови. Нам потрібні оформлені у слова думки, аби наша свідомість подарувала нам об’єднавчі мотивуючі образи. Нам усім – від тилу до фронту, від холодного окопу з солдатами до вигрітої волонтерами у нескінченній роботі кухні - потрібен обмін інформацією, аби наші серця і надалі билися в унісон», - пише О. Лук'яненко.
Він продовжує публікувати роздуми свого друга Євгенія про існування на межі життя і смерті, про життя на кордоні війни та миру.
«Це монолог воїна заради діалогу наших полярних повсякденностей», - зазначає дослідник.
Відмітимо, наш земляк, захисник України, батько двох маленьких козачків (ще мріє про донечку), спортсмен-важкоатлет, історик, турист, підкорювач зимової Говерли та Казбеку Євгеній Бойко знаходиться наразі у одному із гарячих епіцентрів військових дій. Періодично він ділиться своїми історіями-сповідями, які викликають мороз по шкірі і відчуття гордості за наших захисників.
Тож пропонуємо читачам Кременчуцької газети зрозуміти, що до війни ми всі були щасливими, адже для щастя потрібно так небагато.
***
«Мені не віриться що я тут. Мені не віриться, що це відбувається насправді. Я іноді ловлю себе на думці що це просто жахливий сон, сон який мине після перших променів сонця. Буває, вночі прокидаюсь і думаю, що я вдома. Потім провожу рукою по холодній стіні і розумію, що ще тут. Тут, де ти не можеш розслабитись ні на мить. Тут, де немає відліку часу: є день і є ніч. Тут, де не існує днів тижня і місяців. Все ділиться на «холодно», «жарко», «дощ», «сніг» і все. Відсікається непотрібна інформація, а натомість здобуваєш іншу – ту, завдяки якій ти зможеш вижити і нанести удар ворогові. Тут, де ти завжди бігаєш навприсідки, бо ворожі очі весь час на тебе дивляться. Тут, де, щоб сходити до вбиральні, ти ризикуєш життям, бо ворог не спить.
Ворог часто працює вночі, і це робить для того, щоб ти був невиспаний і втомлений. І тут я зрозумів, що таке рваний сон. Як не дивно, для того, щоб виспатись, достатньо 15-30 хвилин – перевірено. Тут ти починаєш розуміти, який щасливий ти був до війни. Як мало людині потрібно для щастя: щоб поруч були рідні, тепла зручна постіль, душ, поїсти з чистого посуду без піску (тут часто пилові бурі), нормально сходити в туалет, спокійно поспати і на вихідні відлежатися після продуктивного тижня… Але ні, тут все по іншому.
На собі відчуваю третій закон діалектики (заперечення заперечення) весь час борешся зі своїм природним страхом. Мені дуже страшно, але всі говорять, що це нормально. Це означає, що ще не пропала жага до життя, і ти готовий за нього триматись. Гірше, коли страху нема. Це означає, що або ти ще не зрозумів, куди потрапив і що відбувається, або ти вже поїхав і несеш загрозу як собі, так і побратимам.
Не вистачає психолога, який би пояснював, шо з нами відбувається, чи ми ще при здоровому глузді, чи ще не перейшли лінію неповернення, бо ми живемо ненормально. Те, шо ми бачимо і відчуваємо, – ненормально. І я розумію, що колись свідомість може не витримати, і тоді все. Дуже допомагає тепла розмова з побратимом, якийсь жарт. Я тут взагалі як психолог: мені доручають новеньких, щоб я з ними говорив і ходив у чергування. Командир говорить, що в мені щось є. Щось, що заспокоює. Заспокоює! Та мені страшно. Так, що плакать хочеться. Так, що хочеться, щоб тебе хтось обійняв і пожалів, щоб хтось забрав із цього страшного місця. Але ні. Ти тут і ти на своєму місці.
Завжди в любих ситуаціях шукаю полюси. Навіть тут. Познайомився зі сміливими і достойними людьми. Навчився військовій справі і різним цікавим штучкам. Зараз не -12, і вже класно. П'ємо не дощову воду, яку збирали з іржавих бочок, - і то добре. Їмо не піджарений на багатті хліб – і це супер. Ми втягнулись.
Не втягнулись тільки до прощання з побратимами. Це болюча тема, але потрібно, щоб всі знали: тут гинуть як цивільні, так і військові - цвіт нації, воїни світла. Це наче втрачаєш частинку себе. І те місце заповнює пустота і темрява. Страх від побаченого паралізує. І ти наче не можеш вдихнути на повні груди, ком стоїть серед горла. І ти гориш, гориш ненавистю до ворога, який це все творить. Ми обов'язково переможемо і не забудемо хлопців.
Це важко. Мені здається, що молитви мене тримають, щоб я не з'їхав з глузду. Багато читаю, коли є вільна хвилинка. Книги знаходжу на смітнику. Добре, що мордвини неграмотні і не забирають такий скарб як книга. Книга переносить в інший світ – подалі від війни. І ти на мить стаєш щасливим і відчуваєш безпеку.
Дай Бог нам сили і витримки перемогти і винести цей жах», -Євгеній Бойко.
Читайте першу частину: «Від війни не втечеш, коли вона вже на твоїй землі і хоче подерти все тобі дороге і миле!»: сповідь захисника з Полтавщини
Тетяна Красельникова
Фото з місць бойових дій
