Зібрану сіль Солониці збирала Ганна Кревська.
У групі КРАЄЗНАВЧІ СТОРІНКИ ПОЛТАВЩИНИ у Фейсбуці опублікували декілька цікавих розповідей про село Солониця, що у Лубенському районі.
Шарпни якого-небудь дядька за свиту (тіко обережно, шоб із ялосопеду не впав) та поспитайся:
- Шановний, а чого Солониця так зоветься?
То він, із сідла залізного коня не злазячи, поважно прорече:
- Ат, посолоніла вона від крові козацької. Бо в нас, під Солоницею, славний отаман Северн прийняв свій останній бій.
- Та солончаки тут зроду-віку! У нас раньше люди й борщ не солили – така вода солона була! – протягнуть грамотні хазяйки.
- А ще ми співали ловко! На весь союз слави було! – добавлять бабусі, а в самих – зморшки біля очей ропою взялися, бо за життя свого співочого з'їли не один пуд солі.
При тім усім тож грамотний і всюдисущий суддя Милорадович іще століття з чверткою тому написав нам, що Солониця виникла на початку XVIII ст. козацьким хутірцем обабіч нинішнього кутка Майданця, який тягнувся над річкою Солонівкою, до якої спускалися огороди. Ота річечка і дала селу назву.
Мешканці Солониці були суціль козаки. Селян на початку ХХ ст. була лише восьма частина із 1217 душ. Були вони темно-русяві, росту середнього і навіть невеликого, але відважні та ще й, зі слів тодішнього сільського вчителя: «Дуже здібні та схильні до науки…».
Вдавнину Солониця – царина солончаків, соляних озерець та сірчано-вуглекислих газів, що дихали з правічного болота, яке колись льодовиком було, а відтак – майже голий вид навкруги, бо через ту сіль не росли не те що сади, а будь-яке дерево. Зате було вволю рогозу, осоки та лепехи, серед яких водилося багацько всілякої нечисті. Приміром, русалки.
«Ішла жінка у гості, та й зійшла на траву, коли у траві бігають русалочки, так як куколочки і в долоні плещуть, і щось гомонять. Разом всі запорощять — жінці й не чуть. Тільки й чула: "нас мати породила, нехрещених положила". Жінка та давай бігти. Так вона оглядається, вони приостались. Та дві неділі лежала, заболіла після тіх дітей», - авторитетно заявила заїжджому збирачу казок року 1896-го солоницька селянка Настя Дівізіонна.
Втім, основу Солониці становили не селянські, а козацькі роди. Східний край звався Сахнівкою, бо там жив козацький рід Сахнів. Далі йшли Ляшенки, Погребняки, Шашми (прийшли із Засулля пізніше) і Стадніченки (ці явилися з Покровської Багачки). На кутку Рудівка жили Радченки та Бородавки, стрічався інший древній козацький рід - Якимці (Якименки)… Решта - Руденки, Охріменки, Герасименки та Левченки – були з прийдешніх. Ближче до Лубнів ще був куток Новоселівка. Тут стояли хати Ващенків, Заманів та Моринців. А на північ від Рудівки – Яниківка, бо жили Янки. Серед селян у Солониці мешкали: Шматки, Шуркачі, Нікітенки. Ми ще не сказали про Роп'янку, Чернещину...
Ой бачу я, бачу,
Як ти воли гнала.
Тим я тебе не наймав,
Що мати стояла.
Ой бачу я, бачу.
Що ти бички перла,
Тим я тебе не займав,
Що ти моя перва! – співали століття зо два тому солоницькими кутками.
Року 1905-го Солониця збунтувалася. Людей задовбали високі податки, а ще вони хотіли аби їх дітей вчили в школі рідною українською мовою. За тим люди рушили на Лубні, помагати творити нашу республіку. «Їдучи до міста, брали з собою сокири, кілки, вила, шворні, аби захиститись од карального загону інгушів, який після кривавої розправи у Сорочинцах кинули на Лубни», - згадували старожили.
1917-1920 роки розколи село, як і всю Україну, на два табори. Проти продрозкладок, а на практиці - грабунку села Першою Кінною армією воювали отамани Бойко, Калініченко та Коломієць. За «червоних» бузили загони Кості Коки та Назара Обельця. Саме ці два борці з часом створили першу на Лубенщині комуну, до якої увійшли аж 12 чоловік (із тисячного села).
Перший трактор на селі вів Григорій Моринець, а його син – піонер Коля тримав над ним кумачевого прапорця. А по чиїх землях поїхав той трактор? Та ж по полях вісімнадцяти солоницьких трудящих родів, яких за рік до цього депортували на Сибір. Ось «вороги» народу - вантажник солоницької контори «Заготзерно» Іван Руденко, бухгалтер Григорій Кирквуд, священик Іван Верещака... А що ви будите їсти, колгоспники, через два роки свого «хазяйнування»? Ще у столітті ХІХ Пантелеймон Куліш написав:
Чого, чого славна Солониця стала?
Що козаки-наливайці на їй воювали…
Вони воювали чотири неділі,
Од безхліб'я, од безвіддя руки обомліли…
Оболмліли руки й ноги в Солониці 33-го. Їла вона рогіз та ситняг солоницьких боліт. «Третина могил на нашому кладовищі – то вимерлі від голоду кутки», - згадував на старості літ ветеран колгоспу Микола Сластієнко.
Я не буду вам розказувати про один із передових колгоспів Жданова, про найкращих свинарок, кукородзоводів та ланкових. Вони дійсно були. Але ж якою нелюдською, рабської працею давалися ті досягненення. Завважу, що наша улюблена, співоча хор-ланка героїні праці Ніни Мороз, виспівала свої пісні зі сколотими об стерню ногами, винесла виробленими від зашпорів і пекучого сонця руками, виколихала СЕРЦЕМ народу, яке вперто вижило між остюків голоду, воєн та великої кривди. І ми всі, нині теж од війни, солоницькі, на тому стоїмо.
Ганна Кревська
Фото - з групи Засулля. Солониця. Історія сіл та Засульської волості.
