«Формула проста: будь людиною і ставай кременчужанином»

Або як у нашому місті уживаються різні національності.

Наприкінці минулого року у бібліотеці-філії №2, що на вул. Соборній, відбулася чергова зустріч із циклу «Цікаві історії із запасників музею». Цього разу йшлося про етнос. Алла Гайшинська, виконуюча обов’язки директорки Краєзнавчого музею, розповіла про народності, які населяли наше місто. Як виявилося, в ХVІІІ- XIX ст. в Кременчуці проживали українці, татари, євреї, греки, німці, поляки, грузини та інші народності. Але історія розвитку місцевості розпочалась значно раніше.

«Територія нашого краю заселена з давніх часів. І як стверджують вчені-дослідники, а я з ними погоджуюсь, це була особлива місцина. Так звана, зона фронтиру. Нещодавно вигадали такий термін. Тобто така смуга, яка нікому із держав і цивілізацій не належала, де стикались інтереси різних народів. Кременчук знаходився на «дзьобі» цього фронтиру. Саме тут зустрічались люди різних етносів, культур і релігій. Тут було зручне місце для життя: гарні землі, зручні переправи через Дніпро.

Місце подобалось усім: і українцям, і татарам, і половцям, і представникам інших національностей. Поселяючись тут, люди розуміли, що мають існувати, як сусіди. І якщо між собою не будуть дружити, то будь-хто, хто прийде чи із Сходу, чи із Заходу, то швидко з ними розправиться. Тому на нашій території створювався, як я його називаю, субетнос як кременчужани (термін не науковий). Тобто певною мірою ці люди просто на просто вимушені були допомагати один одному, щоб прекрасно жити», - розповіла Гайшинська.

Авантюрист? Тоді тобі в Кременчук

Очільниця музею нагадала, що офіційно 1571 рік вважають роком заснування Кременчука, проте вказала, що, судячи по археологічним знахідкам, вік нашого міста не менше 9 століть. Втім це не доведено. Була навіть археологічна експедиція, але завершити процес завадила спочатку епідемія, пов'язана із коронавірусом, потім повномасштабна війна росії проти України. А ще нагадала, що Кременчук - завжди був стратегічним містом. На межі дикого степу. Тож саме тут звели фортецю, щоб стримувати навалу кочівників.

«Тому для Кременчука того часу були характерні люди, які вміють терпіти відсутність комфорту, сміливі і безстрашні. І трішки авантюристи.

дже до того, як поселитися в нашому місті, вони десь жили. А потім переїхали сюди. Шукали щось нове: хтось від пана втік, хотів мати шматок землі і не від кого не залежати. А хтось із сусідом посварився, а хтось кохану дівчину в батьків вкрав і поїхав світ за очі. Це люди, які уміли дружити і добре сприймали людей, не схожих на себе, які з повагою ставились до літніх людей, бо їх було в Кременчуці мало. Також дуже любили дітей, бо їх теж було небагато. Тому, як в якійсь хаті народжувалось маля, то сходились всі (незалежно від віри і національності) і несли подарунки. Тоді всі говорили: «У нас у місті народилась дитина – це така радість».

Та існували і неписані правила: не переходь чужу межу, не чіпай чужу жінку, не ображай старших і малих. Якщо пожежа будь-де в місті, то хапай відро і біжи на допомогу. Якщо під час повені комусь затопило будинок – то забираєш людину до себе додому. Формула проста: будь людиною і ставай кременчужанином», - із розповіді Гайшинської.

А ось тим, хто не вмів мирно жити з іншими, вимушені були шукати інше місце.

На території колишньої Грачівки сталась трагедія сучасності

Нерідко представники однієї національності селились в одній місцині. Ось про одну із таких - Гречівку, яка згодом стала Грачівкою, розповіла очільниця музею.

«На місці колишнього ТЦ «Амстор» і знаходилась ця Грачівка. До того як вона стала так називатися, це була Гречівка, адже там жили греки. Існувала легенда про родину дядечка Спиридона, який родом був із грецького міста Лариса (одного із найстаріших міст цієї країни, авт.). У нього було багато дітей, але якоюсь харизмою вирізнялась одна донька - красуня Лариса. Ось саме в неї закохався син власника кременчуцького підприємства Бауца. Він захотів одружитися, але був із роду німців-лютеран. Тож його батько і поставив умову, аби Лариса перейшла в їх віру. Вона ж відмовилась це робити.

Але нащадок Бауца одружився проти волі батька, хоч залишився без спадку. Якось там молодята жили в дядечка Спиридона. А ось коли старший Бауц помер, то все його майно дісталось іншому сину. Але він поступив по совісті - взяв і продав підприємство. Тобто спадок реалізував і гроші поділив порівно із братом», - легенда від пані Алли.

За її словами, саме грекині із Грачівки навчили кременчуцьких дівчат премудростям догляду за косами. У кожної з'явився дерев'яний гребінь із рідкими зубцями, яким треба було щовечора 100 разів прочесати косу, аби волосся було гарне.

«До речі, ще після Другої світової війни в Кременчуці був популярний рецепт пирога Василопіта (пиріг, який традиційно випікається греками 1 січня — День Святого Василя за візантійським календарем та за збігом у перший день нового року). А ще гречанки різнились гарною поставою. З дитинства слідкували, аби дівчатка рівно тримались. Тому говорять, що і кременчужанки це перейняли. Зараз іноді промайне на вулиці у поставі дівчат щось грецьке», - говорить Гайшинська.

Але після встановлення радянської влади чимало кременчуцьких греків втратили своє коріння. Із-за гоніння просто на просто змінювали свої прізвища на українські.

Принципи добросусідства понад усе

У Кременчуці існували поруч представники різних релігій.

«Якщо поряд з українцями, які сповідували православ'я, оселялись мусульмани, або люди іншої віри, то українці не заводили свиней. Тримали вівці, корів. Якщо у православних був піст, то мусульмани баранчика на вулиці не різали і не смажили. А як було якесь свято (те ж весілля), яке можливо припадало на піст, то приходили і перепрошували у сусідів.

Існувала така чисто побутова ввічливість: щоб не нашкодити, не образити сусіда», - розповіла Гайшинська.

За даними, які навела виконуюча обов’язки директорки краєзнавчого музею, у 1806 році у Кременчуці налічувалось дворян - 125, церковнослужителів – 29, різночинців - 98, купців-християн – 341, міщан-християн -2 тис 309, купців-іудеїв – 21, міщан-іудеїв – 429, польських вихідців – 76, селян - 225. Але не можна сказати, яких саме національностей. Адже християни - це ж і українці, і вірмени, і поляки.

І в переписі брали участь в основному чоловіки. Жили тут і караїми (тюркська етнічна група, авт).

«Щоправда у нашому місті під час перепису 2001 року ніхто караїмом не назвався. Хоч кілька десятиліть тому у Кременчуці їх було багато. І це підтверджує те, що у нашому місті було кладовище караїмів. Знаходилось воно на території колишніх артскладів», - слова пані Алли.

Спогади про відомих кременчуцьких старообрядників

У Кременчуці жили і старообрядники – люди, яких переслідували за віру.

«Спочатку їх видворили за межі російської імперії. Згодом дозволили повернутися і вони поселились в нашому місті. Тут варто згадати Петра Миколайовича Поддєрьогіна. Він був шоколадним королем. Мав цукеркову і пряникову фабрики. Він віддавав свою доньку Олену за відомого купця, мецената, а також старообрядником, Григорія Чуркіна. Вона стала другою дружиною, продовжила родинну справу. Всім відомий будинок з баштою у Крюкові добудувала вона.

Олена Петрівна зводила і притулок для сиріт, де зараз ПТУ №26», - розповіла очільниця музею.

Гайшинська нагадала, що із старообрядників був Андрій Ізюмов, який 25 років з перервою був міським головою Кременчука. Теж меценат і благодійник.

«Він багато чого зробив для нашого міста: і трамвай з'явився, і чимало громадських будівель зведено. Як і багато інших купців, він виплачував стипендію кращим учням. Тоді така була традиція особливо в старообрядників. Вивів породу голубів», - її слова.

Варто нагадати, що зараз у місті є сквер на честь Ізюмова. І саме там можна побачити фонтан і скульптуру крюківських голубів.

Маленька Одеса чи навіть маленький Париж…

Алла Гайшинська говорить, що на початку 20 століття Кременчук називали «Маленька Одеса» і навіть «Маленький Париж». Адже багато городян не шкодували коштів, аби підтримувати місто.

«Чи були у Кременчуці суперечки? Звичайно, були. Але, щоб масштабні – то ні.

Щоправда, на початку 20 століття мали місце єврейські погроми – і це наш сором. Взагалі ж кременчужани цінували один одного не за національну приналежність, а просто тому, що вони люди. Саме тому в Кременчуці уже в наш час встановили Гонг миру.

Його в Україні не буде більше ніде – за умовами Індонезії, встановлюють такий знак тільки в одному місті суверенної країни. І це показник того, що тут живуть люди, які проти насильства, проти антисемітизму і расизму. Це запорука того, що всі ми жили в мирі і були прихильними один до одного», - розповіла Алла Гайшинська.

Нагадаємо, кременчуцький привид може стати безхатьком.

Голі і щасливі, або Де у Кременчуці знаходиться русалчин міст?

Олена Ліпошко