Нові назви топонімів Кременчука: проїзд Володимира Константиновича

Корисна інформація.

Нещодавно у Кременчуці у рамках деколонізації перейменували 1-й проїзд Макаренка. Тепер він носить ім’я Володимира Константиновича. Хто він такий? Відповідь на це питання надали на Фейсбук-сторінці Кременчуцького краєзнавчого музею.

Кременчужанин не за народженням, а за велінням долі, Володимир Костянтинович Константинович  народився 17 січня 1888 р. в містечку Ярцево Смоленської губернії. Його батько, поляк Сигізмунд Константинович, був висланий з Польщі як учасник повстання за незалежність у 1870 році. Дружина їхати з чоловіком в заслання не захотіла. Тому він, виїжджаючи з Польщі, порвав усі зв’язки і з дружиною, і з батьками-шляхтичами та всією ріднею.

Десь у 1880 році Сигізмунд одружився з місцевою дівчиною, у зв’язку з чим прийняв православну віру з ім’ям Костянтин. У цьому шлюбі народилося двоє дітей – Ольга і Володимир.

Володимир у 1908 р. закінчив Смоленську класичну гімназію, а в 1909 році став студентом медичного факультету Московського університету. Навчаючись в університеті, брав участь  у революційно-демократичному русі. Разом з дружиною Наталією, слухачкою медичного факультету Вищих жіночих Бестужевських курсів, дуже серйозно готувався до роботи лікаря: за власним бажанням щоліта під час канікул виїжджав на подолання епідемій холери та чуми в Поволжя або в Україну.

У травні 1914 р. закінчив університет і був призначений земським лікарем. А вже в останній день липня 1914 р. призваний до війська і призначений лікарем 292-го Малоархангельського полку 23 дивізії – бо почалася Перша світова війна. В 1915 р. нагороджений орденом Святого Станіслава з мечами і бантом.

Влітку 1916 року госпіталь, де він служив, перевели до Кременчука. З цього часу життя В.К. Константиновича було пов’язане з нашим містом. В 1926 році після демобілізації був призначений завідуючим ЛОР-відділенням першої міської лікарні. 

У 1941 році Володимиру Костянтиновичу несподівано довелося очолити лікарню: головлікар та секретар парторганізації евакуювалися, і віддали йому ключі й печатки прямо на прохідній; зав. відділеннями майже всі або евакуювалися, або були призвані в армію. Десятки хворих цивільних та понад 250 важко поранених нетранспортабельних червоноармійців зосталися на руках у Константиновича та нечисленного штату медпрацівників. Хворі й поранені все прибували, тож необхідно було добувати продукти, медикаменти, налагоджувати діяльність лікарні.

Ось так, виконуючи свій лікарський обов'язок, В.К. Константинович із сім'єю залишився в окупованому місті. Разом з дружиною Наталією Петрівною вони зуміли добитися дозволу на відкриття пункту Червоного Хреста, головним завданням якого було надання допомоги в'язням концтабору, в якому перебували в жахливих умовах сотні поранених і скалічених військовополонених.

Лікар Константинович налагодив зв'язок з антифашистською підпільною організацією, яка діяла в концтаборі 346-А, і Перша міська лікарня, де діяла підпільна група "Патріот Батьківщини", перетворилася на свого роду перевалочний пункт для військовополонених. Важко поранених, обморожених солдатів, а також членів підпільної організації концтабору, у яких табірний лікар Т.К.Жванія "виявляв" тиф або туберкульоз, відправляли до міської лікарні. Головний лікар В.К. Константинович підтверджував діагноз, виписував про це довідку і залишав на стаціонарне лікування. А щоб «нові господарі» міста не потикалися до лікарні, в окремих корпусах оголошували карантин через висипний тиф.

Слід підкреслити, що таким чином лікар щоденно свідомо ризикував не лише своїм життям, а й життями дружини і доньки, бо, якби його «спіймали» на фальшивому діагнозі –  панькатися з ними ніхто не став би. 

Майже щодня головлікар Константинович доповідав німецьким властям  про смерть військовополонених, і їх викреслювали із табірних списків. А тим часом їм,  підлікованим та зміцнілим, за допомогою міських підпільників діставали відповідні документи, цивільний одяг, і дехто залишався працювати в лікарні, а більшість намагалися перебратися через лінію фронту або приєднатися до партизанських загонів. Судячи з десятків листів, які приходили після війни на адресу родини Константиновичів, багатьом це вдалося.

 Інвалідів поселяли в гуртожитку пункту Червоного Хреста, яким опікувалася Наталія Петрівна Константинович. До речі, вона ж забезпечувала і харчування хворих: разом з кількома кременчужанками по кілька разів на тиждень пішки ходили у прилеглі села, випрошуючи для своїх підопічних продукти або обмінюючи на одяг чи інші речі.

Таким чином підпільники групи "Патріот Батьківщини" за допомогою В.К.Константиновича зуміли врятувати близько тисячі двохсот військовополонених! Головний лікар також дуже турбувався про своїх працівників, а тому жоден лікар, жодна медсестра не потрапили на каторжні роботи до Німеччини. От тільки доньку Тетяну в 1942 році  німці все-таки схопили і вивезли до рейху. На щастя, вона вижила і повернулася.

Кременчужани також завдячують В.К. Константиновичу і тим, що він врятував частину будівель і майже весь інструментарій та обладнання лікарні. В кінці літа 1943 р., готуючись до відступу, німці методично знищували Кременчук. Головного лікаря Константиновича викликали до управи і наказали звільнити від хворих корпуси лікарні, дозволивши взяти лише по одній парі білизни на людину та мінімум перев’язувального матеріалу.

За розпорядженням головного лікаря звечора на всіх пацієнтів надягли по декілька комплектів одягу і вранці під контролем німецьких солдатів перевели до інфекційного відділення та у господарські будівлі. Постільну білизну, бинти, вату, йод, інструменти, які могли ліки – напередодні вночі винесли на кухню, у кочегарку, декілька тюків навіть сховали на кладовищі у приготованих могилах – коротше, більшість припасів забрали з собою. Звичайно, габаритне обладнання (рентген-апарати тощо) врятувати не вдалося.

Основні будівлі, у тому числі й прекрасний головний корпус, німці підірвали. Все, що створювалося роками, перетворилося у купи обгорілої цегли та покрученого металу. Потім нацистський офіцер, який керував цією «акцією», наказав знищити все, що залишилося, а сам, утомившись, поїхав. Ось тут головлікар із свого особливого тайника дістав «стратегічний запас» – медичний спирт – і умовив німців не руйнувати хоча б те, що вціліло. На щастя, це допомогло.

Більше до кінця вересня нацисти до лікарні не ходили – скоріш за все, їм уже було не до цього. А запасів перев’язувального матеріалу і того ж медичного спирту, які заготував В.К.Константинович ще у серпні 1941 року, вистачило і на подальшу діяльність лікарні, куди після вигнання нацистів стали поступати поранені, і на те, щоб поділитися з польовими медсанбатами.

Після війни Володимир Костянтинович продовжив працювати у Першій міській лікарні на своїй довоєнній посаді, а також викладав у медичному училищі.

Володимир Костянтинович Константинович помер 17 липня 1968 року. Похований на Староревівському кладовищі.

Багато років співробітники музею добивалися, щоб ім’я героїчної і скромної людини – Володимира Костянтиновича Константиновича – було увічнене на карті міста. Та плинув час, а вулицю для імені справжнього лікаря і справжнього патріота Батьківщини все не могли знайти.

І от зовсім недавно це таки сталося: 1-й проїзд Макаренка тепер називається "Проїзд Володимира Константиновича". Кременчужани іще раз підтвердили, що вони пам’ятають і шанують історію свого міста.

Нагадаємо, які вулиці та провулки отримали нові назви під час другої черги перейменування.

Замість вул. Першотравневої у Кременчуці з’явилося 2 нові: Університетська та Кагала.

Процес деколонізації у Кременчуці триває.

За матеріалами Кременчуцького краєзнавчого музею