Пряма мова.
21 вересня Україна повернула з російського полону 205 українських військових, зокрема, бійців «Азову». Серед звільнених — прес-офіцер полку Дмитро Козацький з позивним «Орест».
Саме його знімки стали символом незламності української нації і сьогодні кременчужани - представники ВПУ №7 та журналісти, змогли подивитися в очі цього Героя, в очі, які багато що бачили у полоні. Містяни майже годину спілкувалися з юнаком, який намагався зарядити оточуючих позитивом і налаштувати на Перемогу України!
Ця зустріч пройшла у Кременчуцькому Музеї військової історії, де експонуються фотографії «Ореста».
- Чому Ви взяли позивний «Орест»? - далі запитує головний редактор «Кременчуцької газети» Олег Булашев.
Виявляється, у полку «Азов» прийнято спілкуватися не по імені, а за псевдонімами і саме псевдонім «Орест» сподобався Дмитру, бо він асоціювався у нього з патріотом часів Майдану. Дмитро навіть готовий цим ім’ям у майбутньому назвати свого сина.
Але це в майбутньому, а журналісти Кременчука під час зустрічі більше питань задавали про минуле і чули розлогі відповіді.
Так Дмитро розповів, що потрапив до Азовсталі під час оборони Маріуполя. У самому місті він служив і навіть встиг придбати квартиру і зробити в ній ремонт. Загалом для Героя Маріуполь – це місце всього першого, у тому числі і перших стосунків.
«Коли місто оточили, всі почали стягуватися до комбінату. Там було місце оборони і командний пункт. Я там був у прес-службі»,- каже пан Дмитро.
Відповідаючи далі на численні запитання, він спростовував чутки, що на оточену ворогом «Азовсталь» ліки та їжу передавали за допомогою дронів.
«Такого не було. Прилітали 7 вертольотів і привезли нам старлінк, за допомогою якого у нас був інтернет і ми повідомляли новини. На вертольотах назад увозили поранених. Два вертольота збив ворог», - каже Д.Козацький.
Щодо того, як військові та цивільні харчувалися під час оточення, то стало відомо, що у них був невеликий запас харчів, який споживали дуже економно – харчувалися півтори рази на добу.
- Що вам там допомагало триматися? – запитує кореспондент телекомпанії Візит Анастасія Ушак.
- Не було іншого виходу. Якщо перестанеш триматися, то просто помреш! Не було іншого вибору, - коротко каже наш Герой і вже далі розповідає, що на початку війни він важив 65 кг, а після звільнення з полону став важити 51 кг.
При цьому він дякує патронатній службі Азову за меддопомогу та реабілітацію, яку вони організували після повернення з полону.
Володимир Поляков як справжній військовий, запитує у Дмитра, чи правильним було рішення здатися в полон і юнак каже, що підтримує в цьому командирів.
- Дякуючи цьому, захисники Азовсталі живі, деякі зараз знаходяться в жалюгідних умовах, але все робиться, аби їх витягнути з полону. Життя штука обмежена… - каже Дмитро.
Спілкуючись з кременчужанами, Дмитро згадує, як перед здачею у полон три доби їх не обстрілювали і від цього стало легше, а вже у полоні його допитували.
- Застосовували фізичні тортури? - запитує Поляков.
- Я не хочу про це казати,- дипломатично відповідає юнак, але згодом каже, що у полоні і камері було 25 осіб, хоча вона розрахована на чоловік 10. Сиділи по черзі. Єдиною втіхою була Біблія. Він кожного вечора читав «Отче наш» з побратимами.
Уже далі розмова переходить на фотографії з Азовсталі, які зробив Дмитро. Він називає ці роботи своїм найлютішим репортажем, який показує неймовірну витримку бійців.
І дійсно, роботи фотографа неймовірні і він вже має спеціальну нагороду найпрестижнішої польської фотопремії Grand Press Photo 2022.
Нагородження сталося тоді, коли Дмитро був у полоні.
- На війні кожен має робити те, що може робити найкраще. Я це робив і в подальшому буду фотографувати – документувати російські злочини,- запевняє юнак.
Під час спілкування з кременчужанами далі спілкування заходить про сьогоднішніх полонених. Журналіст «Кременчуцького телеграфу» Альона Душенко запитує, чи слід зберігати тишу відносно тих, хто у полоні, або ж розповідати про них?
Дмитро вважає, що за погодженнями з рідними та військовими слід розповідати про полонених. Це важливо, щоб їх не забули і вважає, що публічність допомогла особисто йому у визволенні з полону.
А ще він каже, що ніколи не хотів стати військовим і у подальшому навряд чи пов’яже своє життя з цією професією. Але це буде вже після перемоги України.
Поки ж йому всі дякують за захист і роботи, намагаються з ним сфотографуватися, а Володимир Поляков попрохав на одній із світлин Дмитра залишити пам’ятний напис і автограф. Що написав на фотографії юнак, можна дізнатися, відвідавши Кременчуцький Музей військової історії на вул. Вадима Пугачова.
Бліц питання
Найбільший емоційний сплеск – коли 15 квітня у його бункер на Азовсталі прилетіла бомба і багато друзів загинули.
Позитивний сплеск – обмін полоненими і свобода.
Про погане – відповідь на це питання Дмитро залишив на потім.
Про приємне – Дмитро радий, що люди об’єдналися у спільній боротьбі за своє майбутнє.
Цитата
«Єдиною втіхою, знаходячись у камері, в полоні, була Біблія. Я кожного вечора читав «Отче наш» з побратимами. 17 чи 18 вересня звернувся до Бога: «Мама у мене завжди була віручою, наставляла на праведний шлях, й скоро був у неї День народження. Може я i не заслуговую, але мама заслуговує. Дозволь потрапити до мами на День народження». Власне за 15 хвилин, такого раніше не було, людей почали виводи з камер по якомусь списку. Дійшли до нашої камери. Я вже був готовий, що це скоріш обмін і це не просто так. На наступний день нас перевірили й почався процес обміну. 28 вересня я потрапив до мами на День народження», — каже Дмитро Козацький.
Олег Булашев
Підписуйся на розсилку новин на каналі Telegram. Дізнавайся першим найважливіші та найцікавіші новини!
